І знову починається бій. За Україну

28.01.2010
І знову починається бій. За Україну

Виборці ще згадуватимуть, хто поставив країну на демократичні рейки. (Фото Рейтер.)

Під час виборчої кампанії Віктор Ющенко довів найголовніше — в країні таки можна розвивати демократичну лінію. Третій Президент залишає «юліковичам» у спадок Україну, поставлену на проукраїнські та проєвропейські рейки. Водночас є небезпідставні побоювання, що вже незабаром українцям доведеться підтверджувати своє право на свободу й демократію.

 

Перемога вартостей над рейтингами

Може, комусь це здасться дивним, але є підстави стверджувати: після першого туру Ющенко здобув моральну перемогу над суперниками, довівши, що європейські вартості для нього — не обгортка для «демократичної дулі». Широкому загалу це стане помітно буквально за рік, а то й раніше. Треба визнати: Ющенко цілковито відмовився від «підігрування» на його користь «адмінресурсом», «мертвими душами» і «каруселями». Цікаво, що можна буде сказати про виборчі перегони, котрі гарантуватимуть «демократичні» Тимошенко та Янукович? Як спрацює ЦВК, яку б очолили, наприклад, Ківалов чи Портнов? Як би почувалися виборці, коли б міліцію, генпрокуратуру чи СБУ очолювали Медведчук або Лук’янов?

Найважливіше, Ющенко лишає по собі державу, де люди перестали судомно боятися тих, хто стереже їх спокій. У країні зникла атмосфера тотального страху. «Губернатор», нардеп чи інший начальник із міністерською «ксивою» перестали сприйматися як всевладні і безкарні. Повна нісенітниця, що це, мовляв, ослабило державу. Це хіба ослабило чиновницький апарат у «нагинанні» всіх, кого не ліньки, адже влада на місцях в нас історично тримається на злодійстві й самодурстві.

Два кандидати з однією програмою

Штаби Юлії Тимошенко і Віктора Януковича споріднює велика демагогічна гра на публіку на тлі незрозумілої політичної та економічної програми (основне гасло — «щоб усім було «харашо» і нам нічого за це не було»). Група Януковича при цьому критикує економічні прорахунки суперників, грає на історичних та ідеологічних «больових точках», мовному питанні. Група Тимошенко вдало «розкручує» ті чи інші тактичні обіцянки. Але обидва фаворити так і не запропонували концепції ґрунтовної модернізації держави. Мовляв, після виборів дізнаєтесь. Але ж хотілося би це знати ще до голосування у другому турі.

Штаби обох кандидатів списали цілі талмуди обіцянками і прокламаціями про те, як всім буде добре при «новому» Президенті. Але ж ці кандидати — аж ніяк не новачки в політиці. Вони обоє очолювали виконавчу вертикаль, володіючи достатньою прихильністю парламенту, котрий ставив їх на посаду.

І Тимошенко, і Янукович під час прем’єрських каденцій не показали принципово нового господарчого підходу, змінюючи хіба бюджетні акценти. Саме Прем’єр–міністр несе відповідальність за економічне життя країни. Жоден Ющенко не винен у неприйнятому державному бюджеті, колапсі обігових коштів та відсутності плану реформ. Жоден Ющенко просто за відсутності відповідних повноважень не стояв на заваді оздоровленню економіки, порятунку заощаджень, земельній реформі, допомозі малому й середньому бізнесу. Для реформування економіки БЮТ та Партія регіонів чомусь не єдналися. Проте їхні фракції у Верховній Раді завжди знаходили одна одну, аби обрізати повноваження Президента чи відставити адекватного голову МЗС. Чого вартий «чорний вересень» минулого року. Порозуміння «заклятих друзів» завжди стосувалось «дерибану влади», а не стратегії витягання дер­жави з цивілізаційного болота.

Де відвойовані позиції гривні? Де мега–проекти українських технологій? Де нормалізація економічних відносин із Євросоюзом, не кажучи про скасування візового режиму? Де прозорі газові схеми? Знову «пасічник» не дає!? А от полякам якось вдалося не обвалити злотий і не потопити країну в безробітті. І це попри те, що між Дональдом Туском та Лехом Качинським відносини не менш напружені.

