Юрій Шаповал.
«Спецслужба не повинна перетворюватися на зброю в руках політиків для нищення опонентів або для утвердження ідей, що їх спростовує саме життя», — така головна думка нової книги «Україна в добу «Великого терору». 1936 — 1938 роки», що тільки–но вийшла друком у Києві у видавництві «Либідь». Тут вміщено аналітичні статті та 85 чималих за обсягом документів — книжка справді велика й ваговита, добре ілюстрована. Всі документи (з архіву СБУ в різних областях та інших державних зібрань) опубліковані вперше. Вони розкривають те, чого дослідники раніше лише торкалися. А саме: технологію терористичної політики. Низка унікальних відкриттів робить для нас зрозумілою організацію чекістів. Ця знакова історична праця розкриває, яким чином з людей робили безвідмовне «знаряддя» для реалізації смертоносної політики. Проте залишається ще чимало нез’ясованого, процес дослідження триває. Сьогодні упорядник і натхненник видання, відомий дослідник доби тоталітаризму, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ професор, доктор історії Юрій Шаповал ділиться з читачами «УМ» інформацією про книгу.
— Пане Юрію, чекісти справді були переконаними «ідеалістами»? Окрім «світлого майбутнього», їх щось цікавило?
— Ідея використовувалася для прикриття. Утім, коли в 1938 році самих чекістів почали «підчищати» і треба було кимось заповнювати вакансії, стали мобілізувати ідейних комсомольців. Але й вони з перших днів в органах усе розуміли. Чекісти мали привілеї, винятковий статус, мали додаткові пайки, систему стимулювання. Назву дві цифри. Зарплата середнього робітника в промисловості становила до 200 (у кращому випадку — 250) рублів. Керівник республіканського НКВС отримував до приходу Єжова на посаду наркома 1200, а в часи «єжовщини» — 3500 рублів. Після арешту «ворога народу» чекісти могли за копійки викупити його майно. За рахунок «ворогів» швидко і якісно розв’язували «квартирне питання». Документи надають тисячі прикладів зловживання сумами, які виділяли на спецслужбу. Часто гроші для агентурної мережі розкрадалися і до агентів не доходили. З іншого боку, чекісти мали доступ до всього «закордонного». Лікувалися й відпочивали, скажімо, у Карлових Варах. Це тоді, коли решті «радянських громадян» таке й уявити було важко.
— Скільки відсотків населення тоді співпрацювало з ЧК?
— Серйозні дослідники свідчать, що реально співпрацювали відсотків десять. Це невеликі цифри, якщо порівняти з нацистською Німеччиною чи, згодом, Німецькою Демократичною Республікою — там, справді, співпраця була тотальною. Але тут постає питання про форми. Нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов у розпал Великого терору зазначав, що «багато трудящих звертаються з різними заявами, скаргами, зауваженнями, а ми не можемо з ними працювати». І він розширив мережу приймалень НКВС. Туди приходили звичайні люди і щось розповідали, наприклад, про сусідів, жінку, чоловіка... Система створювала умови для масового явища. В обласних і районних газетах «викриття ворога» миттєво висвітлювалося на перших шпальтах газет. Створювалася атмосфера шпигуноманії. Це була класична маніпуляція, добре продумана. В одній газеті 1937 року я побачив фото: «Парк культури й відпочинку імені Єжова». Навіть не іменем Горького, «улюбленця» народу, названо парк, а іменем шефа НКВС... Це була справжня істерія. Просто на партійних з’їздах вказували на того чи іншого і називали його «ворогом народу», одразу ж могли заарештувати. Можете собі уявити, за 1937 — 38 рік загалом по СРСР заарештували півтора мільйона людей, із них розстріляли 700 тисяч! В Україні у 1936 році було заарештовано понад 15 тисяч людей, а в 1937 — 156 (!) тисяч.
— Чи прочитується з дій більшовицької спецслужби ідеологія, про яку комуністи прямо не заявляли, — напрямок на соціальну селекцію і вироблення «нової людини»?
— Безумовно. Як колись написав Бухарін у своїй книзі «Экономика переходного периода», «Усі методи примусу, зокрема й розстрілами, — це для нас засіб виховання нової людини». Хоча й сам Бухарін, як відомо, «загримів». Тобто у Великому терорі — мені дуже хотілося цією книжкою це підкреслити — був елемент євгенічний, селекції «людського матеріалу». Найперше, було визначено категорії людей, апріорно віднесені до ворогів. Наприкінці липня 1937 року політбюро ЦК ВКП(б) затвердило наказ Єжова № 00447 «По куркулях і кримінальниках». Так називалася і ця масова операція, після якої терор насправді став Великим.
— А які куркулі могли бути в 1937 році, коли їх ще на початку 1930–х до решти «вичистили»?
— У наказі Єжова йдеться спершу про куркулів і кримінальників, а далі — про категорії людей, які система визначає «соціально небезпечними». Це колишні учасники «білого» руху, члени інших партій, ясна річ, українські націоналісти. А хто такі куркулі? Люди, які отримали під час акцій розкуркулення, припустимо, 10 років, у цей час мали повертатися додому. Постало запитання: що з ними робити? Як виховати «нову людину», коли вони розповідають усім правду про Соловки, Сибір... Перший укіс стосувався і реальних кримінальників. А потім під «кримінальні елементи» почали підпадати зовсім не злочинці. Партійна верхівка розробила так звані ліміти. Обласним управлінням НКВС давали рознарядки: арештувати, скажімо, 9 тисяч людей, із них 3 тисячі розстріляти, а 6 тисяч «посадити». Почалися змагання за майбутні жертви — хто пильніший. Керівники писали в центр: «Ми знищили три тисячі, просимо розширити ліміт до шести тисяч!». Вожді тепер точно знали, що викосять і активних, і потенційних опонентів. І з того «матеріалу», що залишиться, можна вже формувати «нову людину».
