«Воля народам! Воля людині!» — дереворит Ніла Хасевича, яким проілюстровано звернення УПА до білорусів.
Однією з вдалих пропагандистських акцій українського підпілля у післявоєнні роки став рейд на територію Білорусії влітку 1950 року. Організатори рейдів УПА по території сусідніх країн мали на меті поширити ідеї українського визвольного руху серед інших народів та залучити їх до спільної антирадянської боротьби. Доносячи правду про підпільну боротьбу на території України в сусідні держави, українські повстанці водночас намагалися прорвати ту інформаційну блокаду, яку червоний тоталітарний режим виставив навколо українського визвольного руху. Рейди УПА стали одним із дієвих засобів, спрямованих на побудову антибільшовицького фронту поневолених народів СРСР.
Рішення про підготовку рейду в Білорусію було прийнято на нараді окружних провідників ОУН Волині з ініціативи керівника проводу ОУН на Північно–Західних українських землях (ПЗУЗ) Василя Галаси («Орлана») на початку літа 1950 року. Перед групою поставили завдання: пройти через територію Білорусії у Прибалтику для налагодження зв’язку з литовськими «лісовими братами» та координації спільної антирадянської збройної боротьби. За рішенням Головного Командування УПА та УГВР від 3 вересня 1949 року, останні відділи УПА були розформовані, а її вояки влились до складу збройного націоналістичного підпілля. А закордонний рейд українських підпільників по території Білорусії до Прибалтики став продовженням військових традицій і тактики УПА у проведенні агітаційно–пропагандистських рейдів за межі України. При цьому учасники рейду використовували досвід організації рейдів УПА теренами білоруського Полісся у 1943—1945 роках.
Для литовців, латишів і естонців виготовили листівки, а також окреме звернення до білоруського народу. В них повідомлялося про збройну боротьбу українського націоналістичного підпілля проти радянського тоталітарного режиму на території України, а також обґрунтовувалась необхідність налагодження тісної співпраці між визвольними рухами України, Прибалтики та Білорусії для спільної боротьби за створення незалежних держав народів. Зокрема у листівці до білорусів зазначалось: «Треба творити й укріплювати єдиний антибольшевицький фронт, насамперед, народів безпосередньо поневолених большевиками, — фронт від Балтійського моря аж по Тихий океан». Листівки проілюстрували дереворитом відомого повстанського художника Ніла Хасевича («Бей–Зота») «Воля народам! Воля людині!».
Окрім листівок, учасники рейду взяли з собою чимало пропагандистської літератури: брошури «Чи большевики ведуть до комунізму», «Хто такі бандерівці і за що вони борються» Петра Федуна («Полтави»), «Платформу УГВР» та «Універсал УГВР». За свідченням дружини Василя Галаси Марії Савчин («Марічки»), учасники групи були настільки навантажені літературою, що не мали змоги взяти з собою побільше харчових запасів.
19 липня 1950 року група з 12 підпільників на чолі з провідником Камінь–Каширського району «Рибаком» та керівником Брестського окружного проводу О.Степанюком («Богуном») перетнула кордон між УРСР та БРСР і вступила в район Давид–Городок Пінської області. Маючи завдання дійти до Литви, підпільники спочатку конспірувались і не надто відкрито спілкувалися з місцевим населенням. Однак 22 липня в селі Тонєж Туровського району Поліської області учасники рейду побачили, що їх просування на північ блокують війська МВС та МДБ Білорусії — вони швидко довідались про перехід рейдуючої групи ОУН.
Група змінила маршрут рейду в напрямку Східної Білорусії. Зрозумівши, що досягнути Литви нереально, керівництво групи вирішило влаштувати масштабну агітаційно–пропагандистську кампанію серед білорусів. Учасники рейду організували численні мітинги та зібрання з селянами та робітниками в селах і містечках Туровського та Петриківського районів Поліської області (Східна Білорусь), де роздавали літературу українського підпілля. Дійшовши до річки Прип’ять, група не змогла переправитись на лівий берег і змушена була повернутись на захід.
Намагаючись уникати зіткнень із військами МДБ та міліції, українські повстанці закуповували в селян харчі, розмовляли з ними. Білоруси, незадоволені колгоспним устроєм та радянським соціально–економічними ладом, цікавилися відомостями про українську визвольну боротьбу. Ось спогади про повстанський мітинг із білоруськими селянами в селі Слобода Петриківського району: «Недалеко с. Слобода довідуємось, що біля молотарні до 150 селян цього села молотять для держави колгоспне збіжжя. Вирішуємо цю нагоду використати, підходимо до молотарні. Старшині (так там звуть голову) колгоспу наказуємо зупинити машину, починаємо мітинг. Присутніх коротко ознайомлюємо: хто ми, за що боремося і якими методами ведемо боротьбу, підкреслюючи на особливе значення спільного фронту боротьби, з участю і білоруського народу, проти сталінсько–большевицького режиму. Промову закінчено закликами на честь українського і білоруського народів. Коли закінчено промову, наступила хвилина, якої ніхто з нас не сподівався: почулися зі сторони присутніх гуртові оплески, голосне «ура» і заклики «Хай живе Україна!», «Хай живе Степан Бандера!». Після цього зі сторони присутніх були поставлені питання: хто допомагає нам у нашій революційній боротьбі, хто є нашими союзниками? Хто нас прислав сюди? Яке наше ставлення до сталінської кліки? Й інші, на які дано відповідь. Після поширення революційної літератури, яка на присутніх справила надзвичайно велике враження, ми попрощалися і рушили далі. «Нехай вам щастить дорога», «бажаємо вам успіхів у роботі», — такими словами проводжали нас білоруські селяни».
