Дзвони над Сулою

Від Києва до Лубен, як співається у пісні, не близький світ. Отож треба дати доброго «лиха закаблукам», щоб туди дістатися. Від Харкова до Лубен, які аж за Полтавою, мандрувати стільки ж. Якщо добиратися на авто, ваша подорож займе якихось три­чотири години. Однак, коли на високому пагорбі ви побачите бані Мгарського СвятоПреображенського монастиря, що моляться до неба мовою українського бароко, то зізнаєтеся собі, що не даремно сюди поспішали. Навіть, якщо ви недавно бували в більш відомих святинях — КиєвоПечерській, Почаївській та Святогірській лаврах — все одно відчуєте особливу атмосферу умиротворення цього «горнього місця».

Дороги до храму

Минулого разу привели мене сюди «Стежки Сковороди», якими вирішили пройтися студенти Харківського педуніверситету, що носить ім’я філософа. Від Сковородинівки на Харківщині, де похований Григорій Савич, через полтавські Чорнухи, де він народився, — до Мгара... На монастирському подвір’ї тоді цвіли півники, напливаючи фіолетовими хвилями на білі стіни храмів. Сьогодні, у дні Великого посту — все під снігом... Кожного, хто відвідував цей монастир, вела своя стежка. Про свою дорогу до Мгарського монастиря Тарас Шевченко згадує в повісті «Близнецы». А задовго до цього тут побував гетьман Іван Мазепа. Власне СвятоПреображенський храм будувався його коштами та ще гетьмана Івана Самойловича. Взявши ім’я ченця Гедеона, тут мешкав син Богдана Хмельницького Юрій. Монастир мав охоронні грамоти чи не від усіх гетьманів: Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Самойловича, Івана Скоропадського... Ну і як тут обійтися без грамот, жалуваних російськими царями — від Олексія Михайловича до Єлизавети Петрівни.

Майже немає тут згадки хіба що про царицю Катерину. Не знайдеш про неї слівця у кольорових брошурах про монастир, не почуєш від послушників та ченців. Минулого разу один із них запевняв мене, що дуже вже не любила цариця православні монастирі. Мовляв, вона, німкеня, хоч і перехрестилася з лютеранки у православні, але душею не змогла прийняти наші звичаї. А тому закривала монастирі, відбирала у них землі. Словом, безбожниця. Мгарській обителі особливо дісталося, адже тут віддавна доживали віку старі запорожці, яким не в силах уже було шаблю тримати. Розігнавши Січ, вона й тут їх дістала.

Переписати історію

Сьогодні робити це небезпечно. А я думаю, якщо Катерина ІІ переслідувала монастирі, то про це потрібно казати, а якщо Мазепа будував храми, був захисником православ’я, то цього не сховаєш. Навіть коли цар Петро І після Полтавської битви наказав «князям церкви», щоб ті виголошували анафему гетьманові, то по храмах, фундатором яких він був, моляться за нього і до сьогодні. Адже на кожній літургії звучить: «За фундатора святого храму цього».

Деяких уточнень потребують і легенди про засновників СвятоПреображенського монастиря. Тарас Шевченко у повісті «Близнецы» писав: «...Дочери лютого Еремия Вешневецкого снился сон, что она в раю и ее оттуда вывели ангелы, говоря, что если она своим коштом выстроит храм Божий близ города Лубен, то поселится уже на веки вечные в раю». Цей сон, за переказами, бачила родичка митрополита Петра Могили, дружина православного князя Михайла Вишневецького Раїна. Її коштом та стараннями митрополита Київського Ісайї Копистинського у Мгарському лісі, осторонь від суєтних сіл, засновано монастир.

Щодо «лютого» Яреми Вишневецького, то тут не все так однозначно. Справді, коли у польській короні розгорілася громадянська війна, то пролилися ріки крові. Ярема «різав» тих, хто був під проводом Богдана Хмельницького, Богдан Хмельницький і, зокрема, відомий ватажок Максим Кривоніс, нещадно нищив, палив та грабував підданих польського короля. Однак якщо на боці поляків воювали українці, то й на боці Хмельницького немало було поляків... А в історії Мгарського монастиря записано, що під час взяття і руйнування Кривоносом столиці Яреми Вишневецького Лубен православний монастир прихистив чимало католиків. Думається, не лише тому, що у Святому письмі записано: «Не убий!»

Річ у тім, що Вишневецький чимало зробив для монастиря, скажімо, відписав йому село Мгар. Як зазначає він в указі — з поваги до батьків отців­законників релігії грецького обряду, щоб за пам’ять предків його молилися. Навіть після повстання 1637 року, коли повстанці погромили Лубни, він не став утискати ченців, хоча деякі з них і підбурювали до заворушень. Коли десятьох із них засудили на смерть, Ярема скасував вирок. Не дозволяв він католицьким ксьондзам присвоювати православні храми на Вишневеччині, до якої входили Лубни, Ромни, Глинськ, Пирятин, Полтава та інші міста й містечка. Окрім того, згідно з його указом, при Срібнянській Воздвиженській церкві організувалося православне братство. Про все це можна прочитати у літописах. Дехто стверджує, що це робив він у пам’ять про матір Раїну. Так чи інакше, у його вотчині панувала віротерпимість. А те, що Ярема будував костьоли, то в його війську були й католики.