Стратегічний задум Ющенка

Основна ставка Ющенка була зроблена не на перетягування владних повноважень, а на виграш усієї країни. Нехай цей виграш зараз і «не монетизований». Нехай нова генерація людей і не конче свідома задуму Ющенка. Але вона перебиратиме його естафету, іноді навіть не замислюючись, хто саме цей поступ уможливив. Україна нарешті масово здобуває громадянську та національну свідомість.

За роки президентства Ющенка зміцніло покоління тридцятилітніх, не зіпсованих роками комуністичного рабства. Це вже не упокорені пострадянські «вівці». Генерація дітей Незалежності помалу, еволюційним шляхом, але замінює старі еліти. Нехай вони ще не свідомі участі у геостратегічному задумі, але точно оберуть вартості вільних людей, підтримуючи незалежність, суверенність.

Схожа картина була в Польщі після першої каденції Леха Валенси. Лідер «Солідарності» програв вибори лівому Кваснєвському, але вартості свободи змусили навіть посткомуністів грати «по нотах» «Солідарності». За цим сценарієм чинив і Ющенко — впроваджуючи, часто на шкоду власному рейтингу, потрібні орієнтири. Ющенкові йшлося про стратегічний виграш країни, а не видурювання в довірливих виборців кількох відсотків голосів.

Тепер перед Україною — нова, загрозлива геополітична ситуація. США та Європа переймаються власними проблемами, натомість у Кремлі бачать саме в Україні «золотий ключик» у торгах із ЄС. Хочеться, вірити, що наступникам Ющенка не спаде на думку відкрито здавати українські інтереси. Важливо, що, здавалося б, навіть маніпульовані Кремлем наші кандидати позбулися антиєвропейської та антиамериканської риторики. І нехай вони ще бачать «пуп» Європи в Москві, але публічно вони вже змушені грати за цивілізованою партитурою. Прописаною Ющенком.

Поки основні кандидати в президенти роздавали «пряники», Ющенко проводив не надто популярні заходи й укази і таки зафіксував шагреневу шкіру української національної пам’яті. Він говорив людям у вічі сувору правду, хай деколи й пафосну. Правду, людську і політичну, не зліплену політтехнологами. Вартості Ющенка прозорі і зрозумілі, й рухався він цим курсом цілком послідовно — згадати хоча б візит спільно з главами європейських держав до Тбілісі під час російсько–грузинської війни. Це зустрічало в Білокам’яній запеклу ненависть — там згадка навіть про «вигадку українських істориків — Голодомор» викликає люті корчі. У Кремлі свідомі того, що Україна, навіть до половини сповнена власної окремішності, вийде з–під російського ковпака швидше, ніж тричі вступила б у НАТО.

Курчат по виборах рахують

Сакраментальне питання: «В якій країні ми прокинемось після виборів» — переймає всіх. До кого апелювати, якщо влада почне ревізію громадянських прав? До Віктора Медведчука, чи, може, до Дмитра Табачника?

Доводиться чути: мовляв, до Ющенка народ не дозрів. Але ж цієї «незрілості» мас був свідомий і сам Президент. Найважливіше, що йому вдалося зрушити маятник з місця. І хочеться вірити, що «їм» цей відлік не зупинити. А урядування «нових опричників» лише посприяє «дозріванню» людей до розуміння Ющенка.

На серйозність ситуації вказує досвід Росії після Єльцина. Більшість таких–сяких, але реформ були проведені під патронатом саме Бориса Миколайовича. Саме він беріг свободи російського суспільства від нинішніх «радостей». І на нього також було безліч нарікань з боку його соратників. Але... у що перетворили проєвропейську Росію після відходу Єльцина, навіть не хочеться згадувати. Відкат почався буквально за рік після передачі влади Путіну. Помалу десь поділися «нові демократи» на кшталт Хакамади й Нємцова. Швидко приборкали бунтівних олігархів, перекрили повітря телеканалам, перемкнули суспільну увагу ІІ Чеченською війною. Біда Росії в тому, що Єльцин не міг уже керувати країною за станом здоров’я, навіть якби хотів щось виправити. Надія «нової» України — в тому, що Ющенко та його соратники готові стати на захист країни від загрози доморощеного путінізму. Адже для нас вартості демократії і свободи — не порожні слова.

І хоча деякі соратники дезертирували з політичного корабля, важливо, що сам Ющенко не розміняв власні переконання й вартості на популістські срібняки. І це дарує надію. Адже, так виглядає, воювати за демократичні вартості Ющенко має намір і надалі.