Читальня для незрячих

Мешканці обласного центру Прикарпаття, котрі дивляться на світ зовсім іншими, ніж зрячі, очима або зовсім його не бачать, нині зачитуються озвученими творами культового російського фантаста Сергія Лук’яненка. Це прізвище найчастіше звучало з вуст моїх співрозмовників. «Із захопленням читаю нині його дилогію «Зірки — холодні іграшки» та «Зоряна тінь», — підтверджує Андрій Нечитайлов, комп’ютерний гуру, як його шанобливо називають друзі. — Люблю наукову фантастику, а романи та повісті Лук’яненка — передусім. Вони — просто супер. Написані дуже талановито. Паралельно, і з не меншим задоволенням, читаю «Тигроловів» Івана Багряного».

Зауважте: ніхто з незрячих не каже «слухаю» книжки — тільки «читаю». Мабуть, саме ця дія урівнює їхнє читацьке самолюбство з рештою цінителів літератури. Черг за популярними книгами, на відміну від класичних бібліотек, тут немає — теж плюс: переписуй твір на плеєр, вмикай — і слухай. До геніального просто й комфортно.

Ціна питання — сто тисяч гривень

«Штаб–квартира» міської організації УТОС дислокується майже на околиці Івано–Франківська — на першому поверсі «п’ятиповерхівки» часів «раннього Брежнєва». Колись у таких кутових приміщеннях, повернутих фасадом у двір, зазвичай облаштовували овочеві магазини, про існування яких було відомо лише мешканцям довколишніх будинків. Донедавна на спартанську, типово радянську контору схожий був й офіс івано–франківських незрячих, неремонтований зо три десятиліття. Вочевидь представники влади й меценати, за логікою холодного прагматизму, міркували так: навіщо сліпим інтер’єрні надмірності — все одно не побачать і не оцінять.

Тепер тут — зовсім по–іншому. «Ще півроку тому ми не могли й мріяти про таке диво, — розповідає голова правління міської організації УТОС Оксана Логвін. — Завдяки Фонду «Східна Європа» та допомозі нинішньої міської влади ми таки зробили капітальний ремонт офісу, за виграний грант придбали два комп’ютери з ліцензійним програмним забезпеченням, майже дві сотні CD– та DVD–дисків, півсотні МРЗ–плеєрів для прослуховування аудіокниг. Відкрився також доступ до інтернету: сідаєш за комп’ютер — й «отримуєш» очі. Спеціальна програма зчитує вголос усе, що «висвічує» монітор, а з допомогою клавіатури можна знайти необхідні сайти».

Активісти УТОСу на чолі з пані Оксаною п’ять місяців тому, підготувавши проект «Інформаційний світ — у подарунок незрячим», перемогли в конкурсі, оголошеному Фондом «Східна Європа» за підтримки компанії Telenor group в Україні. Сто тисяч гривень призових стали доброю підмогою для облаштування електронної бібліотеки для іванофранківців з обмеженими можливостями. Тепер її аудіофондом можуть користуватися три з половиною сотні інвалідів зору першої та другої груп. Третина з них — тотально сліпі. Лише одиниці володіють азбукою Брайля, проте літератури, виданої рельєфно–точковим шрифтом, — обмаль. Отже, сучасні інформаційні технології якнайкраще підійшли на роль провідника у важкодоступний для незрячих світ книг.

Щоправда, аудіобібліотеку тут почали формувати ще раніше і теж на кошти благодійників. П’яти грантових тисяч гривень місцевого Фонду короля Юрія вистачило на те, аби купити перший скромний комп’ютер, кілька простеньких плеєрів та набір книжок, записаних на диски. «Ми вже тоді завели формуляри, як у справжній бібліотеці, і почали видавати бажаючим аудіокниги додому, — хвалиться секретар організації Ганна Мамчак. — До речі, не було жодного випадку, аби наші читачі загубили хоча б один диск. Траплялися якісь подряпинки, але ж не забувайте, що дисками користуються люди з особливими потребами».

Надія — на цифрові технології

У чому полягають особливі потреби, не завжди помітні стороннім, автор цих рядків побачив на власні очі, навідавшись зранку в офіс незрячих. За комп’ютером наодинці сидів Тарас Панасюк. Приємний щирий хлопчина відразу зреагував на мій прихід, простягнувши правицю для привітання. Якби зустрів Тараса в іншому місці, ніколи б не подумав, що в нього проблеми із зором — розумні очі дивилися на мене з цікавою допитливістю. Насправді я помилявся. «Трохи бачу лише на одне око, та й то з дуже звуженим полем зору, — пояснює він. — Дуже люблю читати, але швидко втомлюються очі. Лікарі попередили: якщо не облишу книжок, то ще більше знизиться зір. Довелося повністю відмовитися від друкованої літератури. Тепер уся надія — на цифрові технології».

— Як швидко навчився користуватися електронною бібліотекою?

