Маестро Василенко: Богдан повернеться додому

Завтра в Національній опері України даватимуть «Євгенія Онєгіна». У ролі Греміна — «найвідоміший бас слов’янського походження», народний артист СРСР Анатолій Кочерга, у ролі Онєгіна — український баритон, соліст московської «Нової опери» Віталій Білий. Зібрав українських оперних зірок, які прикрашають провідні сцени світу, диригент Донецького національного академічного театру опери та балету імені Анатолія Солов’яненка Василь Василенко, який, власне, і стоятиме завтра за диригентським пультом. Минулий рік для Василя Василенка був дуже успішним: його рідному театру указом Президента України Віктора Ющенка надано статус національного, сам маестро був удостоєний звання народного артиста України, побачила світ чергова поетична збірка «Тотоха» — від назви історичного пагорбу біля рідного його серцю козацького Медвина, що на Київщині.

Поки після уроку, або по–театральному — «співанки», маестро «набивав» пахучим тютюном свою люльку, я порозпитував солісток театру Тетяну Плеханову (сопрано) та Наталку Матвєєву (мецо–сопрано) і про їхнього керівника. «Надзвичайно творча, закохана в музику людина. Темпераментний, дієвий, дає багато матеріалу для сприйняття і, головне, може показати, навчити, направити. Працювати з ним цікаво і легко: він генерує ідеї, сам захоплюється ними і спонукає до цього інших», — охарактеризували свого шефа співачки. А ще маестро Василенко — людина патріотична, про цю чесноту майстра свідчить і його творчість.

Про оперне мистецтво і національну культуру поговорив із Маестро журналіст «УМ».

Опера національного єднання

— Василю Яковичу, минулий рік для колективу театру був плідним. А що все–таки не вдалося зробити?

— Дякувати Богу, звершилася справа святая — надання Донецькому академічному театру опери та балету статусу національного. Це перемога всього творчого колективу театру. Цю подію ми чекали кілька років з того часу, коли поставили оперу «Богдан Хмельницький» (у новій музичній редакції Василя Василенка, режисер–постановник — Василь Вовкун (нинішній міністр культури і туризму. — Авт. ), яка стала знаковою подією у театральному житті не лише Донбасу, а й усієї України. «Богдан Хмельницький» повернувся на українську сцену після півстолітньої перерви, квінтесенція нової редакції полягає в її державотворчому дусі, що є актуальним і в наш час. Прикметно, що нині «Богдан» є в репертуарі лише Донецького оперного театру, і сьогодні це його візитна картка. На столичній сцені опера пройшла з величезним успіхом під час святкування Дня Злуки 22 січня 2006 року. А коли донецький театр привіз «Богдана Хмельницького» у Львів, вистави пройшли у Львівській національній опері при аншлагах, а «Богдан Хмельницький» був визнаний найкращою прем’єрою львівського театрального сезону. Місцеві газети назвали виставу «оперою національного єднання».

У 2009–му, у рік святкування 360–ї річниці Української козацької держави, була мрія поставити оперу «Богдан Хмельницький» на батьківщині гетьмана, у колишній гетьманській столиці Чигирині, де, власне, і проводилися святкові заходи на державному рівні. На жаль, технічні проблеми не дозволили привезти «Богдана» до його рідного обійстя. А було б, погодьтеся, дуже доречно.

— Що завадило?

— В опері задіяні симфонічний оркестр у повному складі, понад 250 виконавців плюс багаті декорації. Оскільки заходи проводилися пізньої осені, коли погода непередбачувана, то ризикувати ми не мали права. А підходящого майданчика для масштабної постановки на той час у Чигирині не знайшлося. Але запевняю: «Богдан» повернеться додому і ще підніме дух своїх земляків. У відстоюванні національної ідеї я також вбачаю покликання цього музичного твору.

Статус національного зобов’язує

— Статус національного — це не лише почесно, а й відповідально. У зв’язку з цим, у якому руслі буде рухатися колектив вашого театру?

— Саме опера «Богдан Хмельницький» дала поштовх до наповнення нашого репертуару не лише класичними італійськими операми, а в першу чергу нашою, українською класикою. У перспективі плануємо поставити опери «Тарас Бульба» за Миколою Лисенком, «Ярослав Мудрий» Юлія Мейтуса, «Лісову пісню» Мирослава Волинського. Зараз з’явилася нагода повернутися до постановки фольк–опери Євгена Станковича «Цвіт папороті». Так сталося, що режисер–постановник Василь Вовкун, з яким ми починали цей проект, не мав достатньо часу для творчої діяльності, тож робота припинилася... Але оскільки політика — річ непостійна, а мистецтво вічне, то є надія, що ми цей проект невдовзі втілимо в життя. Хочеться подякувати композитору Євгену Станковичу, який спеціально для Донецької опери, вже в новій редакції, адаптував твір до двох академічних хорових колективів, солістів і симфонічного оркестру.

Щодо балетного репертуару театру, то на початку нового сезону з великим успіхом пройшла прем’єра балету нашого знаменитого земляка Сергія Прокоф’єва «Ромео і Джульєтта». У найближ­чих планах інсценування інших його творів — «Вогненний ангел» і «Дуенья». Також хочемо поповнити балетний репертуар театру «Лісовою піснею» Михайла Скорульського.

— Чи плануєте продовжувати практику залучення до вистав театру вихованців вітчизняної школи оперного співу, які зараз працюють у провідних оперних театрах світу?

