Правда, яку ми не пізнали

       Його народ нарешті прийшов. Прийшов так швидко, як він мріяв, і так чисельно, як він сподівався. Народ прийшов до нього на похорон... Ховали Чорновола.

      Засліплене березневим сонцем задзеркалля вікон на київських вулицях відділяло вічність від дійсності. Тисячі троянд на асфальті ще кричали його болем, однак закам'яніла в розпуці процесія, здається, усвідомлювала одне: туди, за межу вічності, піде тільки він, Чорновіл. А ми залишимося. Залишимося у лабіринтах цих вулиць, власного сумління і в лабіринтах такого непростого українського поступу.

      Сьогодні, коли смертельна лава реакційних дій режиму заливає останні бронхи демократії, дивуємося: «Як це сталося?». І коли вбивства журналістів стали прикметою сьогодення, а повзуча узурпація влади видається за політреформу, обурюємося: «Як ми до цього дійшли?» Сьогодні, по п'яти роках без Чорновола, чуємося менш вільними, ніж тоді, на зорі незалежності, коли він будив нас солодким і щемливим словом «Свобода!»...

      У Святому письмі сказано: «Пізнайте правду, і вона зробить вас вільними». Яку правду ми не пізнали (чи не хотіли пізнати), через що переступили, опинившись тепер у застінках власної байдужості та помилок? Ми — це усе ж та формальна еліта, що не тільки відповідно до призначень та посад, а й волі власного народу повинна б дещо пам'ятати. Особливо те, про що народ не забуде ніколи.

      29 березня 1999 року півмільйонний людський огром на похоронах Чорновола засвідчив, що вбито національного героя, і доручив встановити правду про його загибель своїм очільникам. До цього спонукали дивні й страшні події довкола водія і пасажирів КамАЗа-вбивці. Однак усі: колеги по політичному цеху і журналістському перу, духовні проводирі й моральні авторитети суспільства спочатку якось делікатно згадали про це, потім оминули як непевну тему, а далі, окрім рухівців, ніби й зовсім забули. Невже ми і правду шукаємо по темниках?

      Потім були нові і, знову ж таки, нерозкриті вбивства журналістів, були барикади жовтих гарбузів під стінами УНІАНу і походи по правду в Київ. Можливо, комусь це видавалося дорогою вперед, однак, як виявилося, то був шлях у нікуди. Бо важко сьогодні знайти ту правду, якою знехтували вчора. Та й, зрештою, для всіх праведників, як відійшли у вічність, правда одна і неподільна. Тому правда про Чорновола потрібна не йому, вона потрібна нам. Бо є ще надія, що, пізнавши її, зможемо пізнати й себе самих. Щоб стати вільними.

      Віддаймо належне таким поважним дисциплінам, як соціологія чи політична аналітика, бо саме завдяки їх практичним замірам довідуємося про сучасні суспільні реалії та майбутні прогнози. Однак, скільки б ми не аналізували показники вивчення суспільної думки в Німеччині, Бельгії чи, скажімо, у Литві, вони все одно будуть вказувати на здорові суспільні тенденції: відсутність соціальної напруги, владного тиску на ЗМІ чи окремих громадян, забезпечення прав людини. Якщо ж для порівняння взяти аналогічні показники опитування населення в Туркменістані, Білорусі чи Башкортостані, можемо отримати багато свідчень про незрілість громадянського суспільства або й взагалі поставити під сумнів сам факт його існування. Стан українського суспільства можна визначити як пограничний, тобто знаходимося десь на межі норми та патології.

      Мудра латинь гласить, що у здоровому тілі — здоровий дух, а європейське законодавство, в свою чергу, стверджує, що джерелом влади є народ. Така норма записана і в українській Конституції, бо й ми — європейська країна. Таким чином, яке воно, оте джерело, які його якісні параметри, як-от: ментальність суспільства, історико-правова традиція та потенціал еліти, такою буде влада і опозиція, молодь і пенсіонери, військові й духовенство. А дослідження соціології та політичної аналітики тільки підтвердять це. Саме тому в середньо-азійських республіках населення буде дружно увіковічнювати своїх правителів, а громадяни Литви відправлять президента Паксаса у відставку.

