Ректор мистецького ВНЗ — не виняток з правила

      За великим рахунком, залаштункові ознаки виборів будь-якого рівня дуже схожі: інтриги, щедрі на обіцянки конкуренти, змагання піарщиків, які сумлінно відпрацьовують свої гонорари... Пройшовши не одну таку подію, ми вже навіть починаємо підозріло ставитися до тих претендентів на нашу увагу, які ігнорують бодай щось із такого звичного супроводу. Вибори ректора Національної музичної консерваторії імені Чайковського, які відбулися нещодавно, напевне, загальноприйнятій схемі відповідали частково — на піар люди мистецтва грошей не мають, зате на емоціях економити не звикли. Та й інтриги тут не бракувало — вибори ректора академії проходили на тлі чуток про те, що сам навчальний заклад, який минулого року відзначав 90-річний ювілей, відселять кудись на околицю міста, у нове приміщення, а цей будинок, у центрі Києва, слугуватиме зовсім іншим, практичнішим, інтересам. Подейкують, у деяких особливо підприємливих умах уже народжувалися проекти казино або нічного клубу, які біля майдану Незалежності були б особливо прибутковими...

      Усі ці наміри загострював і той факт, що академія перебувала у стані міжвладдя. Ректор Олег Тимошенко, який обіймав цю посаду з 1983 року, відійшов від справ, а вакантним таке місце, як ми всі розуміємо, довго залишатися не може.

      Претенденти не забарилися. Очолити вуз виявили бажання Володимир Рожок, проректор Національної музичної академії імені Чайковського; Євген Савчук, професор, керівник капели «Думка»; голова Спілки композиторів Михайло Степаненко; директор музичної школи імені Лисенка Валентин Шерстюк; професор Ольга Бенч-Шокало; композитор Олександр Злотник — усього сім претендентів. Авторитет кожного з них у музичному мистецтві був, м'яко кажучи, різним, але кожен мав своє бачення того, якою повинна бути музична академія у найближчі кілька років.

      Трьом із них: Шерстюку, Савчуку та Злотнику — шлях до голосування перекрив Закон України «Про вищу освіту», а точніше його стаття № 39, яка образ керівника ВНЗ змальовує так: «Кандидат на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації повинен бути громадянином України, вільно володіти українською мовою, мати вчене звання професора, науковий ступінь доктора або кандидата наук і стаж науково-педагогічної діяльності не менше ніж десять років». З мовою та громадянством проблем не було ні в кого, проблеми виникли з наявністю наукового ступеня, який не завжди збігається з посадою професора. І ось тут почалися розмови у коридорах та курилках: народ, зокрема, шкодував, що у такий спосіб із перегонів вибув Євген Савчук, послужний список якого вартує того, аби стати на чолі цього навчального закладу. Член-кореспондент АМУ, професор, викладач Академії імені Чайковського з 1978 року, двічі лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Але жодних винятків Закон «Про вищу освіту» не передбачає. Цей документ Президент Кучма підписав 17 січня 2002 року. Два роки його дії довели, що деякі поправки цей закон не зіпсували б. Особливо якщо йдеться про мистецькі ВНЗ... Чітке визначення, з одного боку, ставить високу планку для майбутнього керівника, а з іншого — суттєво звужує вибір.

      Але як би там не було, минулого тижня було скликано конференцію трудового колективу, яка ... подивувала своєю вибірковістю. Річ у тім , що туди чомусь не запросили тих викладачів, які в академії працюють за сумісництвом. Де-де, а у мистецькому навчальному закладi таких вистачає — люди творчі, як правило, теорію на лекціях звикли поєднувати з практикою у концертних залах. Але це зовсім не означає, що на проблемах ВНЗ вони знаються гірше або що їм усе одно, під чиїм керівництвом працювати.

      «Перед самим голосуванням, — коментує процедуру Ольга Бенч-Шокало, — ми, чотири кандидати, подали до президії конференції заяву з проханням затвердити форму бюлетенів і щоб підрахунок проходив при всіх працівниках трудового келективу. Щодо бюлетенів, то ми заперечували введення п'ятого пункту «Проти всіх». Голосування за цим пунктом означало б, що до академії можуть прийти зовнішні сили». Спостерігачами були представники Кабінету Міністрів, Мінкультури, Міносвіти.

      У першому турі жоден з кандидатів не набрав необхідні 30 відсотків голосів, а в другому, як на мене, досить прогнозовано переміг Володимир Рожок. (Водночас, як повідомив нам один з викладачів, який просив не називати свого прізвища, значна частина педагогів не задоволена рішенням більшості і не поспішає сприймати його як безумовного лідера трудового колективу). У біографії пана Рожка — безліч різних, не лише винятково творчих пунктів. Випускник Харківського інституту мистецтв, аспірант відділу театрознавства Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АНУ, заступник директора з творчих питань Київського театру опери та балету, інструктор, консультант ЦК КПУ, заступник міністра культури, керівник Управління з гуманітарних питань Адміністрації Президента... Член аж трьох творчих Спілок, автор понад 50 наукових праць. З науковим ступенем, зрозуміло, також усе гаразд — доктор мистецтвознавства з 1997 року. З творчою практикою — також: Рожок є художнім керівником і диригентом хору хлопчиків і юнаків Київської спеціальної школи-інтернату імені Лисенка. Звісно, людина, адміністративний акцент у біографії якої є досить помітним, протистояти відселенню академії — якщо таке трапиться — десь за тридев'ять земель може значно ефективніше, ніж будь-хто інший з тепер уже екс-кандидатів на посаду ректора...

      Ольга Бенч-Шокало (а випадків, коли на посаду ректора консерваторії претендувала жінка, не пам'ятають навіть старожили академiї) каже, що в деяких питаннях програми кандидатів збігалися. Належне фінансування, регулярне поповнення бібліотечних фондів, матеріально-технічної бази, збереження творчого, педагогічного потенціалу — цим переймалися всі претенденти. Тому надії на спільну, злагоджену працю є, і вони небезпідставні. А Володимиру Івановичу залишається побажати величезних і, головне, ефективних успіхів на новій посаді у старому приміщенні. І щоб наступні вибори були ще прозорішими — зрештою, хоч хтось у цій країні мусить бути взірцем процесу волевиявлення.