Обережно, за вами стежать

У добу поширення надсучасних засобів зв’язку під пильним оком «Великого Брата» з роману Джорджа Оруелла може опинитися будь–хто з нас. Та якщо в антиутопії «1984» британський письменник писав про пильний контроль над людиною в тоталітарному суспільстві, то у 2010 році пам’ятати про те, що хтось зацікавлений може стежити за кожним їхнім кроком, доводиться мешканцям усіх без винятку держав. Тепер навіть у «найдемократичніших» політичних системах влада уважно спостерігає за своїми громадянами, мотивуючи таку «турботу» потребою гарантувати їхню особисту безпеку та боротьбою з тероризмом.

За результатами порівняльного аналізу компанії «Бі–Бі–Сі», найбільш «поліцейськими» державами Західної Європи є Велика Британія, Німеччина та Італія. А найкраще захищені від «чужого ока» громадяни Греції, Франції та Данії.

«Великий Брат» у Великій Британії

Джордж Оруелл, який помер 1950 року, і в страшних снах не міг передбачити, що невдовзі саме його батьківщина вийде у світові лідери за рівнем «інтересу до власних громадян». Рік тому навіть Стелла Рімінгтон — екс–голова (і перша жінка на цій посаді) британської військової розвідки МІ5, завданням якої є оберігати національну безпеку від тероризму, — попередила уряд, що обмеження громадянських свобод в ім’я боротьби з терористичною загрозою може призвести до перетворення Об’єднаного Королівства на поліцейську державу.

Наприкінці минулого року британська газета «Санді таймс» повідомила про плани уряду запровадити обов’язкову реєстрацію охочих придбати стільниковий телефон. Паспортні дані власників «мобілок» заноситимуть до загальнонаціональної бази даних, створеної з метою боротьби з тероризмом та організованою злочинністю. Представники уряду вже обговорювали цю ініціативу з операторами мобільного зв’язку, а надалі її планують закріпити на законодавчому рівні. У майбутньому законі про зв’язок спецслужбам буде надано право прослуховувати й зберігати протягом року записи телефонних розмов, СМС–повідомлень, електронних листів та списків сайтів, які відвідують в інтернеті громадяни Великої Британії.

Поки уважне «вухо» «Великого Брата» слухає телефонні розмови, пересування британців уважно фіксує всюдисуще «око». Щодня пересічний мешканець островів потрапляє в поле зору в середньому 300 камер стеження. Лише в Лондонському метро до кінця поточного року буде встановлено дев’ять тисяч додаткових камер стеження.

Усе це — нібито в ім’я попередження терористичних замахів. Хоча насправді з цього «всюдисущого знімального майданчика» стирчать ще й довгі вуха комерційного інтересу. По–перше, бум переживає сама індустрія виробництва апаратури стеження. По–друге, під гаслом боротьби з тероризмом компанії часто переслідують власну мету. Приміром, шведська фірма ІКЕА та американська мережа ресторанів «Макдональдз» першими в Європі почали встановлювати маленькі камери стеження на своїх рекламних щитах як усередині магазинів та ресторанів, так і на вулицях. Записуючи реакцію відвідувачів та перехожих, компанії дізнавалися, яка реклама чи продукція привертає найбільшу увагу. Приблизно півроку тому таку практику запровадили і в Америці.

Як саме надалі буде використано зібрану таким чином у приватних базах великих фірм відеоінформацію, передбачити складно. Протести правозахисників, які стверджують, що така практика є порушенням права на приватність, поки залишаються безрезультатними.

Німеччина: не втручатися в особисте життя від держави вимагає навіть міністр

Хоча після сумного досвіду гестапо та «Штазі» Німеччина має обумовлений історією страх перед втручанням держави в особисте життя громадян, страх перед терористичною загрозою свого часу виявився сильнішим. Після масованих нападів терористів–ліваків із «Фракції червоної армії» та розстрілу палестинськими екстремістами ізраїльської делегації під час Олімпіади–1972 в Мюнхені суспільство фактично дало згоду на запровадження суворіших заходів контролю. Після терактів у Нью–Йорку 11 вересня 2001 року, які група Мохаммеда Атти планувала з Гамбурга, ці заходи були посилені ще більше.

