Французький абсурд в українському виконанні

Активно анонсований спектакль «Поки мама не прийшла» прихильники Молодого театру чекали з нетерпінням. По–перше, цікаво було подивитися, чи справді повноцінну виставу можна випустити всього лише за місяць — саме стільки тривали репетиції. По–друге, частка п’єс драматургів–абсурдистів у театральних афішах міста настільки мала, що на увагу заслуговує будь–яка новинка в цьому жанровому сегменті. Ну і по–третє, ставити спектакль запросили французького режисера Крістофа Фьотріє, а де ви зараз ще зможете подивитися французький абсурд в українському виконанні?

Представляючи свою роботу, режисер Крістоф Фьотріє зауважив, що йому довелося попрацювати з представниками найрізноманітніших народів, і артистів він поділяє лише на дві категорії: талановиті і не дуже. Акторів Молодого театру Вікторію Авдєєнко, Кирила Біна та Римму Зюбіну Крістоф визнав однозначно талановитими. І зізнався, що від роботи з ними отримав колосальне задоволення. Враження ж від історії, яку взялися переказати зі сцени ці троє, не такі однозначні: є над чим посміятися, але є над чим і поміркувати.

Сюжет, вигаданий французом Ремі де Восом, спочатку розгортається за законами побутової драми. До кімнати заходять двоє, мати (Вікторія Авдєєнко) і син (Кирило Бін). Вони привезли урну з прахом бабусі. Сентиментальність цієї сцени підсилював і той факт, що Симон не був удома десять років... Блудний син і неуважний онук — свої останні роки бабуся провела у притулку для старих — доріс до менеджера солідної фірми. Але ось він починає танцювати сальсу з прахом бабусі, і стає остаточно зрозуміло, що ні з драмою, ні з мелодрамою ця вистава не матиме нічого спільного. Надто нер­вова, вся мов «на шарнірах», Мадлен; боязлива і винахідлива сусідка Анна (Римма Зюбіна), нею колись захоплювався Симон; сам герой, він наче й вийшов у люди, але так і не розпрощався остаточно з дитинством (штани хоч і шкіряні, але дуже вже не по фігурі) — лише завдяки прахові бабусі, який під час любощів розбили хлопець і дівчина, ці троє стали сім’єю. Шлях до цього кроку для них проліг не стільки крізь роки вагань і сумнівів, рішення побратися виникло внаслідок того, як Симон і Анна намагалися приховати від Мадлен сумні наслідки своїх незграбних пестощів. Так покійна вже бабуся прислужилася майбутньому свого онука...

Незважаючи на досить компактну сюжетну лінію, акторам роботи вистачало. Судячи з усього, стосовно поведінки на сцені від режисера вони отримали солідний карт–бланш: своїм реплікам ці троє забезпечили потужний і дуже детально виписаний інтонаційно–жестикулярний супровід, який запам’ятовується і «промовляє» навіть більше за слова. Художник Володимир Карашевський розстелив на сцені біле полотно, яке з горизонтальної площини переходило у вертикальну. На цьому «чистому аркуші» паперу герої писали свою нову історію, яка, втім, була міцно пов’язана з подіями і персонажами минулого. Чорне вбрання Мадлен, Симона і Анни контрастувало не лише з білим тлом, а й із червоними трояндами — вази з квітами за дизайном дуже нагадували урну, в якій принесли додому прах бабусі.

Під час фінального поклону на сцену разом з акторами та режисером вийшов і автор, Ремі де Вос. Чомусь — у дублянці... Хоча, якщо дотримуватися законів жанру — то йти до кінця. Українські актриси Зюбіна й Авдєєнко в чорних приталених сукнях і поряд французький драматург у дублянці. Все логічно, все — як і має бути в театрі абсурду.