Капелан–«спецназівець» досі у формі. (Фото автора.)
15 лютого виповнюється 21 рік від того дня, коли Радянський Союз повністю вивів свої війська з Афганістану. У лавах Радянської Армії афганське пекло пройшли близько 150 тисяч українців, 2 572 наших співвітчизників загинули там. Сьогодні пропонуємо вам розповідь про незвичайну людину, хлопця, який у школі мріяв стати військовим і священиком, пройшов Афганістан і досяг своєї мрії вже в українському війську. Священик Української греко–католицької церкви, головний військовий капелан Бучацької єпархії отець Ігор Федоришин зараз здійснює душпастирську опіку над українськими миротворцями зі складу миротворчого контингенту «УкрПолбат»у Косові. Отець Ігор у 1986 — 1988 роках проходив службу в Афганістані, не з чуток знає, що таке війна. Її жахи не збили Ігоря Федоришина ні з духовного, ні з бойового шляху.
Ігор Федоришин народився 1968 року в селі Ягільниця на Тернопільщині. До четвертого класу навчався в місцевій середній школі, а потім сім’я переїхала до Чорткова, де батько отримав квартиру від цукрового заводу. В дитинстві Ігор захоплювався спортом, відвідував секцію з важкої атлетики і мріяв стати моряком. Але водночас якийсь внутрішній голос уже тоді нашіптував: «Будеш священиком»... Мати на це жартувала: «У тебе немає голосу, ти співати не вмієш. Який із тебе вийде священик?» Тож підліток не сприйняв своїх думок серйозно, а невдовзі взагалі про це забув.
В 9–му класі познайомився з однолітками із села Росохач, цей період став переломним в житті Ігоря. Село Росохач розташоване серед лісу і відоме, як осередок Руху опору Радянській владі під час Другої світової війни. Під впливом нових знайомих у хлопця кардинально змінилося бачення історії свого народу. Те, що тлумачили йому в школі вчителі, різко відрізнялося від того, про що розповідали друзі: про УПА, про те, що в них у Росохачі у 1963 році було розкрито останню криївку повстанців і що рідний брат його бабусі воював за «наших партизанів» і загинув. Тоді Ігор уперше побачив тризуб на старих петлюрівських грошах, які показали йому друзі. «Це все настільки мене вразило, настільки зацікавило, — розповідає отець Ігор, — що невдовзі в моїй кімнаті на стіні, де висіли грамоти, з’явився жовто–блакитний стяг із тризубом. У школі через це були проблеми. Хлопці ховалися, а я — ні. Може, ще тоді не зовсім усвідомлював, чим це все може для мене обернутись».
В 10–му класі випускник Ігор Федоришин удруге почув Голос, зміст сказаного звучав дещо по–іншому: «Ти закінчиш школу, потрапиш до Афганістану і коли повернешся, то станеш священиком». Цього разу юнак перейнявся почутим. Почав більше тренуватись, готувати себе до служби у війську. А думки про службу Богові знову відкинув із тієї причини, що не вміє співати.
Із Тернопільського обласного військкомату 18–річного Ігоря Федоришина направили до «учебки» в Ашгабад, уже тоді не було жодних сумнівів, далі — Афганістан. Батьки тривожилися, але зрозуміли: нікуди ж від цього не подінешся? «Мама, коли приїхала до мене на присягу, говорила, що дуже пишається мною, — пригадує отець Ігор. — Каже, ти такий мужній, підтягнутий. Для мене тоді було дещо важко це сприймати, тому що десь підсвідомо хотілося, щоб мама трішки пожаліла, морально підтримала. Але вона в мене сильна жінка і ніколи не показувала своєї слабкості. Це вже потім, коли повернувся додому, сусіди розповідали, що вона кожного дня плакала, щонеділі ходила до церкви, а батько навіть відновив зруйнований хрест, що був біля нашої хати».
В «учебці» курсант Федоришин потрапив у розвідувальну роту. Підготовку проходив із неймовірною самовіддачею, крок за кроком, щабель за щаблем. Знав: якщо тут оступиться, то війна йому цього не пробачить. Півроку жорсткої муштри — і наступна зупинка: аеродром у Кабулі. Після «учебки», де в усіх курсантів завжди було чисте, напрасоване обмундирування, підшиті білі підкомірці, начищене взуття, застебнуті ґудзики і відполірована пряжка, побачене вразило: «Вийшов із рампи Іл–76–го і перше, що вразило, це якийсь не зрозумілий для мене хаос, що панував на аеродромі, — розповідає священик–ветеран. — Один за одним у небо піднімалися літаки, над горами, як коршуни, вишукували собі здобич вертольоти, а на землі в метушні бігали солдати. Хто в чому одітий: одні в кросівках, інші в чоботях, обмундирування розстебнуте, рукава підкочені, хто в головному уборі, а хто без... То перша думка в мене була: Боже, невже це така війна?»
