Без Освєнціма

65 років тому перестала існувати одна з найжахітніших нацистських «фабрик смерті» — концтабір «Аушвіц» (Освєнцім) неподалік Кракова у Польщі. Найбільше — понад мільйон (!) — у цьому концтаборі страчено євреїв. Угорських, грецьких, польських... Саме тому Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту Генасамблея ООН призначила на 27 січня. Цього року ця дата на міжнародному рівні відзначатиметься вчетверте, адже резолюцію ООН прийнято у листопаді 2005–го. «Цього дня є привід віддати належне жертвам і активізувати кампанію проти расової ненависті, на ґрунті якої виник Голокост, — йшлося в заяві Ради Європи. — Одна з основних цілей цієї кампанії — роз’яснити суть Голокосту молодому поколінню».

Нацистський смерч понад три роки душив Україну. Спалено сотні сіл, знищено понад шість мільйонів мирних жителів. Серед них — півтора мільйона єврейських жінок, дітей і немічних старих. Із теренів України зметено цілі містечка — штетли зі своєрідною культурою, святими книгами, молитовною силою. Єврейська спільнота України була неординарною, і Україна через свою єврейську спільноту набувала особливої самобутності й благословення. Цього вже немає. Рана зяє чорнотою і пече. Заповнити її можна хіба що правдою: що і яким чином утрачено. Пізнавши світогляд і побут українських штетлів, ми оживимо пам’ять про їхніх розстріляних мешканців. Утім у Києві й досі немає музею Голокосту, а музейна експозиція в Дніпропетровську, що готується ще з 2003 року, досі не діє. Хоча концепція її є цікавою: експозиція має охоплювати час від другої половини 18 століття аж до наших днів і відображатиме спільність доль українського та єврейського народів, що століттями не мали своєї держави. Мали би показати й подібність національних трагедій, пережитих євреями та українцями — Голокосту і Голодомору. Окремий розділ експозиції розповідатиме про дві тисячі українців–праведників світу, які переховували євреїв у роки війни.

Слід знати правду й про те, що сталося 27 січня 1945 року в Освєнцімі. Світ досі живе стереотипом, що «євреїв від смерті в Освєнцімі звільнили російські воїни». Хоча відомо, що на той час майже всі євреї в концтаборі вже були знищені. Радянська армія не поспішала до Освєнціма, щоб звільнити смертників. Уже восени 1944 року Москва знала, що Аушвіц діє як відлагоджена «фабрика смерті», передусім євреїв. Проте заводи й копальні Сілезії цікавили Кремль більше, ніж життя в’язнів. Тому що в «Аушвіці» на момент «звільнення» ще залишалося хоч трохи живих, завдячуємо генералові Василю Петренку, що командував 107–ю стрілецькою дивізією. До концтабору генерал увів військо за власною ініціативою. Дивно, але інструкції з Кремля не радили у звітах згадувати про загиблих у концтаборі євреїв. У висновку для процесу над воєнними злочинцями службовим персоналом колишнього нацистського концтабору «Освєнцім» слово «єврей» не зустрічалося.

Важко зрозуміти, чому ця історія знову замовчується, а світовій громадськості продовжують «нагадувати» про «колабораціонізм українських націоналістів із нацистами» та що «євреїв в Україні розстрілювали не нацисти, а українці». Перед світовою громадськістю Україну виставляють державою, «просякнутою антисемітизмом», де пам’ятки Голокосту постійно плюндрують. У світовій пресі намагаються змалювати картину «конфліктного протиставлення Голодомору й Голокосту», мовляв, музею Голокосту немає в Україні лише тому, що держава стимулює на офіційному рівні лише тему геноциду українців. Утім музею Голодомору в Україні також досі немає...

«Я твердо переконаний: репетиція Голокосту була в 1933–му, коли сім мільйонів українського народу убито голодом за один рік. Саме тоді фюрер прийшов до влади й одразу отримав від Сталіна гарантію вседозволености: якщо можна промовчати убивство семи мільйонів, то можна все», — переконаний філософ Євген Сверстюк. Він нагадує, що не так далеко від нас досі «гуляє ненависть, свищуть «зачистки» і маленькі «Бабині яри» наповнюються чеченцями».