Вони почувалися одним цілим... (Фото з сайту bodysouland.com)
З наближенням весни потроху налаштовуємося на романтичну хвилю. Одні ще тільки мріють про кохання, інші ним насолоджуються тепер, а хтось про нього згадує. На жаль, не кожному щастить зберегти його за довгі роки шлюбу. Подружжя–нерозлийвода з великим стажем спільного життя впадають в око і запам’ятовуються, породжуючи журналістське, та й суто жіноче, бажання відкрити їхню таємницю любові.
Про щасливчиків, які віднайшли свою «половинку» серед однодумців, зазвичай кажуть: «З одного поля ягоди». А от Михайленки, певно, були «з одного городу помідорами», подумала, почувши історію їхньої любові від Людмили Андріївни.
— Нас доля звела. До університетського гуртожитку на Трьохсвятительській потрапила після грипу: заробила ускладнення, а студентам з ослабленим здоров’ям давали ліжко–місце в центрі,— згадує пані Людмила.— Так і опинилася я, «біологиня», серед майбутніх «акул пера». Поселили в колишньому ізоляторі, де навіть шафи не було. В будинку кутової форми майже навпроти нашого вікна було інше вікно.
Теплого вересневого дня, тільки–но повернувшись від мами з Обухівщини, всівшись на підвіконні, ми разом із сусідкою по кімнаті ласували домашніми помідорами. «О–о–о, які дівчата!!!» — пролунало десь поряд. З вікна навпроти визирав високий чорнявий хлопець. Зловила себе на думці: щось у ньому незвичайне... «А що ви там їсте?» — не вгавав сусіда. Замість відповіді кинула йому помідор. Зловивши, спитав, чи не потрібно чого? Відповіла: «Нам би шафу!»
Назавтра після занять під дверима на них із подругою чекала шафа. Так вони й познайомилися.
...Батька, який часто стає прототипом майбутнього обранця, Люда не пам’ятала: загинув на війні. Омріяного ідеалу «принца на білому коні» не виношувала. Мала друзів, зустрічалася з хлопцями в школі, на перших курсах університету — та все це було до зустрічі з Толею.
— Спершу вподобала його, бо видався уважним і правдивим. Згодом поставила свою умову: щоб поважав мене. А він до цього додав свою вимогу: ніколи не запізнюватися. Ото й були наші найперші постулати. А решта — Любов... Коли Анатолій уже працював, почали будувати серйозні плани. Вирішив познайомити мене зі своїми батьками. Збиралися їхати на Полтавщину, готували подарунки. Та вперше побачилися з майбутньою свекрухою за сумних обставин: Толин друг повідомив, що той поїхав на похорони батька і дуже просив мене приїхати. Розгубилася: чи варто? Чужа ж родина, ще й таке горе... Пішла порадитися до старшого брата. Почувши невістчине «А я би неодмінно поїхала!», таки зважилася.
...Шкодувати за цю «сміливість» не прийшлося: Толиній мамі Люда сподобалася — і та благословила їх влаштовувати власне життя. Навесні побралися, а за рік у них уже «знайшлась» донечка Оксана.
— Ось чому впевнена: що б там не казали батьки, «половинку» слід обирати самому! Тоді, навіть якщо молоді помиляться, рідних не звинувачуватимуть. Через багато років по тому верталися ми з Толею від майбутньої невістки, заливаючись слізьми, та відмовляти сина не стали: це ж його життя, йому видніше! Весілля таки відбулося, але наші передчуття не підвели: перший шлюб Романа виявився невдалим. Та це — у минулому; тепер у сина гарна родина, створена з другої спроби.
Ми самі довго мешкали з мамами: спершу — з Толиною, потім — з моєю. Було непросто, не про все переповідала чоловікові, аби не засмучувати його. Чим погано жити з рідними — навіть не посваришся! Жартую, звісно. Але власне житло — то щастя. Однак зі свекрухою ми подружилися, і я своє випробування, мабуть, витримала, бо на її похоронах усі сусіди хотіли побачити «ту саму Люду», про яку, казали, тільки й мови було у спочилої. Може, ще й з удячності за це Анатолій завжди намагався знайти спільну мову з тещею?
...Вони не намагалися обговорити наперед усе життя. Просто прагли розуміти одне одного. Любов із часом переросла в повагу, вони почувалися одним цілим. Якщо не могли дійти згоди,— вислуховували думку кожного. Коли не доходили спільної — кожен міг залишитися при своїй. Голосних сварок не траплялося, хоча пошепки могли всю ніч щось обговорювати. А на ранок поцілувалися — і кожен на свою роботу.
— Ще на початку нашого спільного життя трапилася така історія... Ми тоді з меблів мали лише буфет. Якщо з нього витягти дошку, вона слугувала столом. Ставила на нього одну–єдину тарілку, і їли з неї разом: Толя — по один бік, я — по інший. Отож налила гарячого борщу, як чоловік любить — та й покликала його. Тільки сіли, аж раптом Толя, скуштувавши, підхопився, кинув ложку — і за двері! Мабуть, обпікся... Що тут скажеш? Першим бажанням, якщо чесно, було запустити йому вслід отою тарілкою... Натомість спромоглася на жарт: мовляв, така–сяка, не подмухала на гаряче, не попередила... І чоловік тут же повернувся — з каяттям.... Надалі ж, коли почувався неправим, на вік не зважав: міг попросити пробачення і в дітей, і в онуків.
