Валентина Цербе–Несіна: Олімпійську медаль виграла на чужих лижах

В історії вітчизняного зимового спорту часів незалежності небагато олімпійських нагород — так і лишається п’ять. Серед них завжди виділятиметься одна — 23 лютого 1994 року в норвезькому Ліллехаммері біатлоністка Валентина Цербе виграла «бронзу» у спринтерській гонці. Це була перша олімпійська медаль незалежної України.

Із того часу минуло 16 років. Авторка історичного результату вже 12 років живе поза біатлоном — у 1998–му вона завершила кар’єру. Кореспондент «УМ» зателефонував легенді українського спорту й дізнався подробиці її нинішнього активного громадського життя.

«Хотілося б ще раз потрапити на Олімпіаду»

— Валентино, певно, ви не можете пропустити трансляції з олімпійського Ванкувера? Як ви оцінюєте виступ наших спортсменів?

— Результат наших не найкращий, але давайте дочекаємося чоловічої естафети — я до останнього вірю в силу наших та їхні можливості здобути нагороду. Хотілося побачити медаль від наших дівчат, але не склалося.

Вважаю, правильно проаналізувати виступ українців на Олімпіаді можуть тільки їхні тренери, і то лише по поверненні з Ванкувера.

— Ви відстежуєте лише біатлон чи цікавитеся й іншими видами?

— Уболівала за санницю Наталку Якушенко, з якою разом була у збірній України на Олімпіадах у Ліллехаммері та Нагано. Із лижницею Валентиною Шевченко ми разом починали спортивну кар’єру, і теж сподіваюся на її гарний результат. Зацікавлення в мене викликають передусім ті види спорту, у яких наші можуть пробитися на п’єдестал.

— Відчуваєте ностальгію за зимовими Іграми?

— Мені справді було б приємно ще раз потрапити на таку подію. Тим більше що мрію колись побачити і Канаду, і США на власні очі. Раніше часто їздила по різних країнах на змагання, але бачила їх лише з вікна автобуса — завжди проводила час на стрільбищі або на дистанції. Хотілося б тепер покататися як звичайному туристові.

— А після закінчення кар’єри у 1998 році не було можливостей реалізувати задумане?

— Я завжди згадую слова канадської біатлоністки, дворазової олім­пійської чемпіонки Ліллехаммера Маріам Бедар, яка мріяла після закінчення кар’єри виїхати десь до гір чи до лісу і взагалі не бачити людей. У мене була схожа ситуація, адже після Нагано–1998 відчувала величезне моральне виснаження. Тоді очікували на медаль, але пік форми припав на місяць пізніше за поїздку до Японії. Тому про мандри спочатку взагалі не йшлося. А згодом уже фінансовий стан не надто дозволяв планувати подібне.

«Гвинтівку передала Оксані Хвостенко»

— Цікаво, олімпійську нагороду ви зберігаєте в якомусь особливому місці?

— У мене в квартирі є окрема поличка, де зберігаються всі мої спортивні трофеї, — тут і медаль Ліллехаммера–1994, й інші нагороди.

— Окрім завойованої медалі, що зараз найбільше згадуєте із подій тих Олімпійських ігор?

— Та досі можу пригадати чимало всього. І церемонії відкриття та закриття, й саме Олімпійське селище та життя в ньому. Збереглися в пам’яті змагання фігуристів, на які ми потрапили як уболівальники. Шкода, що тоді для нас не проводили екскурсії.

— А як склалася доля вашої гвинтівки «Аншутц»?

— Наприкінці 1990–х я єдина серед представниць моєї області володіла такою гвинтівкою. А потім передала її Оксані Хвостенко, своїй землячці. Вона й дотепер її використовує.

— Це та зброя, з якою ви здобули медаль у Ліллехаммері?

— Ні, вона з’явилася пізніше. А тоді я виступала з гвинтівкою, яку виготовляли в російському Іжевську. Вона хоч була своя, а от лижі на успішну спринтерську гонку позичила в подруги по збірній. Елітного екіпірування у мене не було, тому взяла їх у Ніни Лемеш. Раніше, під час відбору на Ігри–1994, також бігла на її лижах, і навіть черевики позичала у своєї подруги — сумської лижниці Марини Пестрякової.

— Зараз забезпечення збірної амуніцією краще, але результатами у Ванкувері наші не тішать. Виходить, нинішня збірна слабша за команду, що була років 10–15 тому?

— Це різні періоди, їх важко порівнювати. У наші часи не вистачало лиж, змащення, не було свого масажиста, лікаря. Та ж сама Маріам Бедар мала з собою особистого масажиста, чоловік із нею був на змаганнях, навіть власний кухар. Медаль тоді нам принесла лише точна стрільба.

Зараз же більше можливостей, можна обирати місце проведення зборів. Але ця різноманітність може мати й негативні сторони, адже невдало підібрано місце та період для тренувань, особливо коли це високогір’я, — і вже результат не той.

Є момент, у якому ми відстаємо і зараз, відставали й раніше, — це фармакологія. У питанні відновлення спортсменів Україна поступається багатьом країнам.

«Сім років не стріляла»

— Часто зараз випадає можливість стати на лижі?

