Білорус і бандерівці

Інколи можна почути, що «білорусів у совєцьких концтаборах не було». Мовляв, цей народ не чинив опору комуністичному режимові, то й тепер «пожинає плоди» байдужості до свободи. Насправді, це не так. Утричі менша за Україну Білорусь не могла створити потужну повстанську армію, але в лісах розмістилися чималі відділи воїнів, які часто співпрацювали з УПА. Утім якщо українських «лісових братів» ув’язнювали на 25 років, то білоруських переважно розстрілювали на місці. Микола Поздняк із містечка Борисова повстанцем не був, тому й вижив. Хоча й отримав 25 річний термін — за... допомогу червоним партизанам. Відсидів, щоправда, «всього» 12 — сестра домоглася скасування абсурдного вироку. Не так давно на одній із вечірок друзі–політв’язні написали йому епіграму: «Він брав Берлін із нагородами і разом із Солженіциним сидів»...

Червоні партизани

«У Книзі пам’яті Великої вітчизняної війни написано про підпільника Закревського, а я ж йому допомагав, — розповідає Микола Поздняк. — Мій батько при німцях працював монтером на радіовузлі, і Закревський попросив допомогти йому боротися з окупантом. Треба було слухати радіопередачі з Москви й повідомляти йому новини, а він уже друкував листівки».

Миколі тоді було років 15. А в 1943–му Закревський запропонував зробити дивний «подарунок» наступаючим частинам Червоної армії: організувати концерт, запросити туди командування РОА (Російської освободітєльної армії, власовців), поліцію, гестапо — і всіх підірвати. Готували «операцію» четверо, кожен отримав завдання. Сам командир узявся надрукувати 400 запрошень, а Миколі загадав роздобути вибухівку. Хлопець намагався з’ясувати, навіщо з ворогами підривати місцевих артистів і глядачів–селян. Закревський промовчав. Він влаштував хлопця розвантажувати німецькі обози з вибухівкою. Підліток, ризикуючи життям, перетяг частинами близько 10 кілограмів толу і купу гранат. Але план не вдався: німці спіймали одного з учасників і викрили задум.

Одного разу й Микола попався. «На радіовузлі працювали двоє німців. І хай там грім із Перуном, а обід для них — то святе, — згадує партизан. — Як тільки вони за поріг — я приймач налаштовую на Москву і слухаю зведення. І от раз я тільки почав слухати — а один німець повернувся. Здоровущий такий бугай. Він мене за комір підняв своїм кулачиськом і дав мені, а тоді чоботом побив. Але в гестапо не здав, а то розстріляли б». І от у 1948 році 22–річному Поздняку, який уже й на фронті відвоював, поставили у вину «добровільну працю на німців у відділі пропаганди». Хоча в 1941–му відділу такого не було, існував лише радіовузол. І ще записали, що хлопця «використовували як диктора», що він «передавав зводки німецького верховного командування». Але ж радіовузол — не радіостанція. Він тільки приймає...

Добро не минає

Після вироку в 1949–му Миколу від смерті кілька разів рятували випадковості. Утім політв’язень вважає, що то відгомін будь–коли вчиненого добра. Найперше диво. Ешелон, що віз в’язнів на схід, на Куйбишевській пересилці поділили на дві частини: першу відправляли на Ваніно (Колима), а другу — на Джезказган, де мідні рудники (через півроку легені забиваються мідним пилом, смерть). Миколу мали відправити на рудники, але коли наповнювали телячі вагони, в останньому, що на Ваніно, виявилася нестача, і юнака заштовхали туди. Але документи поїхали в інший бік. У Красноярську спохопилися, і, поки чекали на документи, «пасажирів» три тижні тримали в тюрмі. Без «паперів», ясна річ, і пайка не було, навіть хліба. Потім — етап на той же Джезказган, близько трьох місяців життя на самому окропі. На останньому пересильному пункті Микола вже ледь ноги переставляв, отож «доходягу» відправили у Спаськ — табір, де випрацювані на рудниках помирали. Там послали в кар’єр довбати камінь. А бригадир батогом пригощає!

«Чую — сьогодні–завтра уже й не встану, — розповідає пан Микола. — І треба ж, підхо­дить один старий, каже: Ростовську пересилку пам’ятаєш? А там у камері, розрахованій осіб на двадцять, тулилося сто. І сім «блатних» у карти грають. Заштовхнули шістьох старих, які вже по десять років відсиділи, а їх засудили знову. Рідні знали, що вже ніколи їх не побачать, що могли, дали їм із собою. А ці «блатні» — стриб із–за столу, все у них відібрали — і знову грати в карти. А старі плачуть. І мені так їх стало жаль. А там були ще три солдати і я — фронтовик, артилерист. Кажу: «Хлопці, ви ж бачили бомби, міни. Давайте по–фронтовому провчимо гадів!». І ми стягли «блатних» із нар, чоботами кирзовими піддали, і як двері відкрилися на перевірку, вони вискочили. Усе, що повідбирали, я повернув старикам. І поклав їх спати поряд із собою. І от цей Петров знайшов мене, взяв у свою теслярську бригаду і підгодував».

