Праникова хмара–2

Історія про «Праникову хмару» («УМ» №240 від 23 грудня 2009 року) набула очікуваного продовження. Автор матеріалу зазначав, що йому не вдалося докопатися до архівних документів, які б підтвердили чи спростували сам факт жіночого бунту в селі Круглому нині Сватівського, а тоді Містківського району в 1929 році. І от, уже після публікації, мені зателефонував відомий на Луганщині історик, доцент Луганського національного університету ім. Т. Шевченка, голова обласної «Просвіти» Володимир Семистяга...

Архіви проти людської пам’яті?

Володимир Федорович у телефонній розмові заявив, що все було не так, а як було насправді, обіцяв розтлумачити, посилаючись на документи, під час зустрічі. За кілька днів, коли ми зустрілися, він справді розповів багато цікавого про повстанський рух часів «колективізації» на території сучасної Сватівщини. От тільки до історії «Праникової хмари» він нічого до вже надрукованого в «Україні молодій» додати не зміг. Оскільки не бачив жодних документів ні щодо напівлегендарної Оляни, ні щодо її жіночого загону.

З точки зору журналістики, в тому немає проблеми — якщо не підтверджено факту існування Оляни, то, принаймні, є факт існування легенди про неї, яку й досі з гордістю переказують її земляки (цікаво, що пишаються подвигами бунтівниць навіть ті з круглян, хто вважає себе прибічником Оляниних ворогів). І це вже може бути темою газетної статті. Професійні ж історики чомусь обмежують себе — і, як на мене, збіднюють науку — самими лише документами, відкидаючи версії чи навіть легенди. Якщо це, звичайно, не засадничі легенди на кшталт давньогрецьких міфів або давньоруських билин про Іллю Муромця та Володимира–Красне Сонечко.

Хоч би там як, але спогади очевидців, зібрані авторами «Паспорту Круглівської сільської ради», пан Семистяга не сприйняв. Хоча й підтвердив — побічно — сам факт заворушень у тій місцевості. Точніше, їх підтвердили матеріали кримінальних справ, порушених органами ОДПУ, які він зумів «розкопати» в обласних архівах управлінь СБУ та МВС у Луганській області.

— Отже, 1929 рік...

— Справді, листопад 1929 року — це той час, коли розпочалося масове розкуркулення, — почав Володимир Семистяга. — Тоді вийшла Постанова ЦК ВКП (б) про початок розкуркулення, і, зрозуміло, відповіддю на це стали селянські виступи. Сватівський і Нижньо–Дуванський райони територіально належали до Куп’янського округу Харківської області. А Містківський, Ново–Астраханський райони — до Старобільського округу...

— Один з очевидців дій «Праникової хмари», такий собі А. Волков, згадував: під час «вторгнення» Оляниного воїнства до села Маньківки «мене й уповноваженого зі знищення собак збили з ніг і примусили лежати в пилюці». Якось важко уявити собі в цих широтах пилюку пізньої осені. Тим більше — в січні, коли, за даними кримінальної справи №25764, почалися заворушення в Містках. То, може, йдеться взагалі про різні бунти? До речі, що там відомо про жінок?

— Оскільки треба було виконувати постанову ЦК, Містківський райком партії дав завдання негайно забирати хліб, масово проводити розкуркулення і т.д. і т.п. І ось тут на території області населення організувало так звані «жіночі волинки». Зібралися жінки в Містках і в навколишніх селах і почали вимагати від райкомівців, щоб вони повернули людям хліб. А за ними уже пішли чоловіки... Можливо, хтось жінок і підбурював. Мовляв, вам за це нічого не буде. А чоловіків, зазвичай, хапали — і в каталажку. До Старобільська відправляли й далі.

Почалося все 12 січня 1930 року. Надто вже брутально комуністи «усуспільнювали» посівні матеріали, і першими не витримали якраз жінки. Вони зібралися в райцентрі Містки і висунули владі вимогу: повернути зерно тим, у кого воно було відібране. Містківчан підтримали в Новоборовій, Калмиківці (а це вже Старобільський район), Чепігівці, у знайомому нам Круглому. У Круглому ж 15 лютого розпочався страйк, який уже наступного дня переріс у повстання.

— У чому це проявилося? Тільки в мирних демонстраціях?

— Були жертви. Наприклад, у Свистунівці — або Маньківці, я зараз не пригадую — вбили голову сільради Лічмана... Судячи з прізвища, чоловік був не місцевий. Ці прізвища зустрічаються у Дніпропетровській області, Полтавській. Ну а , швидше за все, це була особа єврейської національності. Впродовж трьох діб район був у руках повстанців. У Старобільську зібрався партійно–комсомольський актив, усіх озброїли. Водночас виступила там ЧК — загін, озброєний кулеметами, плюс міліція. «Порядок» навели швидко.

