Чого являєшся у сні? Технічно досконалим

«Якби те залізяччя, що чоловік постягував звідусіль додому, горіло, то я б його вже потроху палила», — вдаючи, що сердиться, каже пані Оксана. Насправді ж за понад сорок років спільного життя вона добре усвідомила: без щоденного чаклування над металом її ґазда існувати не може, так само, як їхня рідна Тисмениця — без традиційного кушнірства. Однак побурчати інколи не гріх, особливо тоді, коли перемащений мазутом господар пробирається в чисту кухню чи затишну світлицю, залишаючи по собі не надто привабливі технічні сліди. Василь Іванович із хитруватою усмішкою залагоджує провину: «Що тут заперечиш: усе прання і прибирання лягає на її руки. Та підтримка моєї дружини — дуже «моцна». З такими тилами що завгодно зробиш».

Первісток — від «інвалідки»

Перший технічний експеримент Василь Герула здійснив у середньому шкільному віці. Хоч як тоді, наприкінці п’ятдесятих, не хапали за полу злидні (батько їхньої багатодітної сім’ї був інвалідом війни 1–ї групи, а мама в колгоспі гнула спину за трудодні), хлопчина мріяв про мопед. У тих скрутних умовах образ двоколісної диво–техніки видавався ще більш фантастичним, ніж комуністичні марення Микити Хрущова. Та Василь не здавався. Стартовий капітал заробив після шостого класу у Дніпропетровській області, завербувавшись на час літніх канікул возити в поле воду. Частину зароблених грошей віддав на утримання сім’ї, решту — відклав «на мрію». Згодом куплений на свої кровні простенький мопед після багаторазових удосконалень несподівано перетворився на мотоцикл. Тоді Василь гордо усвідомив себе «технарем», а дорослі доброзичливо пророкували: цей метикуватий хлопець, мабуть, далеко піде. Та матеріальні ресурси сім’ї дозволили піти лише в сільське ПТУ, яке закінчив із посвідченням механізатора широкого профілю.

Залізяччя, придатне для технічної творчості, почав зносити додому ще в шкільні роки. Проте перший трактор власної конструкції, який міг орати й виконувати інші сільгоспроботи, склав у зрілішому віці — тоді син Степан саме ходив у шостий клас. «Мій батько на війні дістав важке поранення ніг і йому спершу дали таку «мацюпку» інвалідну машину, яку жартома називали «Подарунок від Гітлера», а потім — старий «Запорожець», — розповідає пан Василь. — Я забрав собі двигун від «інвалідки» потужністю 12 кінських сил і почав із різних запчастин «ліпити» компактний трактор. Це заняття так мене захопило, що забував про все на світі. І невдовзі він не тільки рушив із місця, а й управно орудував у полі — орав, культивував, тягав вантажі. Служив мені два роки, поки його не вподобав один міліцейський начальник. Давав будь–які гроші. Та я запропонував обмін на документально підтверджені запчастини для потужнішої техніки. На цьому й зійшлися».

Своя техніка ближча до поля

Другий його трактор, ласкаво названий «Васильком», своєю простотою, надійністю, комфортом і багатофункціональністю міг заткнути за пояс, чи то пак — за причепа, багатьох тогочасних конкурентів, складених на відомих заводських конвеєрах. Інформація про обдарованого самоука з Тисмениці дійшла до керівництва заводу «Карпатагромаш», представники якого запропонували Василю Герулі посаду в конструкторському бюро підприємства з окладом 120 карбованців. Проте такі фінансові перспективи батька трьох дітей не влаштували. Та інтерес до його винаходів не вщухав. Якось, вибравши влучний момент, коли на господарстві залишилася лише Василева теща, невідомі відвідувачі самовільно сфотографували незапатентованого «Василька», зняли з нього розміри — і поминай, як звали. Хоча й дотепер не відомо, чи скористався хтось плодами того технічного «шпигунства».

Усілякі, звісно, люди траплялися на життєвому шляху винахідника: одні заздрісно ставили палиці в колеса, інші — намагалися підтримати й допомогти. Серед тих, кого умілець згадує з великою шаною, — начальник Тисменицької районної інспекції держтехнагляду Василь Гуменяк. Якби не він, каже майстер, то цей вогник давно б згас, а нестандартну техніку конфіскували б «гаїшники». А так, зареєструвався, отримав номери — й кум королю. Технічні параметри Герулених тракторів стовідсотково відповідають держстандартам безпечної експлуатації.

Як стверджує Василь Іванович, його розробки легко впровадити в серійне виробництво, забезпечуючи українських селян недорогими й надійними механічними помічниками. «На присадибних ділянках часто можна побачити китайські мотоблоки, які треба тягати вручну. Це — техніка для силачів. Сам був свідком, коли «китаєць» з’їхав у борозну і так кинув чоловіка, який ним керував, що здалося, ніби важелем йому живіт розірвало. У мене ж — триколісний мотоблок із сидінням. І не я його тягаю, а він мене возить та ще садить, просапує й вибирає бульбу. Додавши дизайну, його можна поставити на конвеєр. Я, так би мовити, на коліні все ріжу й клепаю, а потужні виробництва простоюють. То я можу вдома, а вони ні?» — дивується тисменицький тракторобудівник.

Муки «залізної» творчості

Аби щось придумувати, треба, вважає мій співрозмовник, вродитися вдатним до техніки й постійно «шурупати» головою, щоб «мізки салом не заростали». Він свої тренує безперервно. «Буває, що цілу ніч трактори у сні складаю. Вранці аж голова болить від ідей, які наснилися, — зізнається цілком серйозно. — Вставши з ліжка, мерщій записую «видіння» на папір, аби не забулися. Якось уночі навіть розрахував передаточне число для шестерні. Такі дива бувають».

Та не всім, звісно, дано не лише щось змайструвати оригінальне, а й часто — зрозуміти майстра, котрий на буденному тлі видається диваком несусвітнім. Якось пан Василь, коли ще жив біля річки, ближче до знаменитої хутрофірми «Тисмениця», став об’єктом для кепкування. «Конструюючи зручне сидіння, я спершу зробив примітивний макет із цегли та дерев’яної дошки для регулювання висоти приладів, аби після випробувань перенести розміри на метал, — пригадує він. — Сиджу у дворі, підкладаю чи знімаю з сидіння цеглину за цеглиною, умовно рухаю кермом, а вулицею йдуть із фабрики робітники. Зупинилися і дивуються: чи в Герули все гаразд із головою — чого це він грається цеглинами–дощечками? Тоді я поставив чотири патики, натягнув брезент і так сховався від насмішок».

Тракторами й мотоблоками не вичерпується коло його технічних інтересів: для домашнього господарства зробив млин, пристрій для подачі артезіанської води на кухню, подарував ПТУ, де вчився син, дійовий макет крана з пультом управління.

Задумок, зізнається, в нього дуже багато. «Не знаю, — каже, — чи Бог дасть часу їх реалізувати. Вже два інфаркти пережив». Радіє, що росте надійна зміна: «Тепер легше — старший онук Василь іде моїми стопами. Навчається в Університеті нафти і газу, але знаходить час, аби мені допомагати. Хочу йому передати свій досвід, бо, бачу, й він любить техніку».

Одинадцятирічний Славко — теж крутиться під боком. «У мене скоро буде свій маленький трактор і я по–справжньому оратиму город, — хвалиться молодший онук. — Правда ж, ти обіцяв?». — «Правда, — погоджується дідусь, — лиш би Господь здоров’я дав».