Але всьому є межа, і в грудні минулого року Конституційний суд Німеччини почав розгляд найбільш масової скарги в історії цієї країни. 34 тисячі громадян, включно з міністром юстиції ФРН Сабіне Лойтхойссер–Шнарренбергер, звернулися до тлумачів Конституції з проханням розібратися, чи не суперечить основному закону відстеження телефонних розмов та інтернет–з’єднань громадян. Відповідну норму запровадив в ухваленому 2008 року законі Бундестаг, зобов’язавши телефонних операторів та інтернет–провайдерів зберігати дані про всі з’єднання та електронні адреси своїх абонентів упродовж півроку. До слова, схожий закон першою з країн Євросоюзу в червні того ж року ухвалила Швеція, яка вважається однією з найліберальніших держав світу.

У німецькому суспільстві цей законодавчий акт викликав велике обурення як такий, що порушує громадянські права. Після його ухвалення в Німеччині неодноразово збиралися багатотисячні акції протесту, учасники яких звинувачували владу в продовженні традицій гестапо і «Штазі» та вимагали скасувати «тоталітарний» закон. Як очікується, Конституційний суд ФРН винесе свій вердикт навесні. Правозахисники сподіваються, що судді підтримають їхні вимоги, адже рік тому німецький КС уже заборонив спецслужбам дистанційно шпигувати в приватних комп’ютерах громадян, використовуючи спеціальну «троянську» програму.

Італія бореться проти мафії, Франція — за свободу

Як випливає з дослідження авторитетного німецького Інституту Макса Планка, в Італії спецслужби та поліція кожного року втручаються в приватне життя в середньому 76 із кожних 100 тисяч італійців. Однак у цій країні провідну роль відіграє не страх перед тероризмом: передусім ідеться про боротьбу з мафією та «національним спортом італійців» — масовим ухилянням від сплати податків. Хоча Італія, як і Німеччина, з 1970–х має неабияких досвід боротьби з лівими терористами угруповання «Червоні бригади».

Натомість у сусідній Франції з її національним гаслом «Свобода, рівність, братерство» ситуація інакша. Ще на далеких підступах до парламенту суспільство «відстрілює» всі законопроекти, які б могли звузити його свободи. Французи цінують свою приватність і не бажають поступатися нею в ім’я будь–чого. Попри це, міністру внутрішніх справ Мішель Алліо–Марі впродовж минулого року вдалося збільшити кількість камер стеження на вулицях французьких міст утричі. Не через загрозу тероризму (цей аргумент у Франції не спрацьовує), а задля боротьби з екстремістською емігрантською молоддю, яка влаштовувала погроми в передмістях Парижа, Марселя тощо.

Вільна Греція і безстрашна Данія

Часи військової диктатури «чорних полковників», які керували країною в 70–х роках минулого сторіччя, Греція до цього часу згадує з панічним жахом. Після повалення режиму, який позбавив громадян засадничих прав, парламент закріпив особисті свободи не лише в Конституції, а й у Законі «Про захист особистих даних». Коли перед Олімпійськими іграми 2004 року на стадіоні в Афінах встановили 350 камер стеження, країною прокотилася хвиля обурення. У грудні 2006 року суд оштрафував провідного грецького оператора мобільного зв’язку «Водафон» на 76 мільйонів євро — за запровадження під час Олімпіади власних заходів безпеки. У результаті, коли позаминулого року грецька екстремістська група «Революційна боротьба» запустила ракетою у посольство США в Афінах, поліція не могла переглянути навіть запис цієї події, оскільки камери біля посольства також було вимкнено. Грецька влада зробила лише один виняток: дозволила встановити камери для гарантування безпеки руху на головних трасах та в аеропортах.

Натомість у Данії громадяни самі вимагають від влади встановити більше камер стеження — для захисту від звичайної злочинності. Однак законодавство забороняє розміщувати такі камери стеження у громадських місцях, оскільки на записі можна було б розпізнати окрему особу чи групу, а це заборонено — приватність. Навіть один із дитсадків у Копенгагені, який минулого року виступив з ініціативою встановити камери на своїй території, був змушений відмовитися від цього наміру через обурення громадян. Щодо терористів, то їх у благополучній Данії не бояться. Навіть антитерористичний розділ, який усе–таки отримав обмежене право за певних обставин «шпигувати» за громадянами, у цій країні створили тільки після атаки на Нью–Йорк 11 вересня 2001 року.