У цьому будинку, спорудженому в 1935 р. для сімей керівників радянських держустанов Барашівського району, в 1941—43 рр. містилася німецька волосна управа і жандармерія. 17 жовтня 1943 року її штурмували бійці УПА.
У довідці СД, складеній у грудні 1941 року, відзначається, що в Україні не існує антинімецьких організацій, небезпечніших від ОУН. Тому пропонується головну увагу звернути саме на цю «бандерівську» організацію. У свою чергу командування оперативної групи «Ц» армій «Південь» вермахту щодо партизанського руху в Україні у грудні 1941 року повідомляє: «Окрім бандитських груп ОУН, в Україні немає організацій опору, які б становили для нас серйозну небезпеку... ми активізували боротьбу з бандерівцями, які з’явились навіть у Криму...»
Отже, наш герой: Олеськів Сергій — Негус, член юнацтва ОУН, відбув польське ув’язнення, з березня 1943 р. — політвиховник сотні УПА, з липня 1943–го — командир сотні Дубецького куреня військової округи «Богун», у вересні 1943 р. — командир куреня в рейді на схід у Житомирську область. Загинув у бою з німцями при штурмі бункера 17 жовтня 1943 року в селі Барашах (нині Ємільчинський район Житомирської області) у віці 25 років.
Улітку цього року до мого дому завітав незнайомець. Назвавшись Юрієм Буткевичем, сином бандерівця, він попросив допомогти знайти могилу батькового товариша Негуса і ще чотирьох стрільців УПА, яка міститься поблизу села Неділище. На жаль чи на сором, та могила ще й сьогодні невідома, безіменна.
Юрій Буткевич розповів, що його батьків було ув’язнено і засуджено за участь у визвольному русі і заслано з Корця Рівненської області до Сибіру. В’язні радянських концтаборів відновлювали між собою зв’язок, де б не перебували: у Воркуті, Красноярському краї чи на Магадані. Згодом, у засланні, розселилися поряд, компактно, щоб мати змогу спілкуватися рідною мовою, відзначати українські свята, не «розчинитися у сибірському морі». Улюбленою в батька була пісня про Волинь, Полісся, куплет з якої пан Юрій Буткевич заспівав:
Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хатку поліську
І люблю свій зажурений ліс.
Сам Юрій народився і зріс у Красноярському краї. А коли вони з братом Олегом мали вже по 15 і 17 років і почали зустрічатися з дівчатами, їхня мати забила на сполох. Мовляв, одружившись, хлопці назавжди залишаться на чужині. Тож у 1971 році взимку, похапцем спродавши господарство, сім’я, а згодом і всі родичі, переїхали до Дніпродзержинська на Дніпропетровщині, позаяк повернення на рідну Волинь їм заборонили.
Тільки через тривалий час Юрій та Олег поїхали на малу батьківщину батьків до Корця. Поставили намет на місці, де була батьківська хата (її розчавив червоний танк), переночували, порибалили, скупалися в річці.
Якось, мандруючи нетрями інтернету, Юрій Буткевич довідався про вилучений у підпільників примірник газети «За самостійну Україну» від 10 грудня 1943 року, що зберігався в одному з томів архівних справ, оприлюднених нещодавно СБУ. Там у розділі «Із дій УПА проти гітлерівських наїзників» написано: «У жовтні ц. р. наш відділ обложив районове містечко Бараші на Звягельщині, в якому була сильно озброєна німецька залога. За 14 годин облоги і безперестанного бою ворог втратив 44 особи вбитими і раненими. Спалено у місті всі урядові та поліційні будинки».
Про цей бій, який відбувся 17 жовтня 1943 року, на сторінках Житомирського часопису «Віче» від 15.10.1998 р. розповідає його учасник, мешканець села Симони Василь Цуман. Він докладно описує хід бою і місце могили воїнів УПА. За свідченням пана Цумана, поховання міститься за селом Неділище, праворуч від шосе Неділище—Бараші.
О. Кузьмін описує події у Барашівському районі у своїй статті у «Книзі пам’яті України». Про збройну сутичку бійців УПА з німецьким гарнізоном повідомляє: «17 жовтня 1943 року три сотні бійців УПА з рейдових груп УПА–«Північ» після 14–годинного бою з німецьким гарнізоном взяли штурмом райцентр Бараші, знищивши при цьому близько 100 гітлерівців».
Учителька історії Барашівської ЗОШ Лілія Варварчук, що тривалий час ґрунтовно досліджує історію села Бараші, каже, що, за свідченнями очевидців, могила воїнів УПА розташована не в Неділищі, а в Симонах. Оскільки поверталися рейдові групи тією стороною. Проте це припущення не узгоджується зі «Спогадами курінного УПА Максима Скорупського (Макса)», який був учасником тих подій і подає багато цікавої інформації про Ємільчинський район: «Другою акцією на німців був напад на залогу містечка Бараші, що складалася з німців і козаків (поліцаїв. — Авт.), в числі 150 людей. З нашого боку брав участь цілий курінь. Після восьмигодинного бою виявилося, що не здобудемо бункерів без важкої зброї. Залога була дуже добре озброєна і добре окопана. У бою згинув командир Негус і чотири стрільці, ранених було дев’ять стрільців. У ворога втрати були поважні».
