«Оставь адрєсок — і послє 7 фєвраля поговорім», — напередодні виборів такі погрози з боку певної категорії українських виборців противники Віктора Януковича чули дедалі частіше. Умовні «донецькі» заздалегідь передчували перемогу і готувалися до тріумфального реваншу після 2004 року. Вже вчора зранку під Центрвиборчкомом під звуки вкрадливого голосу реанімованого із політичного забуття Піховшека у хмарі перегару «переможці» святкували прихід до влади свого ще не оголошеного Президентом кумира. Не хочеться ображати прихильників лідера Партії регіонів — серед них, безперечно, є люди освічені, шановані й розумні. Але складно збагнути освічену людину, яка готова поставити під сумнів незалежність своєї країни, для якої не є очевидною цінністю державна мова й історія нації.
«Мєчти сбиваются і нє сбиваются, мєчта пріходіт к нам порой нє та, но всьо харошеє нє забиваєтся, а всьо харошеє і єсть мєчта», — заводив заслужений артист України Віктор Павлік у штабі без п’яти хвилин переможного Януковича. Бідолаха бідкався, що у секретаріаті поганого Ющенка йому не захотіли дати звання народного артиста, хоча «вже пора — десять років, як «заслуженого» дали». «Мені сказали, що прийде ваш Янукович — хай і дає», — скаржився Павлік. Йому, безперечно, дадуть, як і багатьом із тих учасників «януковичівського» концерту, які у п’ятницю, напередодні завершення агітації, гицали на Михайлівській площі біля знаку пам’яті жертв Голодомору–33. Поки на сусідній Софіївській глави різних церковних конфесій разом із Юлією Тимошенко молилися за Україну...
Усе це може бути гидко і неприємно, але факт залишається фактом — Україна обирала нового главу держави в умовах демократичного голосування, і його результат, хоч яким би він був болючим і неприємним для іншої частини електорату, є вибором народу. Тобто його половини. Саме так — не всього народу, а лише на якусь дрібку більшої його частини, ніж інша. І майбутньому переможцю доведеться з цим рахуватися, так само, як і з думкою міжнародної спільноти. Звісно, є небезпека, що Януковичу буде начхати на думку незгодних і Заходу. Але інформація з табору «синіх» залишає надії на те, що нинішній Віктор Федорович — уже не той, яким був п’ять років тому, коли пропонував Володимиру Путіну льодяники. Навряд чи теперішньому лідеру «Регіонів» захочеться бути повним вигнанцем у цивілізованому світі, який і так дивиться на колишнього зека з круглими від жаху очима. Зрештою, не допустять цього і його спонсори. Поставивши на кандидата без коси, значно ближчі до європейських пенатів, ніж більшість «помаранчевих» виборців, пінчуки–коломойські–ахметови навряд чи розраховували на бойкот міжнародної спільноти.
Зрештою, він іще не переміг — як обіцяє підбадьорений невеликим (якихось 3%) розривом між кандидатами штаб Юлії Тимошенко, попереду — суди. Невипадково ж явка на деяких дільницях Луганської та Донецької областей (для справедливості — те саме діялося на Тернопільщині) порівняно з першим туром виявилася вищою на 20—30 відсотків. А там — можливе визнання виборів недійсними на деяких дільницях, перерахунок голосів тощо. Та й навіть після того, як Янукович таки розпочне свій третій (після двох «відсидок») термін, на нього чекають нелегкі «розборки» з чинним урядом, який тепер не складає повноваження з приходом нового Президента, а йде у відставку тільки зі зміною коаліції.
Характерна особливість цих виборів — безпрецедентно високий показник (4,5%) тих, хто не побоявся заявити, що він — проти всіх (це без урахування зумисне зіпсованих бюлетенів). І врахувати його треба не лише переможцю, а й невдахам.
«Україна пропала ні за цапову душу!», «про демократію можна забути», «вони більше ніколи не віддадуть владу», «ми станемо придатком Росії», «ліберальним цінностям каюк» — прихід до влади Віктора Януковича викликав у «помаранчевому» таборі переляк на межі з істерикою. І справді, це страшно — всі ці українофобські табачники, колесніченки, колесникови, сяючі переможною усмішкою гані герман... А себе ми, виходить, без вагань списали з рахунку? Ми, які пишалися тим, що відстояли на Майдані свій вибір, що більше ніколи не дозволимо будь–кому нав’язати нам свою волю? Можливо, все ж варто, замість бризкати слиною в бік тих, хто не пішов на вибори або проголосував за графу «не підтримую жодного кандидата», стати пліч–о–пліч у боротьбі за ті цінності, втрати яких ми так боїмося?
