Дисидент від електроніки

Хто стежить за новинками електронно–обчислювальної техніки і перспективами її розвитку, той, безумовно, перебуває в очікуванні нового технологічного прориву, який ось–ось повинен статися. Принаймні ще кілька років тому експерти прогнозували, що 2010–й буде переломним у появі комп’ютерів нового покоління: корпорація IBM має запустити в серійне виробництво перші машини на оптоелектронних процесорах, які й швидкістю, й обсягами обробки інформації незрівнянно переважатимуть існуючі мікроелектронні процесори. У цьому ж напрямі провадять наукові дослідження й інші провідні виробники ЕОМ.

Чим тут може похвалитись наша країна? Та практично нічим... За винятком того, що саме в нас вперше виникла і була обґрунтована ідея оптоелектронного комп’ютера. І навіть більше: нові принципи обробки інформації вперше успішно застосували на практиці теж у нас. Складались передумови, щоб саме Україна стала визнаним лідером у новій технології, але...

Онук «ворогів народу»

Утім про все по порядку. Тим паче що про автора ідеї, захищеної низкою авторських свідоцтв, краще почати розповідь з біографії, до якої цілком можна вжити епітет «нестандартна».

Від самого початку для випускника середньої школи на Львівщині Володимира Кожем’яка дорога в науку — та ще й у ту, яка тісно прив’язана до «оборонки» — була заказана. І не лише йому, а й іншим членам сім’ї. Як–не–як, один дід в Першу світову був козацьким осавулом, і його розстріляли за особистою вказівкою Троцького, а дружину вислали до Сибіру. Другого діда — морського офіцера — більшовицька влада на 25 років запроторила в табори.

Фактично «врятувала» майбутнє сім’ї старша сестра, яка вийшла заміж за сина одного з колишніх керівників «червоного» партизанського руху в Україні. Саме впливові зв’язки свекра допомогли усунути перешкоди і для її кар’єри (жінка стала вченим–хіміком і брала участь у надтаємних розробках хімічної зброї), і для най­ближчих родичів.

1968 року, після закінчення Політехніки у Львові за спеціальністю «обчислювальна техніка», Кожем’яко приїхав за розподілом до Вінниці, де розпочав викладацьку працю у філіалі Київської політехніки, якому незабаром судилося стати самостійним вишем. Звідси поїхав до Ленінграда в аспірантуру (де, до речі, навчався разом із майбутнім президентом Киргизстану Аскаром Акаєвим), сюди ж повернувся з кандидатським дипломом.

«Бомба» від Кожем’яка

Якраз під час перебування в Ленінградському інституті точної механіки і оптики (провідного закладу в цій науковій галузі) у 25–річного аспіранта і з’явилась незвичайна ідея. Як розповідає Володимир Прокопович, вона йому... приснилась. Прокинувшись о третій ночі, він уже не став лягати і просидів до ранку за розрахунками.

Коли поділився «божевільними» думками з колегами, вони тільки знизали плечима, а науковий керівник, якому подобалась наполегливість підопічного, доброзичливо махнув рукою: «Якщо хочеш довести їх правильність, то пробуй...»

Однак детальна розробка ідеї зайняла не один рік, і до кінця 70–х обґрунтування її вилилось у монографію — з розрахунками, блок–схемами. Суть концепції полягала в принципово іншому способі обробки оптичної інформації. Доти будь–яке зображення розбивалось на точки, і їхні координати вводили у комп’ютери для подальших обчислень за допомогою мікропроцесорів. Кожем’яко пропонував розпізнавати зображення за геометричними ознаками відразу на поверхні екрана, на який воно проектувалось і де відбувалась паралельна обробка даних. Він же ввів термін «око–процесор».

Спроби опублікувати працю не вдались — її не взяли ні київські, ні московські наукові видавництва, настільки запропоновані в ній підходи відрізнялись від магістральної лінії розвитку науки, схваленої вищим керівництвом країни і профінансованої на п’ятирічку. Головна ставка була зроблена на розвиток мікроелектронних процесорів, то як же можна підтримувати створення альтернативних оптоелектронних приладів?

Володимир Кожем’яко в рідній електронній галузі опинився на становищі «дисидента», проте не полишав намірів довести ефективність своїх ідей.

У 1983 році він виступив із доповіддю на всесоюзній науковій конференції, і вона прозвучала, за згадкою Володимира Прокоповича, як бомба. Але вченому–«дисиденту» важко було щось заперечити, бо висновки підтверджувались двома десятками авторських свідоцтв. І наступного року монографія «Оптоэлектронные логико–временные информационно–вычислительные среды» вийшла в академічному видавництві у Тбілісі. Скромна, віддрукована на сірому папері ротапринтним способом накладом усього 500 примірників, книжка прорвала блокаду.

