Материнство і його «різновиди»

Ви помічали — коли ударимося, чи злякаємося, чи здивуємося, — згадуємо «Ой Боже!» чи «Ой мамо!». Як у дитинстві, коли мама є земним уособленням Бога. А потім — або втіленням дому, захисту, тепла, друга. Або — недруга. Найгірше, коли просто ніким...

Вогник у дитячій душі

Віктор Бобиренко, начальник обласного управління в справах молоді та спорту, наводить цікаві результати опитування. У студенток перших курсів, а також у випускниць дізнавалися, скільки дітей вони хочуть мати. І якщо перші казали, що мріють мати не менше двох дітей, то другі — не більше одного. Ось такі разючі зміни відбуваються у свідомості майбутніх мам за якихось кілька років...

Загалом щось зрушилося в системі суспільних цінностей. «Мій дім — моя фортеця» — часто перетворюється винятково на місце, де можна поспати. Родинне вогнище ототожнюється з газовою плитою. А мама з татом — із тими, хто має «вирішувати проблеми» та сплачувати борги. Між тим, з отих домашніх вогнищ, як не банально, таки складається спільне тепло нації. І, мабуть, немало питань вирішувалися б інакше, якби родина зберегла свою виховну й духовну роль.

Звернути увагу на ці проблеми й спробувати впливати на них має Музей матері. Ініціативу створення його більш ніж півтора року тому висловила керівник громадської організації батьків­вихователів дитячих будинків сімейного типу «Калинове гроно» Ніна Чернявська. Про цей задум писала тоді «УМ». І ось — його втілено в життя.

...Багато років не можу забути хлопчика, якого зустріла в одному з дитячих будинків. Жвавий, компанійський, він ніби не помічав відсутності однієї руки. Вихователі розповіли, що п’яна мама народила малого просто на свинофермі та й заснула міцним алкогольним сном. Тим часом свиня знайшла новонародженого і з’їла його ручку... Мами бувають різні. Але...

«Якби я побачив свою маму, я б не засмучувався. Я б сказав, що дякую за те, що вона мене породила. Я б запитав, як вона почуває себе без мене...». «Побачивши свою маму, я б хотіла запитати лише одне: невже тобі була дорожча випивка, ніж я? Невже тобі нецікаво було бачити мої кроки, мої перші слова? Тобі не хотілося дізнатися, як це бути справжньою матір’ю? Чого ти ніколи не сказала «доцю, я тебе люблю»? Та за одне хочу сказати тобі спасибі, що все­таки народила, і я живу». «Привіт, мам. Я дуже рада, що Бог дав мені можливість написати цього листа. Я не знаю, з чого почати. Не хочу критикувати, думати про тебе погано. Я хочу, щоб ти знала: незважаючи на те, що трапилося, я тебе люблю. І я розумію, що ти мене любиш досі, ну знаєш, все одно щось залишилося в серці, що не дає забути про мене. Це те світло, яке ти вклала у мене, перш ніж мене знайшли...». Ці листи написали ті, хто не знає рідної матері. Вони розміщені на одному зі стендів клубу­музею, присвяченому кризовим родинам. І дитяча наївна любов до невідомих мам підтверджує, як важливо мати отой вогник, що запалює мама в дитячій душі, для подальшої долі.

Чому плачуть сильні жінки?

Закономірно, що саме Сумщина прийшла до ідеї створення такого музею. Адже, окрім іншого, тут жила відома Роменська мадонна Олександра Деревська, яка виховала 48 сиріт. Її особистий музей є в роменському інтернаті. Тепер вона — і в новому музеї. Невіртуальне створення його відбувалося непросто. Притулок дала обласна універсальна наукова бібліотека — хай і у вестибюлі. А виготовити експозицію можна, маючи гроші, — ентузіазму замало.