      У неминучості такого імпічменту мене ще кілька місяців тому переконали литовці, що перебували в Україні. Аргументація була однозначною: так визначився народ. Одночасно литовці не могли збагнути, як провладна «ПІЩА» (так вони називали «Єду»), що перемогла лише в одній області, отримала більшість у Верховній Раді. Пояснення, що з допомогою середньовічних методів «батога і пряника» формувалася і українська парламентська більшість, спонукали шановних громадян Євросоюзу до сумного висновку про те, що середньовічні методи найефективніші лише в епоху середньовіччя. А ще свіжим поглядом збоку литовські демократи підмітили, що стіна, вибудувана між владою та народом радянською тоталітарною системою, ще більше укріплена нинішнім режимом. І тому діалог народу зі своїми зверхниками нагадує розмову німого з глухим. У країнах Балтії, як і в Європі назагал, такої стіни немає. Її, у принципі, не може бути, бо не почути думки народу чи зігнорувати його волю там просто неможливо. Тому, якби раптом у протилежному стані хтось додумався дати литовським депутатам «пряника», то зранку, поки ще не відкрилися офіси відповідних служб, під дверима вже б вишикувалися у черзі парламентарії, щоб заявити про спробу підкупу. Таким чином, фінал процедури імпічменту президента Литви — цілком передбачувана закономірність громадянського суспільства.

      До речі, стосовно останнього, то не таким цікавим є сам факт існування громадянського суспільства в тій чи іншій країні, як процес його становлення. І почерговість ролей народу та еліти або особистості, синергізм їхніх дій підпорядковуються єдиній логіці — національному інтересу. Найбільш показовим прикладом у цьому сенсі є робота двох альпіністів, що працюють у зв'язці. Вони — єдине ціле, коли один, піднявшись на висоту, страхує підйом іншого, і навпаки. Однак при грубій помилці будь-кого страховка може не витримати, і катастрофа неминуча для обох. Причиною такої ж катастрофи може стати стіна нерозуміння або відчуження між партнерами.

      Щодо історичних прикладів, то, по суті, вся історія людства складається з історій про роль народу, особи чи еліти. Творчий геній Тараса Шевченка, його самопожертва спонукали українців до самопізнання, а відтак і до усвідомлення себе народом. Хвиля визвольної боротьби американців за свою незалежність вивела на історичну арену Джорджа Вашингтона — творця Конституції, нації і держави. Прикладом значимої ролі еліти в суспільстві може бути моральна позиція литовської інтелігенції у нинішній ситуації в країні. Взагалі, взаємодія народу і його еліти — це союз натягнутої тятиви і стріли. У їхній гармонії таїться секрет і сьогоденних успіхів нації, і її історичних перспектив.

      Вертаючись до нашої історії — вбивства Чорновола п'ятирічної давності, — слід зауважити, що реакція народу на ту подію, його біль і співпереживання дійсно нагадували натягнуту тятиву. Народ не просто прийшов, він зітхнув, він скрикнув на повні груди. Його крик і досі лунає у тих листах, що не перестають залишати на могилі Чорновола. Такого зібрання людей Київ ще не знав, мабуть, за всю свою історію. Понад 500 тисяч (тобто кожен сотий із нас!) прийшли в той день на його вулиці. Навіть нашу незалежність під стінами Верховної Ради ми вибороли меншою кількістю. Якби ж то так чисельно ми зустрічали нашу надію, а не проводжали її в останню путь! Згадаймо, адже в ті березневі дні не діяв якийсь спеціальний штаб з організації похорону; по вулицях міст і сіл не бігали спритні хлопчики, роздаючи листівки та запрошення; не було якогось доброго олігарха, котрий профінансував би приїзд людей, адже у той рік бюджетні заборгованості населенню сягнули апогею. І штабом, і агітатором, і спонсором виступив сам народ. Бо що ж іще він міг зробити для Чорновола?!