Невдовзі погнали Миколу на етап в Екібастуз, де близько 3000 «зеків» добували вугілля. Бригадир зловживав батогом. «Я його за руку як рвонув і відкинув, — хвалиться колишній «зек». — Кажу: ще раз посмієш — відкручу голову! За це мені штрафну роботу дали — довбати мерзлу землю». Прораб Васильєв пошкодував юнака і влаштував його у бригаду електриків під командою Олександра Солженіцина. Там уперше дізнався, хто такі конструктори, і вирішив будь–що досягти успіхів у цій справі. Звільнившись, закінчив Мінський політехнічний інститут, спеціальність «електроприводи й автоматизація промислових установок», працював інженером–конструктором, має шість винаходів.

Англійська мова й цукор

Утім у Солженіцина попрацював недовго: після повстання бандерівців проти «блатних» його з сотнею інших погнали етапом на Кенгір (там теж тривало організоване бандерівцями повстання). Навісили «другий термін» у 25 років. Першу 25–річку мав за «ізмєну Родінє», а другу — за «озброєний бандитизм проти радянської влади». Бо намагався організувати фізичне знищення осіб, які стукають органам МВД і МГБ і допомагають адміністрації робити режим політв’язнів ще тяжчим. «Уявіть: вам прийшла посилка — а ви норму не виконали! І все! Посилку продають не кому–небудь, а стукачам, за безцінь, — розповідає пан Микола. — Вашою ж посилкою підгодовують стукачів. Такого я вже стерпіти не міг!». За новим вироком запроторили Миколу до Алєксандровського централу, в Іркутську область, де свого часу декабристи сиділи. У камері було двоє японських офіцерів, восьмеро австрійських селян, полковник генштабу німецької армії, що брав участь у замахові на Гітлера, кілька бандерівців і керівник проводу бандерівського руху Василь Дискант. «У камері він був головний, усі його слухали!» — захоплено каже Поздняк. Там же вікували двоє естонських інженерів. Один із них знав вісім мов, то почав навчати хлопця англійської. Усамітнитися для занять можна було в карцері, замість зошита мав книжечку цигаркового паперу. За п’ять з половиною місяців я вивчив вісім тисяч англійських слів, опанував граматику і заговорив, ще й зараз можу спілкуватися.

Опісля француз, який відбував термін за «білоемігрантство», зголосився навчити здібного юнака й своєї мови. Утім освітній процес обірвала несподіванка. Австрія підписала договір про нейтралітет. Отож австрійським в’язням почали щодня підвозити посилки — від бургомістрів, різних релігійних організацій, родин. Співкамерники хотіли розділити харчі, але Василь Дишкант заборонив чіпати австрійців: щоб по світу не пішла думка про «грабіжників–бандерівців». Утім одного разу Микола не втримався. «Я був черговий по камері, — згадує політв’язень. — Уранці дають глек окропу і дволітрову миску фруктової заварки. Черговий розливає на 32 зеків цей чай. І от усі восьмеро австрійців по черзі підходять і кажуть: «Ніколай, мою заварку віддайте пану Амстеру», естонцю. І мене зірвало — пан Амстер уже світиться весь, так висох — ну дайте ж йому хоч шматочок цукру, у вас же пуди його! Я кажу німецькою: милостиві панове! до мене, сюди! Вони підійшли. «Ви, кляті собаки! Якщо ще раз дозволите собі віддавати пану Амстеру свою заварку, я вам наб’ю морди! Наказую восьму частину того, що ви маєте, віддати пану Амстеру». І от вони по кухлю зачерпнули цукру і — до Амстера, а він «данкешен!» — не знає, що й казати! Потім смальцю понесли, ще чогось. Але вони стукнули, і мене з тої камери прибрали туди, де не було іноземців».

Меблі й свобода

Невдовзі Александрівський централ потрапив у зону затоплення, коли Братську ГЕС будували. Поздняка вивезли у Владімірскій централ, ближче до Москви. Там у 1957–му саме відкрили школу. Микола вирішує взяти за рік три старші класи. Доцент Казанського університету Гаврило Павлов за 10 днів підготував його з математики. Твір написав без особливої підготовки — читав багато. У закритій тюрмі, без роботи часу не вистачало — такий узяв обсяг знань. Тільки–но отримав атестат — етап у містечко Резекне, що в Латвії. Начальник тамтешньої невеликої тюрми Авакумов вигадав спосіб перевиховати і привчити до праці сотню «блатних». І виміняв на електродвигун двох «політичних» із Владімірского централа. Сергія зробив командиром «гоп–компанії», а Миколу — випусковим стінгазети.

«Я не сподівався, що на «блатних» так вплине стіннівка, — дивується пан Поздняк. — Коли кримінальник бачив на себе карикатуру, вибухав: як ти смів, та я злодій у законі! Я кажу: хіба я на тебе писав замітку? Напиши й ти, і твою опублікуємо. Звісно, ризик був чималий — на ньому не один десяток зарізаних. Але вони вже пильнувалися, щоб на них хто чого не написав, щоб не сміялися з них». У тюрмі Микола просидів більше, ніж у таборі, — сім з половиною років. Набув фаху столяра–червонодеревщика. Начальник заохочував «зеків»: ось зробиш секретер чи шафу, відполіруєш — і тебе сфотографують на тлі цієї речі...

Сестра Миколи Поздняка тим часом їздила до Москви, домагалася звільнення незаконно ув’язненого брата. Отож після 12 років «табірних університетів» фронтовика випустили на волю. Хоча боротьба для білоруського правдолюбця досі не завершена: політв’язень, згодом відомий інженер–конструктор і громадський діяч — досі, на 84–му році життя, не реабілітований...