Тарас Бульба з Холодного Яру

Іван Андрусяк, шукаючи за голов­ною принадою Шкляревого «Чорного Ворона», пише: «Цей текст засвідчує повернення його автора з «попси» в літературу» (Українська літературна газета, 18.12.2009). Твердження критика є вельми сумнівним принаймні під трьома оглядами.

По–перше, новий роман Василя Шкляра не відрізняється від усіх його попередніх («Ключ», «Елементал», «Кров кажана») — це той самий екшн із більшими чи меншими домішками містики, з майстерно дозованим драйвом і з Рембо–подібним головним персонажем. Те ж, що писано до «Ключа», воліє не згадувати і сам автор — то були речі навчально–наслідувальні, несамостійні. Про яке ж повернення (а головне — куди) йдеться?

По–друге, дивує категоричне протиставлення «попси» і «літератури». Як переконливо довела академік Тамара Гундорова, уся мала проза Гоголя — висококласна «попса». Більш за те: «У «Сорочинському ярмарку» сформульовано ярмарковий «малоросійський» кітч, який виявився легко придатним для тиражування і різного роду стилізації, аж до «Кубанских казаков» (1949) І. Пир’єва» (Тамара Гундорова. Кітч і література. Травестії. — К.: Факт, 2008). Так, Микола Васильович свого часу ошляхетнив лубочні жанри і — став класиком. Отже, справа не в жанрах — «низьких» чи «високих», — а у письменницькій здатності маніпулювати ними. Василь Шкляр демонструє топ–рівень таких жанрових маніпуляцій — і це його сила, а не слабкість.

І по–третє. Це блогери можуть дозволити собі писання на рівні гастрономії: подобається / не подобається. Завдання професійного критика — розібратися, як «працює» гарна книжка — часом навіть попри власні читацькі смаки. Хвороба усієї нашої літературної критики: підміняти аналіз особистими уподобаннями.

Ось, наприклад, молодому критикові Олександрові Михеду також не смакує «попса». «Кожна сцена, кожен діалог просякнуті водевільним гумором, театральністю», — пише він про «Залишенця» (сайт «zaxid. net», 05.02.2010). І що? Навіть незручно нагадувати, що й «Ревізор» Гоголя скроєний за водевільними лекалами.

Тепер цей жанр частіше іменують мелодрамою. І не завжди вона завершується гепі–ендом. Можлива навіть трагедійна розв’язка, як–от у В. Шкляра. Годі вже сором’язливо відвертатися від масових жанрів — слід говорити про рівень майстерності в оволодінні ними.

О. Михед слушно зауважує карикатурність у зображенні московських зайд у романі «Чорний Ворон»: «Це німці післявоєнного кіно, це радянські військові у карикатурах Голлівуду». Саме так — але це не слабкість твору, а улягання законам жанру. Саме такими карикатурами були поляки в Шевченкових «Гайдамаках» та в Гоголевому «Тарасі Бульбі». І такими ж вийшли українці з–під пера Генрика Сенкевича, коли він написав «Вогнем і мечем» у відповідь на «Бульбу». Зрештою, коли йдеться про «спроби ідентифікації «свій»—«чужий» (про що так само слушно пише О. Михед), — без карикатур обійтися просто неможливо.

Отже, не варто обманювати себе й читачів, тягнучи «Залишенця» до «психологічної прози». Психологізму тут менше, аніж у детективах Аґати Кристі. Утім психологізм тут і не потрібен. Тут усе побудовано на непохитній вірі: «Коли дуже захочеш, то можна». Саме на цьому стрижні тримається увесь багатотомовий Пауло Коельо. І так само цей жанр унеможливлює сумніви й вагання — в одному місці В. Шкляр пише прямо: «Є речі, над якими не можна довго замислюватись. Інакше зайдеш у глухий кут».

Ще одна рецензентка, О. Купріян, закидає авторові «Чорного Ворона» відсутність розвитку характерів (сайт «ЛітАкцент», 30.11.2009). Так само можна зробити й «відкриття», що у Гомера Ахілл «однаковий» і до експедиції під Трою, і по десяти роках війни. Навіть Одісея ніяк не змінили довгі екстремальні мандри. А характери Гонти і Залізняка з «Гайдамаків» розвиваються? А чи Тарас Бульба психологічно інший на початку і в кінці повісті?

Усі ці герої й не мусили розвиватися, бо вони — міфологічні персонажі, ознакою котрих є саме незмінність. І Василь Шкляр писав не так історичну повість, як творив історичний міф. Причому, уважно взоруючи саме на досвід Шевченка та Гоголя (аж до прямих цитат, намірено «прозорих»). І в нього вийшло! Чорний Ворон, коли хочете, — це Тарас Бульба, реінкарнований у Холодному Яру 1920–х років.

Будь–який добре вкомпонований міфологічний твір гарно надається на «переклад» іншими мистецькими мовами. Критик Богдан Пастух уже зазначав: «Чорного Ворона» написано так, що його можна і екранізувати, і зробити комікси для дітей» (сайт «Інша література», 12.11.2009). Поки що ж перший наклад книжки повністю спродано, і харківський «Книжковий Клуб сімейного дозвілля» терміново додруковує роман — всупереч кривим естетським згадкам про «попсу».

Колись Вітольд Ґомбрович аналізував масовий успіх Г. Сенкевича. І хоч «попса» йому також не смакувала, критик спромігся на точні, соціологічні, сказати б, висновки: «Могутній геній! — і, напевно, ніколи ще не було такого першорядного письменника другого плану... Польська інтеліґенція насолоджувалася ним, але на офіційному ґрунті вона віддавала перевагу іншим прізвищам» (Вітольд Ґомбрович. Щоденник. У 3–х томах. Том 1. — К.: Основи, 1999).

Усе, як у нас зі Шклярем — критики вперто кваліфікують сильні боки його масової прози як «недолітературність». Тут би нагодився коментар одного з його екзотичних персонажів: «—Хуня, — сказав Ходя китайською».

Зрештою, Сенкевич за свою «попсу» дістав Нобелівську премію.