«Злочин і кара»

— Повстанці виступили під достатньо грамотними гаслами: «Геть комуну!», «Дайте голодному люду хліба!», «Народного права хочемо без радянської влади!», — продовжує Володимир Семистяга. — Захопили Коноплянівку, Дем’янівку, Шовкунівку, Маньківку, Чепігівку... Розігнали партійні й радянські осередки. Усе це тривало до 20 лютого. І от 20 лютого прибулі загони роззброїли повстанців... Ну яка там була зброя: в кращому випадку — рушниці мисливські, обрізи. А в основному, кілки, вила...

— Праники?..

— І праники — це справді було. Ймовірно, чекісти вчинили самосуд, бо зникло 13 людей. Є вирок, за яким 13 осіб розстріляли. Однак коли ми почали шукати, де їх розстріляли, — жодних документів, які підтверджували б, що вони дійсно вбиті, не існує. Їх немає в Луганській міліції, немає в СБУ, писали в Київ... Коли я уважно передивився усі ці документи, з’ясувалося, що частина заарештованих не реабілітовані. Чому? Річ у тім, що основну групу 12 березня 1930 року засудили за статтями 54—10 і 56—16 КК УРСР. Засудили тоді 61 особу організаторів до заслання у північні райони СРСР і ув’язнення в концентраційних таборах. Судив їх позасудовий орган, т. зв. «трійка» при ОДПУ УРСР, і засудив, якщо не помиляюся, до 1700 років ув’язнення — на всіх. А 11 призвідників (за моїми підрахунками — 13) розстріляли. Думаю, їх або в Старобільську розстріляли, таємно, або в якихось ярках. Я поцікавився, чи загалом можна ще знайти якісь сліди цих людей. І знайшов. Це — багатотомне видання «Реабілітовані історією», тільки вже не Луганської, а Донецької області. І коли я підняв це видання, то в одному з томів знайшов, що є розстріляні з Маньківки. Ймовірно, кримінальні справи зберігаються в Донецьку, бо вони реабілітовані Донецьким управлінням СБУ. Збігається, що люди були заарештовані в січні 1930 року. Документів нема, тільки реабілітовані вони там.

Ще я знайшов у партархіві, що 31 селянин був розстріляний у Слов’яносербському районі. Майже в один і той самий час. Тобто ця партійна постанова про масову колективізацію і про знищення куркульства як класу призвела до того, що селяни почали протестувати і повставати. От тільки зброя на цей час у цивільного населення була фактично вилучена після громадянської війни. Однак знайти ці матеріали, а також місця поховання розстріляних сьогодні неможливо.

Потрібно віддати належне Управлінню СБУ в Луганській області — воно провело копітку роботу, і, кого можна було, тих реабілітувало. Знайшли, хто де загинув. Але більшість не реабілітовано. Тому що засуджені не за «політичною» статтею, а за хуліганство. Такі реабілітації не підлягають. Хуліганство ж проявлялося в тому, що побили вікна в сільраді, фарбою сільраду обмазали, нападали на школу. А головне, що їм приписали, — начебто вони... лаялися. Били людей. Ці бійки кваліфікували їм як хуліганство.

— Але як же бути з Оляною? Невже вона — абсолютний міф?

— У тих справах, що я бачив, проходять тільки чоловіки.

Між іншим, постраждали не лише повстанці. Серед «постраждалих» опинилася ціла адміністративна одиниця: оскільки відомості про події у Містках і навколишніх селах дійшли аж до Москви, Містківський район було розформовано; райком КП(б)У — розігнали. І тільки коли в червні 1938–го було утворено Ворошиловградську область, на мапі України знову з’явився район на колишніх теренах і зі старою назвою. Хоча й не надовго — до того часу, коли Микита Хрущов реалізував свою ідею укрупнення районів.

ДО РЕЧІ

Тож питання про існування Оляни та її «Праникової хмари» лишається відкритим. Дані, оприлюднені відомим дослідником, на жаль, не підтверджують матеріали, зібрані круглянськими краєзнавцями. Але ж і не спростовують. До речі, в Луганському державному архіві серед матеріалів Старобільського ДОПРу («дом общественно–принудительных работ», як тоді сором’язливо називали буцегарню комуністи) є справи щодо трьох жінок на ім’я Оляна або Уляна. Всі вони, кожна по–своєму, намагалися повернути своє добро, забране до колгоспу. Однак у жодній із цих справ немає згадки про «Хмару». Хибний слід? Чи слідчі з якихось власних мотивів не бажали ускладнювати собі роботу, а підслідним — життя. Адже за організований спротив завжди давали більші строки, ніж за індивідуальний. Аж до розстрілу.