— Це не надто складно, якщо знаєш ази комп’ютерної грамотності. Книжку обсягом 500 мегабайтів, що відповідає приблизно 350 друкованим сторінкам, на плеєр можна «скачати» хвилин за 15. Якщо дуже цікава, то викроюю для неї по 4–5 годин на день, тобто осилюю за три доби.

— Якому «чтиву» віддаєш перевагу?

— Тут можна вибрати літературу на будь–який смак — класику, детективи, пригоди, фантастику. Записано понад тисячу книг. Багатьом подобаються твори Сергія Лук’яненка, братів Стругацьких, Айзека Азімова, особисто ж мені — романи Жоржа Сіменона про комісара Мегре.

— А як із вітчизняними письменниками?

— На жаль, у нас мало україномовної літератури. Кажуть, менше десяти відсотків від усього фонду. Що саме є, зараз подивимося.

Тарасові пальці вправно лягають на клавіатуру, і монітор майже відразу «висвічує» систематизований перелік творів вітчизняних авторів, які можна переписати на плеєр. Серед них — Тарас Шевченко, Леся Українка, Степан Васильченко, сучасний класик, котрий мешкає в Івано–Франківську, Юрій Андрухович зі своїми «Московіадою», «Рекреаціями», «Дванадцятьма обручами». З перекладеного на українську бачу «Гобсека» Бальзака, «Вія» Гоголя, «Пригоди бравого вояка Швейка» Гашека. Вибір є.

Роби, як комп’ютерний гуру

У кожного інваліда з вадами зору — свій біль і своя історія хвороби. «Я теж мало що бачу: на одне око і лише 0,02 відсотка, — зізнається, ніби виправдовуючись, доброзичлива пані Оксана. — За фахом я лікар–педіатр. Серйозно захворіла в 1981 році. Пережила велику кількість операцій, але зір врятувати вдалося ледь–ледь. Уже тринадцятий рік очолюю міську організацію УТОС».

Я відвідав електронну бібліотеку у день релігійного свята, тому у приміщенні було малолюдно — більшість активних членів організації у цей час перебувала у храмах. «Хвороба загострює духовні відчуття. До Бога люди йдуть переважно з бідою. Коли постійно перебуваєш у такому стані, хочеться хоч інколи комусь виплакатися, відчути, що тебе хтось пожаліє і захистить. Ви думаєте, все це з’явилося за помахом чарівної палички? — господиня офісу звертає мою увагу на євроремонт і комп’ютери. — Без Божої допомоги — не сумніваюся ні на мить — тут не обійшлося. І ще, звісно, без добрих людей».

...Зима ніяк не вгамовувалася. Від самого ранку Івано–Франківськ притрушував густий мокрий сніг. На пожвавлених міських маршрутах утворилися щільні транспортні затори. Андрій Нечитайлов десь затримувався в дорозі, долаючи чималу відстань із мікрорайону Пасічна, розташованого у протилежному кінці обласного центру. Але його друзі заспокоювали: 28–річний Андрій зумів настільки адаптуватися до нових відчуттів та орієнтирів, що сам знаходить будь–яке місце в Івано–Франківську.

Проблеми із зором у нього почалися у восьмому класі. Кілька операцій провідних вітчизняних офтальмологів не зупинили прогресуючу хворобу — через два роки відбулося повне «затемнення». Як не прикро було це усвідомлювати, та жити далі довелося наосліп. І хлопчина не заскиглив від безнадії. Шкільну програму самотужки освоїв удома, потім навчався у спеціалізованій школі для сліпих і слабкозорих у Львові, диплом магістра психології захистив на стаціонарі Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Дуже добре оволодів комп’ютерними премудростями і нині навчає колег з обмеженими можливостями.

А ось і він. Вибачившись за вимушене запізнення, Андрій впевнено прямує до робочого місця, де його вже чекають дорослі учні. «Аби незрячим вільно орієнтуватися в інтернеті, — пояснює комп’ютерний гуру, — треба передусім знати структуру сайтів. Там можна знайти, прочитати й законспектувати літературу на будь–яку тему. За три тижні я вже навчив комп’ютерним азам 30 осіб. Курс, залежно від здібностей охочих його пройти, триває в середньому п’ять днів. Хто хоче вдосконалюватися, повинен зрозуміти: без максимуму наполегливості — успіху не буде. Все, як у зрячих, тільки з більшими — в кільканадцять разів — зусиллями».

ДО РЕЧІ

У деяких розвинутих країнах, передусім Швейцарії та Норвегії, які стали піонерами цього надважливого для незрячих людей починання, масово встановлюють банкомати, що «розмовляють». З їхньою допомогою інваліди зору, зокрема й тотально сліпі, можуть здійснювати грошові операції без сторонньої помочі. Інструкції з користування автоматами рідною та кількома провідними світовими мовами передаються через навушники, що забезпечує цілковиту конфіденційність проведених операцій.