Усі українці, від немовляти до столітніх, в усіх державах, в усіх анексіях, в усіх усюдах, усі патріоти України з величезним задоволенням, втіхою — не можу назбирати слів, порівнянь, захоплень — почули нарешті слова подяки українського народу українському Президентові Віктору Ющенку за цей, може, й запізнілий, вчинок — присвоєння патріотові України Степану Бандері звання Героя України.
Гляньмо лише на окремі штрихи його боротьби — боротьби не за владу, не за посаду, а за Україну. Народився за австрійської влади, але з дитячих літ зрозумів, що то не є Україна. Хоч коли глянути правді у вічі, то Австрія для України зробила багато: побудували Львівський університет, Олеський та Коропецький палаци, залізниці від Львова до Чернівців, Тернополя. Палаци збереглися, однак совєцька влада не зуміла вже готові залізниці зі Львова до Бережана, Галича на Тернопіль через Більшівці, Івано–Франківська на Тернопіль через Бучач лише відновити. Не будувати, а відновити...
Тут виникає запитання: не могла чи не хотіла? Адже карпатський ліс зуміла вивозити до Російської Федерації. А там було багато дармової робочої сили. Гадалося б, не варто ставити цих запитань. Але вони виникають самі по собі, бо настав час, сьогодні, а не завтра.
Сьогодні тому, бо східний сусід відверто заявляє про свої інтереси за межами своєї імперії. Безпідставно заявляє про якесь вторгнення української мови у Федерацію, хоч там немає жодної газети, жодної школи, жодної установи, де було б засилля української мови. І маємо абсолютну противагу засилля російської мови в Україні. Отже, для чого здіймається цей рейвах? Удар на випередження? Так, очевидно, там було відомо про те, що герой буде офіційно визнаний народом України Героєм. Адже всі народи пишаються своїми героями, які віддавали на вівтар свободи своє життя, відмовлялися від посулів, заможного життя, дбали про свій народ, свою мову, свою хату. А наші, хто не вважає себе українцем, хочуть бути нагими поводирями, дбають про чужу патріотичність.
Узяти хоча б таке. Без сумніву, совєтський солдат витримав страшенні тягарі на війні. Гнали його туди під кулями «Смершу». Не пішов в атаку, то заградотряди добили тебе у спину. Щоправда, пізніше, вже на території України, списували вбивство червоноармійців пострілами у спину на бандерівців. Це доведено масовими наказами командування червоної армії. Але коли «смершівці» розстрілювали своїх же червоноармійців, коли організовували лжебандерівські сотні, то Бандера сидів у німецькому таборі. І звідти зумів організувати боротьбу за вільну Україну. То хіба це не героїзм? А нині кричущі «проффесори», не знаючи своєї історії, крім «краткого курсу» або понятій, баламутять народ.
Народ розбереться без ваших «краткіх курсів», де б ви їх не проходили, — у колоніях, партійних школах, тусовках. І не допоможуть ті срібняки, якими ви купуєте школярів і стареньких.
І ще хотілося б, може, хтось і прочитає, аби запитали себе донецькі, луганські, чиїх батьків чиї ви діти? Адже якщо не ваші батьки, то діди вивезені насильно як робоча сила на шахти, або, як тоді казали, на відбудову совєцького государства. Це теж був певною мірою геноцид. І в основному ця робоча сила (який нелюдський термін) була із західних областей. Причин було дві: тут більше населення, а друга — не дати єднатися в боротьбі проти поневолювачів. Але то вже інша тема...
І останнє. Степан Бандера боровся за український народ, де б він не жив: у Казахстані, Комі, Алтаї, на Соловках, у Біробіджані, у Сибіру. Не за манкуртів, а за народ. Комуністична партія, яка не бажає бачити Україну вільною, його знищила, бо боялася. Боїться й тепер.
А тому — слава Героям!
Слава і Ющенкові як патріоту України, як першому Президентові, який дбає про славу України.