      Народ не почули. Точніше, посміли не почути. Тож чи варто дивуватися, якщо згодом він також не почує когось. Так само не варто дивуватися з того, якими важкодоступними згодом стали пошуки правди про загибель інших журналістів. Сьогодні, по п'яти роках без Чорновола, великою, майже відчайдушною, «мужністю» стало давати інтерв'ю в день його загибелі, глибокодумно зазначаючи, що то було не випадкове вбивство. Але ж народ заявив про це одразу ж після трагедії. Тому в цей страсний тиждень сповіді та покаянь спитаймо себе усі: де ми були ці 5 років? І чи не тому у цей тиждень розпинають душі кожного депутата, а разом з ними нашу Конституцію? Правда одна і неподільна. І сьогодні вона та сама, якою була вчора, коли ми її не знайшли. П'ять років без Чорновола переконали нас у цьому.

      Аналогічна їй інша, не менш важлива, істина: неправда, навіть розміром з гірчичне зерно, з якою змирилися вчора, завтра закриє цілий світ. І насамперед для тих, хто змирився. Сьогодні таку спробу чинить телепрограма «Проте», намагаючись чорним саваном піару закрити весь світ від українських громадян. Варто зазначити, що в тому європейському вимірі, до якого прагнемо, подібне взагалі неможливе. Жодне цивілізоване суспільство такого б просто не дозволило. Вітчизняні піар-гицелі, самі того не помічаючи, почали прокручувати ті ж самі сюжети по другому колу, вони вже по вуха у власних помиях. «Проте» працює проти влади, наче бумеранг, проте видовище все одно бридке і жалюгідне.

      А починалося все на початку 90-х років, коли у жовтуватій, як правило, лівій регіональній пресі з'явилися повідомлення, що, мовляв, Чорновіл виступає не тільки за низькі пенсії для пенсіонерів, а й у його дружини є парфумерний магазин «Роксоляна», що у Львові. Якщо першу нісенітницю можна було сприймати як політичний випад опонентів, то друга брехня була для В'ячеслава Максимовича болючою. Не тільки тому, що йшлося про дружину (а ця свята жінка вміла лише чекати його з усіх доріг та писати дивовижні вірші), а ще й тому, що тут усі ми могли сказати своє слово. Могли, та не сказали. Обиватель зачаївся, нишком смакуючи «новину». Мовчали і журналісти. Хоча преса у Львові, та й в усій Україні, була ще такою вільною! Тоді дійсно мали демократію, ціну якій складаємо сьогодні. А досить було представникам кількох часописів провести незалежне журналістське розслідування та встановити, що власником «Роксоляни» як у Львові, так і в Києві є інші люди. Це додало б сили не тільки Чорноволу. Це додало б гідності й нам. Та щось завадило: мабуть, усе та ж стіна з минулого, за якою не помітили очікувального погляду лідера, не виправдали його сподівань. Саме тоді складався генетичний код та формувалися спіралі ДНК нинішнього мутанта під назвою «Проте». Він міг не народитися, ми могли знищити зло в зародку, коли воно було ще, як гірчичне зерно...

      Сьогодні видається, що назустріч усім нам, 48 мільйонам українців, мчиться зловісний КамАЗ. Такі асоціації викликає режим, що в будь який спосіб намагається здійснити акт самозбереження, протягуючи політреформу якщо не в день загибелі Чорновола, то у страсний тиждень. Чи виявимося покірною жертвою на його шляху, чи силою, що його зупинить? Це залежить від нас. Кожен мусить пройти свій шлях до кінця, залишившись самим собою. Це велике щастя, привілей для сильних і розкіш для незламних — залишатися самими собою. Цього можна досягнути, тільки знаючи, що «немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду!». Ці слова В'ячеслав Чорновіл сказав ще під час судового засідання у 60-ті роки. Як сказав, так і прожив, провівши третину свого віку в застінках та таборах. Він і загинув гордим та незламним. На злеті. Залишившись самим собою. Сьогодні, окрім цих слів Чорновола, немає іншого рецепта, як вибратися з неволі, у якій опинилися. Бо чим більше людей залишаться самими собою, тим більше шансів зберегти цей світ таким, яким його заповів Творець. І Україну також.

Лілія ГРИГОРОВИЧ,

народний депутат України, директор Центру суспільно-політичної аналітики «Візія».