До операцій зачистки додали етнічний елемент — німців, поляків, латишів, японців, фінів... Спитаєте, де в Україні знайти японського шпигуна? Ясна річ, в Українській асоціації сходознавців: академік має бути обов’язково шпигуном, якщо знає японську мову. Ми наводимо приклади, як заарештовували людей за національною ознакою, як радили це робити. Скажімо, коли прізвище схоже на польське...
— До речі, делікатне питання про участь євреїв у злочинах ЧК...
— А чому делікатне? Воно досліджується і у нас, і за кордоном. ЧК зміцнювалася за рахунок кількох категорій: поляків, латишів і китайців. Це були люди, не пов’язані з місцевими традиціями. На різних етапах у ЧК було чимало і євреїв, причому переважно у керівних органах. У загальній кількості у структурі НКВС СРСР у 1930–ті євреїв було 40 відсотків (на 1940–й рік залишилося відсотків 4). А в керівництві, зокрема НКВС України, євреїв було 66 відсотків.
— Вони ж організовували і репресії проти українських євреїв...
— Так. Наприкінці 1937 року ЧК почало «операцію з чистки сіоністів» в Україні. Загалом операцією керував Ізраїль Леплевський. Давид Перцов «чистив» сіоністів у Харкові. Тут треба подумати, якою мірою ці особи були євреями і якою — комуністами.
— Методика маніпулювання у структурі КДБ була укладена в якесь «вчення»?
— Певною мірою, так. Утім було багато ситуативного. Коли Єжова призначили на голову НКВС, він не був професійним чекістом, лише партійним працівником. Хоча у партійному апараті набув великого досвіду: працював з кадрами. Знав людей і вмів ними маніпулювати. Він зрозумів, що йому треба виконувати певні політичні завдання. І отримав для цього інструмент у вигляді структур «органів» і величезний людський ресурс. В Україні він у травні 1937 року насамперед замінив шефа НКВС УРСР Всеволода Балицького. А потім почалася чехарда. Василь Іванов, Ізраїль Леплевський, Олександр Успенський. Останній, до речі, зрозумівши величезні масштаби злочинів, закінчив свою кар’єру доволі авантюрно. Він залишив записку «шукайте труп у Дніпрі», а сам утік углиб Росії. Його там, ясна річ, знайшли і знищили.
— Чи можливо розкрити механізм вживлення в чекіста певної поведінкової програми? Яку струнку треба було зачепити, щоб зробити людину «серійним убивцею»?
— Оце й цікаво. Один із ключових висновків дослідження — у роки терору в ЧК була страшенна плинність кадрів. А найвище керівництво, сталінське «ближнє коло», навпаки, залишалося стабільним. Плинність давала змогу маніпулювати новими людьми, які не знали, на скільки вони прийшли в НКВС і що буде далі. Політики зробили їх своїм інструментом. У НКВС було дуже багато авантюристів, казнокрадів, садистів — їхні злочини фіксувалися, але на певному етапі вибачалися.
Свого часу була вказівка керівника КДБ Юрія Андропова — створити «світлий образ чекіста». Утім цей образ девальвується, коли читаєш документи: звіти про масові розстріли у присутності інших жертв, про спалення трупів. Про те, як текла кров з–під воріт Житомирського управління НКВС і її присипали піском, щоб приховати... Ми собі дозволили вперше надрукувати факти про відверто садистські прояви. І там такі паралелі з нацистами прочитуються! Скажімо, як з мертвих знімали золоті коронки. Ми описуємо інквізиторську групу, яку очолював Давид Перцов, котрий чистив самі ж органи держбезпеки. Група, до речі, сиділа на вулиці Садовій, у будинку нинішнього Кабміну. Його будували для НКВС. Там були катівні й навіть крематорій — є свідчення, що його «використовували за призначенням»... Утім людей не обов’язково били. Діяла ціла система впливів на інших, і психологічних у тому числі.
— А які психологічні методи застосовували?
— Найпростіший — змалювання страждань близьких людей. Ідейно переконаних могли змусити «постраждати в ім’я партії» і обмовити себе, щоб органи, мовляв, змогли викрити справжніх ворогів. Це зараз здається абсурдним, але тоді, на тлі масової пропаганди, виглядало нормою. Про це та багато іншого можна прочитати у нашій книзі.
Юрій Шаповал
Народився 1953 року в с. Пробіжна на Тернопільщині. У 1975 році закінчив історичний факультет Київського університету. У 1978 році захистив кандидатську, в 1994–му — докторську дисертацію. Викладав в університеті. У 1984—91 рр. працював в Інституті історії партії при ЦК Компартії УРСР. З 1991–го — в Інституті національних відносин і політології НАН України. З 1998–му — керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Напрями досліджень: політична історія, історія комуністичного тоталітаризму в Україні, українсько–польські взаємини у ХХ столітті, євреї України за умов комуністичного тоталітаризму. З 1999–го — заступник головного редактора журналу «З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВС—КДБ». Неодноразово стажувався та був запрошений для дослідницької роботи до університетів та наукових центрів США, Канади, Німеччини, Франції.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