Її помітили за кордоном, де належно оцінили перспективи, які відкривались. Досить сказати, що з того моменту в американських наукових виданнях щезли публікації про дослідження в галузі оптоелектроніки. Це означало, що їх засекретили, а отже — опосередковано підтверджувалася правильність обраного напряму.

«Квантрон»: від блиску до занепаду

Ідею відразу підхопили і в Радянському Союзі. Науково–виробниче об’єднання «Астрофізика» зайнялося виготовленням елементної бази, а у Вінниці при Політехнічному інституті було організовано спеціалізоване кон­структорсько–технологічне бюро «Квантрон». І вже 1985 року виготовлений тут прилад «Квант–5» здобув золоту медаль на ВДНГ СРСР.

«То були перші передвісники паралельних оптоелектронних комп’ютерів», — так зараз оцінює тодішні досягнення автор ідеї. Розробкою зацікавився військово–промисловий комплекс, і невдовзі на її базі запустили в серію апаратуру для розпізнавання своїх і чужих літаків. «Квантрон» отримав мільйонні замовлення, штат розробників зріс до півтори сотні осіб. Наприкінці радянського періоду бюро мало власних обігових коштів понад 50 мільйонів, а в сейфі Кожем’яка лежало понад 400 патентів та авторських свідоцтв.

Він навіть у поганому сні побачити не міг, що через кілька років, після 1991–го, усе обвалиться, а проривні наукові розробки, до реалізації яких тільки зараз підступаються провідні комп’ютерні компанії, припадатимуть пилом незатребувані.

Володимир Прокопович тільки сумно хитає головою, розказуючи, як знищували «Квантрон». Пропали замовлення, гіперінфляція «з’їла» обігові кошти, довкола бюро заметушились непевні суб’єкти, готові нагріти руки на всьому, що погано лежить. А комплектуючі комп’ютера, найпотужнішого на ту пору, містили понад 12 кілограмів одного лише золота... Чи ж варто дивуватись, що дуже скоро його списали як «застарілий»?

«Нас просто розграбували», — такий невтішний підсумок того періоду підбиває Кожем’яко. Він переконаний, що тоді не обійшлося без цілеспрямованої роботи спецслужб, зацікавлених у тому, щоб Україна не була серйозним конкурентом на ринку інтелектуальних продуктів. Сьогодні «Квантрон» існує у формі малого підприємства, але це радше данина пам’яті, аніж діючий суб’єкт наукового процесу...

Спокій тільки сниться

Цікавлюсь у Володимира Прокоповича, чи не запрошували його на роботу за кордон, але він у відповідь лише рукою махає: «Запрошували, і не раз. Але от я жив у Пітері... Перші два–три роки ще нічого, а потім вовком вив — така туга за Україною. Тож я хочу жити тільки тут!». І він зі сміхом розповідає, як ще в 70–ті роки його, молодого кандидата технічних наук, якось викликали в управління КДБ і протримали цілу ніч — з’ясовували, чому він співає пісні тільки українською мовою.

Здавалося б, нині, на 65–му році життя, у професора Кожем’яка є всі підстави жити спокійно. Одна з його ідей означила прорив у розвитку електроніки, він створив власну наукову школу — захищати під його керівництвом докторські й кандидатські дисертації приїжджають молоді науковці не лише з інших міст, а й із–за кордону, його відзначили званням заслуженого діяча науки і техніки України.

Однак спочивати на лаврах — не для Кожем’яка. Кабінет завідувача кафедри лазерної та оптоелектронної техніки Техуніверситету скоріше нагадує діловий офіс, у якому двері не зачиняються: хтось заходить за літературою, комусь потрібна порада.

Та й сам Володимир Прокопович із захопленням розповідає про те, чим і його кафедра, і учні займаються зараз, причому нинішні розробки теж перебувають на передньому краї науки. Наприклад, розроблені ним ще на початку 80–х способи розпізнавання зображень зараз застосовані в медицині. Свої авторські ідеї в галузі оптоелектроніки успішно адаптував до потреб нанотехнології — можна хоч зараз запускати у виробництво. Займаються на кафедрі волоконно–оптичними мережами, а деякі розробки закладають основи інтернету нового покоління. Досить вкласти інвестиції — та й то порівняно невеликі! — і українська електроніка, на думку професора Кожем’яка, здатна швидко ліквідувати відставання. От тільки вкладати їх ніхто не поспішає — ні бізнесмени, ні уряд...