Небратська нафта

«Братські» держави Олександра Лукашенка і Дмитра Медведєва не можуть домовитися про умови постачання російської нафти. У Москві наполягають на стовідсотковій оплаті Білоруссю експортного мита на «чорне золото», Мінськ посилається на документи митного союзу, якими не передбачено встановлення мита у торгівлі між цими державами. При цьому Росія претендує на білоруські НПЗ, які Лукашенко дуже не хоче втрачати.

А не повернете пільги — відключимо електрику

Ціна питання, яке сторони намагаються вирішити на білорусько–російських переговорах, дуже висока. На кону стоїть горезвісна білоруська стабільність, якою так звик вихвалятися Олександр Лукашенко. У структурі білоруського експорту левову частку займають продукти нафтопереробки, вироблені на заводах Білорусі з нафти, яку на пільгових умовах постачає Росія. У 2009 році ця пільга була значною — Білорусь платила тільки близько 35 відсотків експортного мита. Тепер же Росія вимагає оплачувати повне мито на ту нафту, яка надходить у республіку понад обсяги, необхідні для внутрішнього споживання.

Загалом у 2010 році Росія має поставити в Білорусь 22 млн. тонн нафти. З них для внутрішнього споживання — лише 6,3 млн. Решту білоруська сторона повинна оплатити за ринковою вартістю. Що, за підрахунками економістів, коштуватиме бюджету близько трьох мільярдів доларів.

Позиція офіційного Мінська на переговорах у Москві ґрунтується на тому, що з грудня 2009 року між Білоруссю, Росією та Казахстаном було укладено угоду про створення Митного союзу, яка передбачає ліквідацію всіх мит у внутрішній торгівлі між членами союзу. Крім того, Білорусь посилається на домовленості між президентами Лукашенком та Медведєвим. «Ще 10 грудня 2009 року під час засідання Вищої держради Союзної держави Білорусі і Росії президентами двох країн було досягнуто домовленості, що протягом перших двох–трьох місяців 2010–го нафта постачатиметься до Білорусі безмитно, і за цей час сторони погодять умови її подальшої поставки. Проте згодом Росія фактично відмовилася від напрацьованих домовленостей і висунула неприйнятні для Білорусі умови», — йдеться в листі, який Олександр Лукашенко надіслав своєму колезі Дмитру Медведєву минулого тижня.

Окрім того, Білорусь заявила про можливість підвищення ставок за транзит російської електроенергії у п’ять, а за транзит наф­ти — в десять разів. Лунали навіть погрози перекрити постачання електроенергії до Калінінградської області Росії, проте, як з’ясувалося пізніше, технічних можливостей для цього у Білорусі немає.

«Жест доброї волі» можна показати й інакше...

Відповідь на лист Лукашенка з Москви надійшла, однак її адресантом був не Дмитро Медведєв, а заступник голови уряду РФ Ігор Сєчін. У листі російський віце–прем’єр повідомляв про необхідність обов’язкового узгодження з Росією тарифів при транспортуванні нафти білоруськими нафтопроводами. Для того, щоб Білорусь була погідливішою, Сєчін нагадав, що рішення Росії про безмитне постачання до Білорусі в 2010 році 6,3 млн. тонн наф­ти є «жестом доброї волі», і якщо такі умови білоруську сторону не влаштовують, Росія готова перейти на ринкові умови поставок.

Білоруські експерти впевнені, що справжня мета Росії полягає аж ніяк не в бажанні перейти на ринкові відносини з Білоруссю в наф­товій сфері. «Росія хоче отримати у власність білоруські нафтопереробні заводи, — пояснив в інтерв’ю «УМ» керівник білоруського дослідницького центру «Стратегія» Леонід Заїко. — Більше того, ці заводи нам і не потрібні».

Ціна курки, що несе золоті яйця

Потужність переробки двох білоруських НПЗ — близько 40 млн. тонн нафти за рік. «Білорусі для внутрішнього споживання треба тільки 7 млн. тонн, своєї нафти ми не видобуваємо. Навіщо нам ці заводи?» — наголошує пан Леонід. На думку експерта, білоруський уряд до останнього тримається за НПЗ, оскільки це одне з основних джерел валютних надходжень: «Білорусь на пільгових умовах купує російську нафту, переробляє її і за валюту продає в європейські країни. Природно, що втратити таку курку, яка несе золоті яйця, ніхто не хоче».

Навколо сфери нафтопереробки у Білорусі сконцентровані інтереси великого державного і навколодержавного бізнесу. Саме великими грошима, які обертаються в процесі купівлі та переробки російської нафти, і продиктоване небажання Білорусі йти на найменші компроміси на переговорах у Москві. Зрештою, тільки для збереження пільгового режиму постачань Білорусь погодилася вступити в Митний союз, у кілька разів підвищивши ввізні мита на цілу низку імпортних товарів. Тепер зрозуміло, що втрати, яких у результаті зазнає білоруський бюджет, багато в чому безглузді. Інтеграція з братніми народами Росії та Казахстану не дає фінансової вигоди. Вижити за рахунок союзника — така економічна тактика режиму Лукашенка спрацьовує все рідше і рідше. Тепер Білорусі доведеться або йти на поступки Росії, або вчитися виживати в ринкових умовах.