Будинок, котрий досі пам’ятає генерала
Убили легендарного повстанця на конспіративній квартирі (точніше, на сходах із криївки), розташованій на другому поверсі двоповерхового будинку в Білогорщі. Зараз тут музей, певно, один із найцікавіших меморіалів щодо висвітлення подій Другої світової війни у Львові. Саме тут востаннє переховувався Шухевич. Відмінність від інших музеїв велика — тут усе автентичне. Без перебільшення стає моторошно від натуралізму, адже будинок ніби випромінює спогади про обкладеного «Вовка» — саме так іменували Романа Йосиповича комуністи. Сходи, котрими ніби вчора піднімався Тарас Чупринка (таке псевдо мав Шухевич), паркет, котрий ніби щойно міряв він нечутними кроками, подвір’я, ще вночі оточене енкаведистами, земля, по котрій тягнули повстанського генерала. Зрештою, навіть похмурий ліс Білогорщі є експонатом. І водночас — свідком.
На стендах першого поверху музею представлені особисті речі Романа Шухевича, світлини різних періодів життя, газети та агітки воєнного часу. Кидається в очі й енкаведешна карта криївок УПА — лише на півночі Львівщини було «деконспіровано» близько півсотні об’єктів. Можна лишень уявити, скільки їх ще лишилося законсервованими самими повстанцями — адже єдиної карти «підземної» України повстанці не складали, аби «не погоріли» інші криївки в разі чийогось провалу.
Другий поверх музею — конспіративна квартира Романа Шухевича, де він жив і працював з листопада 1947–го по березень 1950–го. Саме тут під час облави він дав останній бій опергрупі — всі околиці села і навколишній ліс були оточені внутрішніми військами. Як свідчать віднайдені документи, були залучені всі оперативні резерви Міністерства державної безпеки (МДБ) та шість сотень військовиків. Нагадаємо, вийшли на Шухевича через затриману й «розпрацьовану» зв’язкову Шухевича Дарію Гусяк. До її камери помістили «підсадну» агентку МДБ, яка з оперативною легкістю увійшла в довіру катованої на допитах молодої зв’язкової. Агентка погодилася передати записку «на волю». У записці фігурувала Білогорща й були вказані ініціали Шухевича. Враховуючи те, що зв’язкова була довіреною особою командарма, миттєвій реакції комуністичних гебістів можна не дивуватись. Село вміло оточили і взяли «язика» — молодого хлопця, котрий з переляку вивів ще на одну зв’язкову, але не на самого Шухевича. Навряд чи мешканці Білогорщі здогадувалися, хто ж переховувався на другому поверсі будинку «з мезоніном».
«З пістолетом і гранатою в руці…»
Шухевич там не стільки ховався, скільки відлежувався — Роману Йосиповичу, який потерпав від міокардиту, гіпертонії та ревматизму, прописали лікувальний режим. Узимку він переховувався на конспіративних квартирах та у лісових таборах, проводячи вишколи у тепліші пори року.
Наприкінці лютого 1950 року командарм почувався особливо зле: високий тиск, головний біль, часті серцеві напади. Якраз тими днями Шухевич відпустив охорону. Сам же будинок мав спеціально підготовлену заздалегідь криївку — це була дерев’яна ніби шухляда з розсувними стінками у просторі між поверхами. Зайти до неї можна було лише зі сходового майданчика. Випадковий, чи точніше нецільовий, обшук цей сховок витримав би з легкістю. Може, й цього разу б минулося, якби Шухевич не викрив себе — він, якщо вірити енкаведистам, вирішив пробиватися з боєм. І, застреливши начальника одного з відділів, «з пістолетом і гранатою в руці кинувся вниз по східцях», де його і поранили з автомата. І після цього, аби не потрапити в полон, добив себе пострілом з вальтера — отвір від кулі також можна помітити на сходах. Але як було насправді — стверджувати важко.
А от портрети Шухевича у генеральській формі — радше всього містифікація. За споминами очевидців, він не чіпляв якихось аксельбантів чи генеральських відзнак — вбирався скромно, та й узагалі був напрочуд скромним, звикло звертаючись до співрозмовника на «ви». Саме це іноді допомагало вираховувати псевдозаписки від Шухевича. Люди з ближнього оточення, на відміну від радянських офіцерів, знали, що Шухевич «викав» навіть до звиклих стрільців.
Нема йому ні хреста, ні могили…
І якщо під час ремонту в дерев’яній стіні, біля котрої й відбулася остання перестрілка, кулю від вальтера знайшли, то про місце знаходження тіла генерала Шухевича нічого не відомо й досі. Як із сумом зазначив «УМ» голова київського «Меморіалу» та директор Музею совєтської окупації Роман Круцик, «справу з місця досі аж ніяк не зсунули». Річ у тім, що, попри увесь казенний оптимізм, справа пошуку тіла чи документів, котрі б однозначно довели долю праху генерала, підвисла. Робоча ж версія така: мовляв, чотири дні після смерті генерала тіло перебувало у львівській в’язниці, а згодом з’явився наказ про його спалення за межами Західної України. Тож ніби спалили Тараса Чупринку на вогні, попередньо відвізши його за річку Збруч. Але досі — це лише робоча версія, базована на спогадах уже померлого опера: тіло полили бензином, згодом прах знесли до Збруча й з мосту кинули в річку. Дивно, чи не так, адже спалити тіло могли й у львівській тюрмі. Якби аж так хотілося сховати кінці у воду — їх радше б ховали у вапняній ямі на Львівській цитаделі, від котрої до тюрми на Лонцького — пара кроків. Навіщо ж везти його ритуально розвіювати над річкою? «Добре, що старий опер не згадав, як він разом із Чкаловим не розвіював той попіл над Чорним морем», — каже «УМ» відомий львівський історик Андрій Павлишин.
Тим більше надзвичайної загрози прах Шухевича для радянського режиму у 1950 році вже не являв — комуністична влада досить добре контролювала регіон. До того ж біля могили Шухевича емгебісти могли б улаштувати й засідку, сподіваючись, що побратими по зброї спробують забрати тіло, аби поховати за християнським звичаєм.
Як підтвердив син командарма Юрій Шухевич — поступу в розслідуванні досі нема. Більшість дослідників схиляється до того, що правду можна було б викопати лишень в архівах ФСБ. Мовляв, із 13 томів українських архівів дожив до нашого часу лише один том. І це попри те, що працівники СБУ в останні роки робили не одну спробу знайти якісь кінці…