З фільму Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» напрошується висновок: усе зіпсувала пролита братня кров. Окрім того, вікова антипольська політика російського самодер­жавства, яка зіштовхувала лобами різні народи. Так чи інакше, твердиня православ’я — Мгарський монастир — попри все височіє на пагорбах. І коли йдеш по його території повз ятки з лікарськими травами, якими торгують ченці, то пригадуєш історичний факт, що саме князь Вишневецький, який мав блискучу європейську освіту, запровадив у своїх маєтках вирощування лікарських трав. Потім ті поля перейшли у власність до Мгарського монастиря.

Що непокоїть Афанасія?

Афанасій, який сидить, прославився як подвижник православ’я. Обравши свій хрест, він пройшов від простого послушника до патріарха Константинопольського, хоча походив із царського роду. Це були часи, коли Цареград належав Османській імперії, отож православному патріарху жилося там не просто. Власне, тому й шукав він підтримки у Московського патріарха та царя Олексія Михайловича. У 1654 році мандрував він у Московії через Україну. Кажуть, побував у резиденції Богдана Хмельницького в Чигирині. Це вже пізніше, коли Київську митрополію приєднала до себе Московська патріархія, Україна віддалилася від Константинополя. А тоді Київське православ’я належало до Константинопольського патріархату, тобто Мгарський монастир перебував у юрисдикції православного Царграда. Отож, якщо минулорічний візит Вселенського Патріарха Варфоломея був сприйнятий деким як дивина, то поїздка святителя Афанасія 350 років тому вважалася буденною річчю. До речі, константинопольські патріархи перебувають у православній ієрархії на першому місці, тоді як московські — на п’ятому.

Трапилося так, що під час тієї подорожі патріарх занедужав. Перебуваючи в монастирі, він прорік: «Бажає душа моя в цьому монастирі грішне тіло моє поховати». Коли святитель Афанасій помер, то його поховали у храмі під омвоном. За східним обрядом, у кам’яному саркофазі — сидячим у дерев’яному кріслі. Коли через сім років митрополит Газький Паїсій попросив показати йому мощі Афанасія, вони були знайдені нетлінними, хоча одяг і крісло згнили. Згодом його було канонізовано.

Завдяки цьому Мгарський монастир став відомий у всьому православному світі. Сюди рушили паломники. Перекази доносять до наших днів історії, як біля ікони й мощів святого сліпі прозрівали, глухим відкривався слух, криві ставали на ноги... Як засвідчує історик Дмитро Яворицький, навіть дружина легендарного отамана Івана Сірка зцілилася біля мощів Афанасія. Біля ікони святого Афанасія, що є головною святинею монастиря, теж відбувалися дива. Сильна пожежа 1736 року знищила більшість споруд монастиря. Мощі Антонія вціліли... Хоча не знали спокою. Кілька разів їх переносили з одного місця на інше: пожежа, обвал храму. Після останньої війни, коли в монастирі розмістили військову частину з артилерійськими складами, мощі Афанасія перенесли до Благовіщенського кафедрального собору Харкова. Перебувають вони у правому боковому вівтарі. Проте і тут вони не знають спокою: у 1970ті роки бурею зірвало хрест на дзвіниці, потім, уже в наші роки, купол із хрестом знищила пожежа. Що непокоїть святителя? Чи не те, що Київську митрополію відірвали від його Царгородської патріархії? З іншого боку, святитель Афанасій заповів поховати себе у Мгарському монастирі, то чи добре, що його воля порушена?

Через терни

Тернин на шляху до нинішнього відродження монастиря було чимало. У 1917 році монастирські цінності конфіскувала червона влада. Лише позолочена гробниця Афанасія, який сидить, важила 10 пудів. У роки громадянської війни 19 ченців розстріляли за те, що допомогли денікінцям переправитися через річку. У 1930ті тут облаштували заклад для «дітей ворогів народу». Узагалі історія монастиря не вивчена, адже у роки війни кудись зник архів. У 1993 році храм повернули християнам. Однак ченці тут не лише неусипно моляться. Чернечий послух — це й робота у деревообробному цеху, де виготовляють меблі, у полі, де вирощують житопшеницю й усяку пашницю... Сьогодні техніка стоїть, присипана снігом біля скиту, але ж незабаром весна. Ченці самі і хлібороби, і будівельники. Останнє потрібно задля відбудови храмів і облаштування келій, адже у святому місці більшає і паломників, і монахів. А які смачні монастирські меди з власної пасіки та квас! На території монастиря великий вольєр із птахами. Павичів, звичайно, принесли сюди люди, а от степовий орел, кажуть, сам прибився. Дивлячись на лелече гніздо, що його птахи звили при вході до монастиря, віриш, що тягне сюди не лише людей, а й усе, що живе.

Леонід ЛОГВИНЕНКО