— Якщо є така нагода, то залюбки її використовую. Але зараз частіше катаюсь на ковзанах, адже в нас, у Прилуках, зробили ковзанку. Аби вибратися десь на лижах, потрібно їхати за місто, а з ковзанами якось простіше.

— А для свого задоволення яку найбільшу відстань можете проїхати?

— Та яку там відстань (сміється). Я вже й забула, коли в мене були там якісь тривалі дистанції. Я зараз катаюся спокійно, милуюся природою, дивлюся на пташок. Випробовувати витривалість мені вже не потрібно.

— А стріляти востаннє коли доводилося?

— Перших чотири роки після завершення кар’єри спеціально уникала цього, аби не роздражнювати себе, щоб не виникло бажання повернутися в біатлон. Одного разу мені запропонували позмагатися з ветеранами на турнірі пам’яті Романа Звонкова, то я навідріз відмовилась якраз через це. Лише в 2005 році, коли працювала в Прилуцькій міській раді, разом із колегами на обласній спартакіаді держслужбовців стріляла з пневматичної гвинтівки — вперше за сім років. Показала найкращий результат серед жінок і чоловіків.

— Із колегами по збірній підтримуєте стосунки?

— Звичайно, постійно спілкуюсь. Найчастіше з землячкою Ніною Лемеш — ледь не кожен день розмовляємо. Найкращій подрузі Олені Петровій намагаюся допомагати, підтримувати — вона зараз тренер молодіжної збірної. Через інтернет контактую з Тетяною Водоп’яновою. Шкода, що немає контакту з Оленою Зубриловою, але коли в Києві святкували 45–річчя українського біатлону, то бачилася з нею — зустріч була зі сльозами на очах.

А ще на другий день після Великодня у Прилуках ми проводимо неформальний з’їзд біатлоністів Чернігівської області. Сюди колишні й нинішні збірники їдуть з родинами. Йдемо на природу, традиційно граємо в футбол, куштуємо польову кашу.

— Ви згадали про роботу на державній посаді. Досі цим займаєтесь?

— Зараз я депутат Прилуцької міськради (від Партії регіонів. — Ред.) й одночасно віце–президент дитячо–юнацької футбольної школи «Європа». У нас займаються здібні діти: хлопці 1999 року народження, наприклад, вибороли Суперкубок із міні–футболу у своїй віковій категорії. Вдало виступають вони й на інших турнірах.

«Жили на базі без гарячої води»

— Футбол у вашому житті з’явився випадково чи це давнє захоплення?

— Тут у мене вийшла дуже цікава історія. Колись я зарікалася, що моїм чоловіком ніколи не стане військова людина, але таки одружилася з військовим. Схожа ситуація з футболом: якось, уже після здобуття олімпійської медалі, жили ми на лижній базі в Чернігові. Умови були своєрідні: тільки холодна вода, всі зручності — на першому поверсі, а ми мешкали на другому. Якось туди приїхали футболісти чернігівської «Десни» й почали нарікати на умови проживання. Тоді директор бази показує на мене й каже, що олімпійська медалістка не скаржиться. А футболіст покрутив пальцем біля скроні: мовляв, то її проблеми. І така мене злість тоді взяла. Якби хтось сказав, що в майбутньому працюватиму з цим видом спорту, не повірила б.

— Але ж таки працюєте...

— Після закінчення кар’єри спочатку відпочивала від напруженого спортивного життя, а потім рік перебувала на біржі праці — не могла знайти роботу. Одного разу міський голова запросив мене на зустріч із підприємцем, який у Прилуках організував футбольну команду. За­пропонували працювати в його структурі, відтоді й займаюся цією справою.

— Журналісти часто згадують про вас?

— Стабільно — раз на чотири роки, перед зимовою Олімпіадою (сміється). Зараз співпрацюю з Національним олімпійським комітетом, так частіше почали запрошувати на різноманітні події: Всеукраїнський олімпійський урок, соціальні акції. Традиційно кличуть на проводи спортсменів.

Наприкінці січня ми з олімпійцями їздили до Київського інституту раку крові: діти підготували малюнки на підтримку нашої збірної, а ми їм вручили подарунки. Загалом намагаюся брати активну участь у громадському житті, пропагуючи здоровий спосіб життя.

ДОСЬЄ «УМ»

Валентина Цербе–Несіна

Заслужений майстер спорту з біатлону.

Віце–президент дитячо–юнацької футбольної школи «Європа».

Народилася 8 січня 1969 р. у с. Поліське Коростенського району Житомирської обл.

Бронзова призерка Олімпіади 1994 р. у спринті, бронзова призерка чемпіонатів світу 1996 р. в естафеті та 1997 р. — в командній гонці, призерка та переможниця етапів Кубка світу.

Тренувалася під керівництвом Миколи Зоца та Олександра Прядка.

Закінчила Житомирський деревообробний технікум (1988 р.), Чернігівський педагогічний університет (1998 р.) та Національну академію державного управління при Президенті України (2007 р.).

Удостоєна ордена княгині Ольги ІІІ ступеня (2002 р.).

Почесна мешканка м. Прилуки, депутат Прилуцької міської ради.

Заміжня.