Повернувшись на територію Західної Білорусії, в район Давид–Городок, учасники рейду довідались, що на цьому терені є білоруське підпілля. Утім налаготити контакти рейдовикам не вдалося. Радянська влада, намагаючись дискредитувати українських повстанців в очах білоруського населення, поширювала чутки про «грабежі та звірства бандерівців» у білоруських селах. Однак білоруські селяни, робітники та інтелігенція переконувалися у фальшивості цих чуток під час зустрічей з українськими повстанцями в селах і містечках Південної Білорусії. Ось інший опис мітингу з білоруськими селянами, зафіксований у повстанському звіті: «До нас сходиться населення зі всіх кінців села, інша гутірка перетворюється в мітинг. Про боротьбу на українських землях, про нашу політичну платформу, про важливість спільного фронту поневолених большевиками народів, про наш клич: «Воля народам і людині!» уважно прослухали до 200 селян. Після короткого мітингу зав’язалися дискусії, під час яких селяни нам щиро розказували все про своє життя, особливо нарікаючи на сталінські колгоспи, в яких нічого не виплачують на трудодні, і сталінських колгоспних гайдуків, у тому числі й на того, який перед тим втікав від нас... Ось одна старша жінка, звертаючись до нас, каже: «Хлопці, рятуйте нас усіх, бо ми пропали, розбивайте цю нечисту силу». Довелося вже пережити горя білоруському народові під большевицьким пануванням. Після поширення нашої революційної літератури залишаємо село. Населення проводить нас. Дехто, щоби говорити з нами, по кілька разів забігав нам дорогу і нав’язував розмову, а дітвора, а навіть старші, провели нас аж до лісу».
Під час перебування на території Білорусії учасники рейду відвідали 21 населений пункт Пінської та Поліської областей БРСР і поширили підпільну літературу ОУН в 25 селах та семи містах (зокрема, у Пінську, Столині, Гомелі та Мінську). 1 серпня 1950 року українські повстанці перейшли кордон і повернулись на Волинь.
Населена українцями історична Берестейщина, яку 1939 року приєднано до Білоруської РСР, була одним із теренів активної діяльності ОУН і УПА. Колективізація, антицерковна політика, політичні репресії на території Західної Білорусії в 1939—1941 pp., жорстокий окупаційний режим Німеччини в 1941—1944 pp. спричинили те, що в 1944 p. вплив ОУН на місцеве населення білоруського Полісся був значний. Оунівська організаційно–територіальна структура не збігалася з адміністративним поділом БРСР, щоб утруднити роботу органів держбезпеки і внутрішніх справ, пов’язану з викриттям і ліквідацією підпілля. Загалом органи безпеки Білорусії з жовтня 1943 р. по квітень 1953 р. заарештували 1282 українських націоналісти, що діяли в підпіллі на території БРСР, убили понад 3000 (разом з учасниками Армії Крайової). Ефективними були операції щодо створення фальшивих бандерівських груп. Крім того, проводилося активне вербування агентів та інформаторів. Лише у другій половині 1944 р. їх завербовано серед місцевих жителів 4385 осіб.
Мінський історик Володимир Гуленко, який досліджує діяльність на території Білорусії рухів опору під час і після Другої світової війни: радянських партизанів, польської Армії Крайової, Української Повстанської армії, білоруських національних рухів, свідчить, що в лавах УПА, яка діяла тут до 1953 року, було багато білорусів. Діяли спеціальні білоруські проводи УПА. Крім того, були спроби створювати на зразок загонів УПА формування білоруських націоналістів. Білоруська делегація їздила на з’їзд ОУН восени 1943 року. Загальна кількість радянських партизанів і бандерівців у Білорусії була приблизно однакова — не менше ніж півмільйона. За підрахунками Гуленка, від рук НКВС на території України і Білорусії загинуло 170 тисяч вояків УПА. Із загонами УПА на півдні Білорусії радянська влада покінчила лише завдяки великим військовим спецопераціям та вивезенню в Сибір цілих сіл, у яких підтримували повстанців.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
