Політичний Великдень

       Як влучно пригадав колега з «Української правди» Сергій Лещенко, вся ця «бодяга» з так званою «конституційною реформою» бере початок ще з дня виборів цієї Верховної Ради — 31 березня 2002 року, коли було оголошено про перемогу «Нашої України» з величезним відривом за партійними списками, Віктор Ющенко вiдтак став беззаперечним фаворитом президентських виборів-2004, а лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук, котрий тоді ще навіть не був «кризовим менеджером» всеукраїнського калібру, фактично пообіцяв: «Я зроблю все, щоб ажіотаж навколо посади Президента не був таким значним». Багато води спливло за два роки. Підім'явши під себе і Кучму, і більшість Верховної Ради, і переважну частину місцевих адміністрацій, уже не кажучи про інформаційний простір, Медведчук уперто йшов до реалізації плану «Як не з'їм (вигоди наступного президентства), то відкушу (майже всі дієві повноваження наступного глави держави)». При цьому єзуїтська, прихована від одурманених усілякими «зборами громадськості на підтримку політреформи» мас мета насправді передбачала грубу пересадку центру керування режимом iз вулиці Банкової на Грушевського. Третій термін Кучми мав виглядати як другий прихід на посаду Прем'єра, ще потужнішу, ніж у 1993 році, а сам Медведчук мав би вдовольнитися кріслом у ВР, вибитим з-під Литвина. Як у банальних голлівудських бойовиках, бомба політичної реформи мала вибухнути в останню мить, секунди бігли назад до вечора 8 квітня, але... Хепі-енд. Система «Рада» показала збій механізму — 294 голоси замість омріяних чинною владою 300.

      Опозиція у складі фракцій «Нашої України» та БЮТі радіє, безпосередньо і щиро, як дитина, стрибаючи, співаючи гімни та скандуючи «Ющенко!». Хоча — не забуваймо: два роки тому загальних зусиль опозиційних фракцій лише ледь-ледь не вистачало до цифри 226 — тієї кількості депутатських голосів, яка могла привести у крісло Голови ВР антивладного спікера. І багато чого склалося б інакше, без такого «валідолу» й таких загроз. Але не зуміли, не домовилися, втратили кураж «Повстань, Україно!» — й отримали майже «мінус 70». Добре, що до трьох сотень кількість упокорених таки не сягнула.

      Тепер маятникові саме час хитнутися в інший бік. Тобто потрібно його штовхнути власноруч, не віддавати здобуту ініціативу, реалізувавши нарешті наміри поєднання парламентських методів із силою вулиці. Ідеологи більшості, яка так і не стала й уже точно не стане конституційною, гарячими слідами впали в шок і визнали поразку. Їхній план зірвався, і спроби запустити годинниковий механізм по-новому скидаються на агонію політичних трупів. Високопоставлені політтехнологи з Адміністрації Президента таки пересвідчилися в тому, що не все в цьому житті можна взяти грубим тиском та викручуванням чужих рук, не все можна оплатити грішми.

      Віктор Ющенко, котрий тепер має перед собою хоч і тернистий, але не затягнутий завісою туману шлях до президентства, називає результати голосування 8 квітня «великою перемогою демократичних сил». Уже тісно спаяна з кандидатом Ющенком у єдину коаліцію Юлія Тимошенко вважає провал політреформи «справжньою перемогою опозиції». Юля навіть не може пригадати іншого дня, щоб її переповнювали такі емоції. Виграш демократів — ще й у тому, що умовою політреформи були «цукерки» у вигляді законів про вибори до всіх органів влади, і парламент їх таки прийняв, а Президент — підписав. Ясна річ, це — вигода для опозиції, адже для влади пропорційна система виборів була б хоч трохи підходящою лише тоді, коли б влада залишала у своїх руках необмежений адмінресурс. «Задній хід» у цій ділянці правового поля можливий (і Кучма вже висловлювався про можливість «удосконалення» щойно зміненого виборчого законодавства), але він буде ще більш болючим і витратним для влади.

      А, мабуть, найбільший плюс 8 квітня — це підстава для нерозчарування в людях. Тих трьох із половиною десятках парламентаріїв, котрі, не будучи формально опозиціонерами, таки знайшли в собі сили випростати спину і хоча б висмикнути, не віддати «церберам» свої картки для голосування. Хоча піти з цієї Ради погуляти в «смутну годину» — теж варіант і теж учинок. І значно більший, аніж затяте стояння на своєму морального екс-світоча Олександра Олександровича Мороза...

      Прем’єр-міністр Віктор Янукович, який першим з-поміж владної верхівки відгукнувся про результати голосування, дорікнув депутатам більшості за те, що вони «не спромоглися подолати конформізм, егоїзм, піднятися над груповими інтересами, незважаючи на очевидні позитивні результати, які засвідчили правильність обраного шляху (...). Частині депутатського корпусу забракло мудрості та далекоглядності». Тут, звісно, можна згадати сім голосів вірної Януковичу фракції «Регіони України», яких якраз і забракло для встановлення в державі нового Дня Конституції. Є версія, що «донецькі» вчинили так саме з міркувань «мудрості та далекоглядності», не бажаючи обрізати повноваження наступного Президента — за їхньою версією, Віктора, але Федоровича. Втім надто багато втратила влада, не така й міцна її «коаліція», аби бути впевненою в перемозі Януковича при такому значному гандикапі Ющенка. Схоже, Янукович від імені Кучми, Медведчука та свого таврував «зрадників» таки щиро. Але насправді всі ці заяви й сіпання лише чіткіше засвідчують, хто є «ху». Сказано ж самими «церберами», «пейджерами» й «барабанами» більшості: коаліція тріснула, підтримка уряду (читай — і нинішнього Президента) виявилася нездалою.

      Натомість чути голоси і з боку тих, кого Юлія Тимошенко вже зарахувала до героїв. Зокрема, позафракційний депутат-мажоритарник Василь Гаврилюк, на якого так і не вплинули «понятійні» переконання шефа українського чи то футболу, чи то боксу, наголосив: «Головна причина того, що передусім мажоритарники та інші не голосували вчора «за», — це принципова незгода з низкою основних положень всього пакета законопроектів, які склали політреформу. Неповага до позиції мажоритарників з одночасним безмежним заграванням перед лівими, відкидання без обговорення багатьох наших позицій, по суті законопроектів, форсоване «протискування» всіх проектів iз грубими порушеннями Регламенту Верховної Ради України, ставка на силу, а не на діалог — ось основні причини того, що ми відмовились підтримати ці законопроекти у такому вигляді».

      Перед голосуванням деякі колеги з дружніх міркувань попередили, що краще, мовляв, проголосувати «за», інакше ми всі дуже пожалкуємо.

      Не знаю, що там готується і буде застосовано проти принципових депутатів, але я жалкую лише за тим, що у деякі голови замість ідеї конструктивного співробітництва, законотворення в інтересах України приходить лише ідея дати команду «фас!».

      Але час змінився. Люди — не вівчарки, навіть якщо вони працюють у прокуратурі, податковій чи ще в якійсь силовій структурі. Вони теж усе бачать, думають і здатні відрізнити дійсну провину від грубої «заказухи» у вузькокланових інтересах тих, хто не має політичної перспективи і такими діями ганьбить себе остаточно».

      Ось так сказано. Втім, це фінал лише першої серії. Далі буде, і теж цікаво. «Вівчарки» й «цербери» поки що лишаються на своїх місцях, і будуть наступні бої, хоча чистий четвер таки наблизив день їхньої втечі.