Осінь у Кабулі: вдень спека, вночі холодно. Новоприбулих ще не встигли всіх розподілити по підрозділах, і ночувати довелося просто неба. За розподілом солдат Федоришин потрапив в окремий взвод розвідки 1–го батальйону 181–го мотострілецького полку. Основне завдання — супроводження колон та їх захист. «Як правило, в горах нас не обстрілювали, — ділиться спогадами Федоришин. — Колону майже завжди прикривали «вертушки». І засідку духам важко влаштувати, щоб їх не помітили з повітря. Тому якщо чекали на нас, то це було в зеленій зоні. Що таке зелена зона? Це насамперед розвалені кишлаки, навколо обсаджені деревами або виноградниками. В тих руїнах було дуже легко замаскуватися. Душмани ведуть вогонь по нас з автоматів, кулеметів, гранатометів, мінометів, а звідки — не видно».
Під перший обстріл «духів» Ігор потрапив, супроводжуючи колону до міста Гардез, на сході Афганістану. Все горить–палає, а звідки ведеться вогонь — не помітно. Відстрілювався навмання, сподіваючись, що кулі свистітимуть над головами ворогів і вони відступлять. «Далі вже прокидається своєрідний азарт і вже стає зовсім не страшно, — пригадує отець Ігор. — Боявся... Навіть буде правильніше сказано — хвилювався лише до початку бою. А під час бою страх пропадає. При будь якому шарудінні ти моментально перестаєш бути людиною і перетворюєшся на машину для вбивств. Людина повністю деморалізується. У такі моменти навіть до Бога не звертаєшся, забуваєш про все на світі. Коли бачиш, як гинуть твої друзі, починаєш усвідомлювати, що це може трапитись із тобою. І ненависть прокидається, зароджується думка якомога більше покласти ворогів. Тоді не думаєш про мораль.
В Афганістані довелося бачити багато страшного: обгорілі трупи, розкидані шматки тіл і кров, багато крові. Мало кому вдавалося зберегти людяність. І ось тут приходить усвідомлення, наскільки тоді великою була потреба у священиках. Це настільки страшно, коли ти приходиш до такої моральної зневіри, що, стріляючи у ворога, отримуєш незрозуміле задоволення, — зізнається отець Ігор. — І тому було б дуже добре, якби з нами там був священик. Чесно зізнаюсь, я не розумію тих людей, які хочуть воювати. От я зараз перебуваю у Косові й не розумію, для чого їм була ця війна. Я не розумію війни в Грузії, Нагорному Карабасі, бойових дій у Чечні, того страхіття, що відбувалося в Афганістані. У питаннях війни я пацифіст. Але я не пацифіст у ставленні до армії. Я вважаю, що для того, аби не було війни, має бути сильна армія. Тільки та держава може мати стабільний мир, котра має сильну і потужну армію».
Після повернення з Афганістану 20–річному Ігорю ще довго снилися жахи, мучили нервові зриви, було дуже важко повернутися до спокійного, мирного життя. Батькам, родичам, знайомим про війну майже нічого не розповідав. Згодом, за порадою вчителів, вступив до Вінницького педагогічного інституту. І вже тоді почалися його цивільні митарства. Комсомол, без якого неможливо було потрапити до вишу, робота водієм, інститутське товариство української мови імені Тараса Григоровича Шевченка. «У мені знову прокинулося національно–патріотичне усвідомлення, — згадує отець Ігор. — Боротьба за Українську державу, за незалежну Церкву стали сенсом мого життя. Ми влаштовували концерти, співали народні й патріотичні пісні, декламували вірші поетів–дисидентів. Далі були пікети, голодування, національно–визвольний підйом. І вже в 1988 році я почав розуміти й усвідомлювати свою релігійну приналежність. Саме тоді десь у середині стало зароджуватися почуття Божої присутності. Але до церкви ще не ходив і був, так би мовити, непрактикуючим християнином».
Шлях до Христа вказав молодому студенту священик зі Львівщини отець Роман Чолач, який у той час приїхав до Вінниці для освячення могили Січових стрільців. В розмові з отцем Олегом Ігор пригадав собі Голос із дитинства, котрий говорив йому, що після повернення з Афганістану він стане священиком. З іронією посміхнувшись, студент–другокурсник десь глибоко в душі пожалкував, що не має мелодійного голосу і не може прийняти духівництво. На що йому душпастир зі Львова відповів: «Синку, головне, щоб ти мав Бога в серці. А Бог уже тобі голос дасть. Як каже Христос, не ви вибрали мене, а я вибрав вас». Після цих слів студент Федоришин покинув інститут і поїхав вступати до Львівської духовної семінарії.
Зараз священик УГКЦ, отець Ігор Федоришин духовно піклується про військовослужбовців українського контингенту в Косові. Він не цурається носити зброю, разом із бійцями контингенту постійно бере участь у показових виступах із рукопашного бою. Вміння та навички бійця–розвідника, набуті на війні, залишились на все життя. Та головним своїм завданням священик Ігор Федоришин вважає прививати миротворцям любов до Бога, Батьківщини та свого ближнього, бо переконаний: «Армія сильна лише тоді, коли вона будується на любові».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