Максим Скорупський вважає, що той бій був помилкою їхнього рейду: «Ми зазнали втрат і не досягли того, що намічав Верещака: здобути поважну кількість зброї і тим показати перед населенням свої сили і задокументувати ворожість УПА до німців (совєтські партизани закидали нам співпрацю з німцями). Одначе, щоб це показати, треба було вибрати іншу оказію, а не здобувати укріплену місцевість».
Найболіснішою була втрата Негуса. Мешканець Барашів, колишній голова сільської ради, тоді — дев’ятирічний житель Березівки Леонід Шевчук пригадує, що «вбитого Негуса і чотирьох поранених бійців привезли до Березівки, поклали біля клубу, зібрали мітинг. Вояків УПА було близько 150. Через кілька днів до хати, де мешкала сім’я, завітав її колишній господар, комендант Барашів, місцевий німець Архвіт Лєнке, який зауважив, що «якби натиск бандерівців тривав ще годин зо дві, то ми б здали Бараші. Але ми вбили їхнього сотника».
За словами Макса, поховали Негуса і полеглих стрільців у селі Неділище: «На горбку біля села з військовими почестями залишили ми п’ять березових хрестів із написом на табличках: «Згинув за Україну». Два тижні пізніше, коли поверталася наша сотня з пораненими, яких вона транспортувала на Волинь під командою Чумака–Чугайстра, на горбку села Неділище стояла вже висока, висипана населенням могила».
Макс зазначає, що після бою в Барашах відділи УПА перейшли шосе в селі Гулянці й увійшли в ліси на північному заході від Коростеня. Багато українських поліцаїв з Лівобережжя виїздила з родинами на захід. У Ємільчиному було близько трьох тисяч чоловіків української поліції. Верещака почав із ними переговори, пропонував перейти до УПА. Поліція погодилась, лише жадала забезпечити їхні сім’ї. Коли Верещака запропонував розмістити родини по селах Західної України, поліція відмовилась, бо вважала, що німці помстяться через їхніх рідних. Після невдалих переговорів відділи рушили назад північною смугою лісів. Переходили села: Глумча, Підлуби, Медведове, Березники. «Населення тут було значно бідніше, аніж на південному боці, — свідчить Скорупський. — Багато сіл спалили німці».
Бесіди зі старожилами, яких залишилося, на жаль, обмаль та молодшими мешканцями засвідчили перебування підрозділів ОУН–УПА у Неділищі. Усі відзначають високу організованість, привабливий зовнішній вигляд (у селі під час війни залишилися переважно жінки), порядність у спілкуванні з місцевими жителями. Зокрема, Анатолій Пінчук розповів, що його матір, ще малу дівчинку, в якої в той час гнила нога, і батьки лише на руках виносили її на вулицю, вилікував оунівський лікар. Миколу Матвієнка, тоді ще хлопчика, вразив вигляд породистої кінноти з розплідників на Західній Україні, які дуже відрізнялися від маленьких колгоспних коней.
Породисті коні, рисаки, яких у нашій місцевості ще не бачили, також запам’яталися Павлові Дмитренку. Павло Власович, батьківська сім’я якого мешкала серед лісу (будинок зберігся донині й ділить навпіл відстань шляху Неділище — ст. Яблунець), розповідає, що похідний табір УПА розташовувався близько тижня неподалік їхньої хати в бік Рясного, серед високих сосен і зарослів дряпоштану (азалії понтійської) у непроглядному лісовому місці. До сьогодні літній чоловік пам’ятає статних бійців УПА, які, зустрічаючи дітей, що випасали худобу, ховали зброю. Вони їздили верхи в напрямку Хліборобського, можливо, у розвідку. Сім’я пригостила постояльців соняшниковим насінням. На відміну від інших нічних «гостей», які приходили доволі часто, «оунівці не забирали ні овечок, ні кожуха...». За словами Максима Скорупського, стрільця Вербину, в якого знайшли крадені речі, ще під час походу розстріляли поблизу шосе Корець—Рівне, за одностайним рішенням сотні. Щоб не компрометував УПА.
Свідчення Павла Дмитренка узгоджуються зі спогадами Макса щодо подальшого ходу загонів за маршрутом Гулянка—Ємільчине—Підлуби—Медведове—Глумча—Березники та Василя Цумана — про блокування шосе з боку залізничної станції «Яблунець» під час акції.
Однак точно встановити місце поховання поки що не вдалося. Дослідження, які з Юрієм Буткевичем ми здійснили на основі письмових джерел та свідчень очевидців на місцевості, дозволили зупинитися на варіанті: пагорби за селом поблизу шосе в напрямку Барашів. Отож ставити крапку в цій історії рано. Можливо, хтось із жителів Барашів, Симонів чи інших сіл району допоможе встановити місце поховання легендарного Негуса та його бійців і поставити стрілецький березовий хрест на місці їхнього спочинку.
У травні 1943 року Головна команда УПА–«Північ» відправила відділ УПА у тримісячний рейд по Житомирщині і західній Київщині. За час рейду відділ провів 15 успішних боїв із німецькими поліційними частинами і більшовицькими грабіжницькими групами.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
