Про людей, які роблять книжки, і книжки, які роблять людей
Не втомлююся дивуватися «поступальному» розвитку нашої держави: 11 років тому, через вісім років після проголошення незалежності, в Україні з’явився один із визначників національного інтелектуального процесу — всеукраїнський рейтинг «Книжка року». Росіяни тоді дивувалися і заздрили — як чітко структуровані номінації, які поважні експерти, чудова ідея з подарунками комплектів книг–переможців у бібліотеки. Спільно з журналом «Книжник–rev’u» рейтинг становив серйозний компас у літературно–видавничому житті. І церемонії нагородження були з пафосом, претензіями, навіть дрес–кодом, і локації для церемонії нагородження вибирали естетські — галерея «Лавра», Національна філармонія, Український дім. За цей час підупали фінансові можливості меценатів проекту, криза підкосила видавничий ринок, орендна плата закладів культури зросла до рівня корпоративів нафтових компаній — зрозумілі речі. Але не зрозуміло, чому на 46 мільйонів громадян так і не знайшлося доброчинців, які б підтримали проект фінансово. Фінальна церемонія «Книжки року» перемістилася в актову залу педагогічного університету імені Драгоманова, журнал закрився, а про передачу комплекту книжок–переможців у бібліотеки, як це було раніше, згадується з ностальгійними сльозами.