У їхніх пошуках президент «Благовісту» Галина Карпенко разом із Ніною Чернявською вирішили звернутися до обласної Асоціації промисловців та підприємців. «Я так готувалася, думала, як усе їм викласти, — що зробили, що плануємо, переконати, — розповідала Ніна Чернявська. — А вони просто почали зі мною розмовляти. А потім один запитує, скільки нам треба конкретно. Я майже пошепки цифру назвала, а він витягнув гроші, відрахував і віддав. І тоді ми з Галею заплакали...»

Спочатку він відмовлявся, аби називали його прізвище. Але на відкриття музею прийшов. Підприємець Сергій Леоненко, який не говорив пишних промов, а просто пояснив: якщо діло чогось варте, треба всім у цьому ділі допомагати. Й Асоціація буде це робити.

ПАМ’ЯТЬ

Листи про маму

Розповідати про мам, діти яких реалізувалися в цьому житті, теж завдання музею. Щоб здійснити його, звернулися до Сумського земляцтва в Києві. Звісно, столичні земляки — люди зайняті. Але коли йдеться про маму, у справжніх дітей знайдеться для неї час. Відтак виник ще один стенд. І з’являться наступні.

Анатолій Мокренко, народний артист України й СРСР:

— ...Для всіх нас ота хата в Тернах була притягальною святинею родини. Під час відпустки всі хотіли там відпочити душею. Зокрема мені часто не вірять, що я за все своє життя загалом досить відомої людини не відпочивав ні разу десь у санаторії чи на курорті, — літню відпустку я проводив завжди у своєму селі або ділив її ще на село дружини на Кіровоградщині. Боже, як раділа завжди наша мати! Батько мій був не говіркий, а мама — щебетуха. І коли збиралася повна хата дітей, онуків, мамка тільки радісно сплескувала руками. Бувало, нас наїжджало одночасно до 22 чоловік, і всіх мама привітає і розкладе на ніч у нашій невеликій хаті. Вона була щаслива, що купа великих і малих дітей — біля неї. Така потужна була її материнська суть, що захоплювала і притягала всіх.

Григорій Дашутін, почесний президент концерну «Укрросметал», голова обласної Асоціації промисловців і підприємців:

— ...Коли хтось хворів, то була катастрофа. Вона не відходила від ліжка і весь час намагалася полегшити наш біль. Бувало й так, що, помітивши вдома теплі шкарпетки, які я забув одягти, бігла слідом через усе засніжене поле, аби віддати їх мені.

Так склалося життя, що мама змогла закінчити всього п’ять класів, але на «відмінно». Усе життя дуже багато читала, багато знала, мала прекрасну пам’ять. Швидше за мене запам’ятовувала задані мені вірші... А ще вона була глибоко віруючою людиною. Тому я і збудував церкву біля цвинтаря, де покояться мої батьки. У пам’ять про них. І на знак своєї провини, що за життя мало приділяв часу спілкуванню з мамою.

Михайло Шевченко, письменник:

— ...Зупинившись перед батьківськими могилами, довго стою в задумі й справді бачу все життя їхнє крізь материнську сльозу і вічне питання: як вони вижили, як вигодували, виростили і пустили нас у світ? Горя, що випало на їхнє одне життя, здається, достатньо, щоб звалити з ніг народи... Вони завжди в якомусь особливому коді вираховували нас — коли приїдемо. І сиділи на лавочці на вулиці, і дивилися на ринок, звідки вигулькувала моя машина, і, не знаючи марок авто, здаля вгадували: їде син. А тому разом підхоплювалися й урочисто стояли на дорозі, можливо, самому Богові демонструючи своє щастя. А потім ми обнімалися. Особливо довго пригортала мати. І плакала. Навіть щастя її звикло приходити в сльозах. Усе далі й далі ті дні, коли ступили вони за межу вічності. Але все яскравіше образи їхні скресають у моїй пам’яті. Батько, в житті суворий характером і семижильний у труді, усміхається якось так, наче в цій усмішці прощає всі кривди усьому світові. І мати — у сльозі, як у єдиному багатстві, якого не вдалося відібрати в неї жодній владі і жодній силі...