— Так. Ще працюючи в Одеському театрі опери та балету, у 1998 році на першому фестивалі «Золота корона» мені пощастило зібрати під одним дахом 11 кращих тенорів із провідних театрів світу, серед яких були такі зіркові співаки, як Анатолій Солов’яненко, Мауріціо Граціані з театру «Ла Скала», соліст Віденської опери Корнелій Мургу та інші. Проводячи фестиваль у Донецьку в 2004 році, виникла ідея оздобити «Золоту корону» вітчизняними «діамантами» оперного співу. Так, скажімо, на VI фестивалі в опері Верді «Аїда» було задіяно одразу три українські зірки — партію Амнеріс виконувала солістка Віденської опери Людмила Шемчук, Рамфіса співав соліст Опери Словенії Валентин Пивоваров, а соліст Большого театру Юрій Нечаєв виконував партію Амонасро. В опері «Трубадур» Нечаєв виконав партію графа Ді Луна. Пізніше українських зірок оперної сцени став запрошувати і на окремі оперні спектаклі. Скажімо, Валерій Бендеров співав Отелло, соліст Львівської опери Анатолій Липник виконав партію Яго. На роль Богдана у «Богдані Хмельницькому» запросив соліста Вашингтон–опери Стефана П’ятничка, а на партію Варвари — Людмилу Шемчук. Є досвід співробітництва із зарубіжними майстрами оперної сцени. Приміром, у «Мадам Баттерфляй» партію Чіо–Чіо–Сан співала всесвітньо відома японська співачка Манамі Хама. Де б не виступали — успіх був шалений. Подібні творчі обміни збагачують наше мистецтво, показують світові високий рівень національної оперної школи.

«Досить возити спагеті в Італію»

— Колектив Донецького оперного багато гастролює. Куди запрошують і що замовляють?

— Запрошують в Іспанію, Італію, Німеччину, Бельгію, Люксембург, Голландію, Австрію, Китай, Корею тощо і замов­ляють різне. На мою думку, досить возити спагеті в Італію. У нас є своє оперне меню з національної оперної класики — чудові твори, якими можна дивувати найвибагливіших театралів Європи. За великим рахунком, європейці ще не знають українську оперу. Свою місію вбачаю в тому, щоб достукатися до західноєвропейських імпресаріо і довести їм, що твори українського оперного та балетного мистецтва варті уваги. На жаль, мало запрошень надходить з обласних центрів України. А нам, повірте, є що показати і українцям, і європейцям.

— Ви вважаєте, що «український продукт» в Європі зрозуміють?

— Навіть не сумніваюсь. Мова музики — інтернаціональна. Це саме те, що не потребує перекладу. А тема свободи й вольності, яка червоною ниткою проходить у тому ж «Хмельницькому », близька європейцям. Більше того, наш гетьман у свій час був освіченою людиною, знав багато мов і з ним рахувалися західні володарі. І не зайве нагадати, наприклад, французам, що запорозькі козаки під проводом Івана Сірка допомогли їм оволодіти неприступною фортецею Дюнкерк, або австрійцям про те, що нащадок українських козаків Юрій Кульчицький, односельчанин гетьмана Петра Сагайдачного, врятував Відень від турків, а згодом навчив віденців і всю Європу пити каву. Хіба це не приклади нашої європейськості? Потрібно систематично нагадувати, що ми завжди були в Європі і творили її історію, в тому числі й історію культури. Звичайно прикро, що наших українських геніїв–композиторів Максима Березовського та Дмитра Бортнянського, як власне й Сергія Прокоф’єва, «приватизувала» собі Росія. Проте в нас є твори, які не соромно показувати на найпрестижніших оперних сценах світу.

— Є надія, що крига скресне?

— Так. Оперою «Богдан Хмельницький» уже зацікавився відомий у світі продюсер Орландо Монтес де Ока. Коли він побачив запис вистави — був у захваті й сказав, що це — український Мусоргський. На зустрічі з паном Орландо в присутності представників посольства України в Австрії було досягнуто угоди про презентацію «Богдана» в Австрії. Крім того, домовилися, що віденці побачать балет С. Прокоф’єва «Ромео і Джульєтта». Скоро маємо летіти до Австрії, щоб подивитися майданчики та відпрацювати організаційні питання. Отже, прийшов час не рубати вікно в Європу, а культурно відкривати двері кращими зразками національного оперного та балетного мистецтва. Доречно було б разом із «театральною кухнею» почастувати європейців і справжніми стравами української кухні.

Щоб вписати себе у вічність...

— 28 лютого під вашою орудою на сцені Національної опери України відбудеться вистава Чайковського «Євгеній Онєгін». Які сюрпризи приготували для вимогливого київського меломана?

— Уперше за останні 20 років український глядач побачить і почує «українського Шаляпіна» Анатолія Кочергу. На рідних підмостках всесвітньо відомий український бас виконуватиме партію князя Греміна. Достатньо сказати, що Гремін у виконанні Кочерги, навіть незважаючи на розміри партії, у 2008 році на сцені Palais Garnier підкорив вимогливу паризьку публіку. На роль Онєгіна запросив також нашого земляка (родом із Черкащини), відомого баритона, соліста «Нової опери» Віталія Білого, голос якого періодично лунає на сценах Большого театру в Москві та Метрополітен–опера в США. Проект став можливим завдяки генеральному директору Національної опери України, народному артисту України Петру Яковичу Чуприні, який створив належні умови для плідної творчої праці.

— Маестро, ми живемо в часи великих змін. Що б ви хотіли сказати людям, від яких залежить стан української культури.

— Якщо коротко, то хотілося б нагадати і політикам, і бізнесменам: «Той, хто допомагає культурі, — той вписує себе у вічність».