Коли брат отримав квартиру, прийшли до нього з мамою, а там — суперечка: господар хоче так диван поставити, а господиня своєї гне. Подивилися на таке — й посмутнішали... У нас цього не було. Я завше розвідувала, як хоче Анатолій, а згодом пропонувала: мовляв, давай спершу поставимо так, а потім — так! А що вдавалася до жіночих хитрощів, пропонуючи «свій» варіант першим, то чоловік часто згоджувався саме на нього...
— А щодо секрету любові й міцної родини... Якщо обидва кохають, треба спільно визначити свої правила й дотримуватися їх, враховуючи потреби одне одного. І вміти прощати. Коли ж бачиш, що твої почуття, твій обранець варті того,— боротися за любов.
...До Чорнобиля Анатолій Григорович поїхав, не питаючи її згоди. Просто поставив перед фактом. Багато хто його відмовляв, хоча всієї небезпеки тоді годі було уявити. На той час очолював тижневик «Україна». Звик бути першим і першим нести новини. Відрядження не оформляв — «незручно, мене ж там усюди безкоштовно возитимуть». Згодом через це довелося довго доводити, де, за яких обставин утратив здоров’я. Коли повернувся, наче кропивою побитий, намагався вдома виду не подавати. Пішов до поліклініки, а там питають: «Рибу їли? Це у вас, певне, алергія!» Навіть у картці не зазначили, що і як. Єдиними доказами стали його публікації...
— З Анатолієм мені завжди було цікаво. У нас не виникало потреби відпочити одне від одного. Під час відпусток майже весь колишній Союз разом об’їздили...
...Людмила Андріївна — з Київщини, з країв, де довкола — ліси, яри... Навесні дітлахи часто вибиралися за квітами. Відтоді первоцвіти — її улюблені. І на своїй дачі їх посадили. В день знайомства Анатолій неодмінно приносив коханій букет. Їй завжди кортіло конвалій і пролісків, та де їх знайдеш у вересні? Ці квіти Людмила отримувала від чоловіка навесні. І неодмінно — в день весілля.
— Нашим щасливим днем стало 31 березня. Брати шлюб 1 квітня, як пропонував Анатолій, не погодилася: несерйозно якось! Коли діти з’явилися, свято стало родинним. Пригадую, ми тільки–но отримали нову квартиру, нас прийшов привітати брат. Аж тут — Оксана, донечка–студентка, з квітами... Дядечко їй розчулено: «І ти не забула?!» А вона: «Та в мене весь курс уже знає, що в батьків 20–річчя шлюбу!» Намагалися й дітям таке ставлення прищепити, та всяке буває. Часом і нагадую синові: у тебе нині — день знайомства з дружиною!
Чоловік щодня багато працював, та завжди знаходив час для неї. Тоді Михайленки гуляли Києвом. Так повелося з юності: Володимирська гірка, арка Дружби народів — їхні улюблені маршрути... А вечорами — театри... Останні два десятки років Анатолій часто гуляв з онуком: названий на його честь уже дорослий Толик знає Київ не гірше екскурсовода...
— Між собою могли говорити про все, «заборонених» тем не було. Прийшовши з роботи (я працювала в міністерстві), часто розповідала, як ставиться до співробітників наш тодішній міністр (він мені дуже імпонував як особистість), насамкінець прохаючи чоловіка: будь і ти таким! Толя на це не ображався, це ж природно, що кожна людина має вчитися в інших, удосконалювати себе. Так і з дітьми: намагалися давати їм добрі взірці. Хоча й до взаємної критики вдавалися. Для мене ж самої «вчителькою по життю» була моя бабуся. Проживши 103 роки, дала мені дуже багато. А молодого зятя вчила: ти, мовляв, Толю, люби жінку, як душу, а тряси, як грушу.
З однокурсниками чоловіка здавна, як каже пані Людмила, була «дружба гарна й весела»: кожні п’ять років — зустріч випускників, а напередодні — «розминка» у Михайленків. Багато хто й зупинявся в них удома — так з юності повелося. Анатолій, було, жартував: «Хто з твоїх подруг під столом у нас переночував — той заміж вийшов!» Бо й у маленькій кімнатці віддавна друзі притулок на ніч знаходили — щоправда, доводилося стелити під столом...
— І так якось непомітно ще зі студентської лави я стала своєю для журналістів. Зріднилася з колективом, де згодом працював чоловік. Його колеги, головний редактор не раз казали мені: «Людо, ти — наша!». Наче й не нав’язувалася, та завжди так виходило, де чоловік — там і я, і навпаки...
Щоб допомагати чоловікові у творчій праці, навчилася, хоч і двома пальцями, друкувати на машинці: чужі люди погано розуміли його почерк. Але Музою Анатолія Григоровича вона, зізнається, ніколи себе не вважала — тільки помічницею. Хоча насправді надихала...
— Коли на людях говорила з ним, стримуючи радість, — ображався. Завжди хотів відчувати мою любов. Телефонував з усіх своїх чисельних відряджень. А ще дуже любив життя. Йому подобалося виходити на природу вдвох і разом зі мною на щось гарне дивитися. Страшенно любив дітей, онуків і цього не приховував. Його фраза: «Отак би посадив їх у пазуху — і носив» — усім нашим знайомим відома.
...Їхній більш як 45–річний шлюб асоціюється в Людмили Андріївни з деревом, яке поливаєш — і воно довгі роки віддячує тобі щедрими врожаями плодів. Вона стримує сльози і намагається всміхнутися, бо її досі тішать плоди з дерева їхньої любові — отої, яка ніколи не вгасає...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
