Поліграф: що нам іще бреше ШІ?
Якщо почитати новітню «Історію української літератури» (присвячений сучасному письменству том вийшов торік), то такого автора, як Владислав Івченко, ніби й не існує. >>
Олег Чорногуз.
Сатиричний роман Олега Чорногуза «Ремезове болото» — це твір «нового потоку» в українській літературі. Душа матері, сублімована у віртуальному АОЛ — 77, протистоїть світу зла, показує сину — головному героєві роману, реальність земного «буття для буття», яке не має жодного майбутнього. «Новели–мікрофільми», які демонструє синові АОЛ–77 — це згустки–витяжки всепланетарного життя, підпорядкованого хаотичному і неконтрольованому руху в межах володіння князя Тьми. Його слуги — Вернер, «чорний дядько» — охороняють скарб Ремезового болота, всеземний скарб — вічну людську спокусу. І над цими підземними фальшивими коштовностями сучасні скоробагатьки мріють збудувати на болоті казино...
Усе це можна було б сприймати як чисту фантасмагорію, якби не наше фантасмагоричне життя, що перевершує художню фантазію. І тільки Душа Матері дає надію, що зловісні тіні Ремезового болота зникнуть разом із хворобливим туманом безнадійного «буття для буття».
Із творчістю Олега Чорногуза я знайомий з 70—80–х років минулого століття. Коли читав «Аристократа із Вапнярки», «Претендентів на папаху», а особливо «Вавилон на Гудзоні», піймав себе на думці, що так, як Олег Чорногуз, в українській літературі ніхто не пише. Іронічний шарм його стилю майже не піддається перекладові. Це я знаю з власного досвіду, бо наразі працюю над перекладом на російську його нового роману «Гроші з неба».
Він пише просто, ясно і доступно. Я навіть би сказав — прозоро, але в той самий час — як ніхто інший, його стиль не піддається наслідуванню. Олег Чорногуз не вдається до суржику, і від цього його твори не втрачають ані комічності, ані іронії, а навпаки — тільки виграють. У своїй «літературній інтелігентності» і любові до читача він мені чимось нагадує Антона Павловича Чехова. Хоча Чехов і не писав повнометражних творів, за невеличким винятком «серйозної» прози.
Цей особливий, а можливо, навіть «легковажний, грайливий», на перший погляд, стиль досить помітний уже в романі «Золотий скарабей», чи не найбільше проявився в «Ремезовому болоті». Може, саме тому він так швидко припав до душі і англомовному читачеві (кілька місяців тому роман вийшов у Нью–Йорку англійською мовою). І, я певний, багато втратив, як кожний оригінальний твір, народжений материнською мовою, втрачає на чужій, адже майже неможливо передати всіх тих нюансів, того пахучого забарвлення, саме української іронії, яка властива Олегові Чорногузу.
Я не випадково зупинився на стильовій авторській манері Олега Чорногуза. Бо актуальність, проблематичність, викладені в творі про нашу сучасність, гірку дійсність, відходять, здається, на другий план, а на перший — надзвичайний стиль автора, його вміння легко й іронічно розповідати читачеві про складне сьогодення. Кожна сторінка «Ремезового болота» — це кричуще відлуння на безпардонно нечесне, аморальне життя «нових українців», які розкрадають усе, що не так, на їхній погляд, лежить. Ця тема хвилює Олега Чорногуза упродовж останнього десятиліття: і в «Дарах пігмеїв», і в «Примхах долі», і в «Золотому скарабеї», але так весело й іронічно, він, здається, ще ніколи не писав. Треба пам’ятати, що автору вже за 70, а він, як і в молоді журналістські роки, продовжує нас «бавити» веселою, іронічно–сатиричною молодістю.
Як мені думається, цей твір мають розбирати не лише критики, а й вчителі та педагоги наших шкіл, вищих учбових закладів, взагалі філологи, коли йтиметься про могутність української мови, про її шарм під пером неперевершеного майстра. Мабуть, саме тому й Микола Гоголь, вплітаючи українізми в свою російську прозу, полонив російського читача своєю неповторністю.
Уже тільки за оригінальність стилю я присудив би Олегу Чорногузу найвищу премію України. Відверто кажучи, мене дивує, що такий письменник в Україні досі не удостоївся її. Певен, що пройде чимало років і нащадки час від часу повертатимуться до цього славного імені і запевнятимуть своїх сучасників, що ніхто ані «до», ані «після» не створив в українській літературі стільки сатиричних романів, як Олег Чорногуз.
Окремо хочеться сказати про публіцистику Чорногуза, яка подана разом із романом «Ремезове болото». Я назвав би її серйозно–іронічною. Адже при всій серйозності його письма ці твори наскрізь пронизує іронія, а часто й сарказм — невід’ємні атрибути його публіцистики, яку не сплутаєш з публіцистикою інших авторів.
Своїм гостро–емоційним, з неодмінними домішками сарказму, пером Олег Чорногуз не просто виділяється, а височить на публіцистичному полі «бою» за демократичні цінності. Він утверджує українську національну ідею, як син свого народу, як патріот. Саме це і надає йому право жорстко висміювати антиукраїнську суть безбатченків, перевертнів, якими переповнений політичний простір.
Якщо почитати новітню «Історію української літератури» (присвячений сучасному письменству том вийшов торік), то такого автора, як Владислав Івченко, ніби й не існує. >>
Уже 20 серпня вся країна заспіває легендарну пісню «Червона рута» разом з найпопулярнішими українськими акторами: Станіславом Бокланом, Олександром Рудинським, Катериною Кузнецовою, Романом Луцьким, В?ячеславом Довженком, Юрієм Горбуновим, Лілією Ребрик. >>
З Богданом Бринським, живописцем із Івана-Франківська, ми знайомі вже чимало часу і щоразу після зустрічі з ним, після його захоплюючих розповідей про себе, про свій родовід, про людей, з якими він знався за свої роки, я казала собі: >>
У день 975-річчя Києво-Печерської лаври Президент України Володимир Зеленський підписав указ про захист національних святинь України. >>
Ця ініціатива обіцяє стати однією з найбільш важливих подій у духовному й суспільному житті не лише Придніпров’я, а й усієї України. >>
У той час, коли мільйони українців розкидані по різних континентах, особливе значення займає українська пісня — як символ пам’яті, єдності та любові до Батьківщини. >>