Чоловік з ароматом кави

Нинішній рік Львівщина проведе під кавовим знаком Юрія Кульчицького — таке рішення нещодавно ухвалила Львівська обласна рада. Адже цьогоріч відзначатимемо 370–річчя від дня народження нашого легендарного земляка. Галичанину судилося не лише відкрити першу в Україні та Австрійській імперії кав’ярню, а й стати героєм–рятівником Відня...

Шпигун на службі імператора

Досі походження Кульчицького, масштабної, хоча й досі малознаної для українського загалу фігури, не можуть поділити польські та українські історики. Поляки кажуть «наш», українці не менш аргументовано заперечують. Адже народився Юрій–Франц Кульчицький у 1640 році в шляхетській родині в селі Кульчицях, що на Самбірщині (крім майбутнього героя, це містечко уславилось і тим, що є батьківщиною легендарного гетьмана Петра Конашевича–Сагайдачного). Тож суперечка ця радше позірна: генеалогічно Кульчицький має українське коріння, а шляхтичем був він Речі Посполитої. Бо ж суто української шляхти, за відсутності вітчизняної монархії, у той час не було — зрештою, однією з ознак українства могло бути православ’я. Але так само могло такою ознакою і не бути.

Юрко навіть закінчив місцеву парафіяльну школу, щоправда, махати кадилом у рідних загумінках юного Кульчицького не вабило, тож подався він на службу «государеву». Служив він у війську уславленого короля Речі Посполитої Яна Собеського, котрий спільно із запорозькими козаками блискуче боронив східні рубежі Речі Посполитої від турецької навали. Тож устиг повоювати Юрій–Франц проти воїнів пророка на Буковині і в Молдавії.

Довелося йому й потинятися світом — з торговою місією кмітливий самбірчанин заїхав аж на тодішній край світу — на Балкани. У 1661—1665 працював перекладачем у белградському відділенні торговельної Східної компанії, закладеної австрійськими купцями. Крім польської, досконало вивчив Кульчицький турецьку, сербську, угорську, румунську й німецьку мови. Як можна легко припустити, Кульчицький уже тоді займався не лише перекладами, а й перебував на «таємній службі» — позаяк згодом у ролі військового аташе, а заодно й перекладача, він опинився в австрійській дипломатичній місії у Стамбулі. Головна ж місія шпигуна під дипломатичним прикриттям полягала у вивченні підготовки турецької армії до планованої війни з Габсбургами.

У розпалі кар’єри Кульчицький осів під Віднем у містечку Леопольдштадт, у 1665 році взявши шлюб із Марією Урсулою Гайсс, котра народила двоє дітей. Але обов’язку перед імперією не полишив, займаючись як приватним бізнесом на Балканах, так і «перекладацькою» службою для цісарської військової ради. Після чергового «тлумацького рейду» до ворожого стану він подав у Відень докладний рапорт про мілітарну підготовку Туреччини, у якому застерігав цісаря про загрозу скорої війни.

Місія неможлива

Невдовзі й справді грянула війна. Занепокоєний наступом наймогутнішої на той час Османської імперії, цісар священної Римської імперії Леопольд уклав із королем Яном Собеським союз проти турків. Буквально за пару місяців, 15 липня 1683, року стотисячне турецьке військо взяло в облогу Відень, котрий боронило 15 тисяч вояків. За місяці облоги кількість оборонців стрімко скоротилася до п’яти тисяч. Собеський спішно вирушив із Кракова на допомогу союзникам із 30 тисячами військ, у складі котрих були й українці. Щоправда, у тодішній кампанії українців було небагацько, адже на королівський універсал із закликом до козаків долучитися до війни лівобережний промосковський гетьман Самойлович відреагував забороною.

У вересні воїнство Речі Посполитої разом з австріяками та німцями почало запеклі бої з турецькою навалою. Сам Відень охопили паніка й хвороби, бракувало харчів. Перестрашені віденці, аби переказати листа австрійським полководцям із проханням невідкладної допомоги, вирішили вислати кур’єра. Охочих, як можна здогадатись, було катма. Та й затягувати операцію часу не було — підганяло катастрофічне становище столиці, бомбардованої турецькою артилерією. Виступити «бетменом» погодився наш земляк, зрештою ліпшого кандидата годі було знайти — він блискуче володів турецькою мовою, чудово знаючи східні штучки ще з часів свого балканського перекладацтва. Інших добровольців–«самогубців» не виявилось. Перед «неможливою місією» Кульчицького представили верхівці австрійського гарнізону та бургомістру, котрим він із гордістю заявив, що є шляхтичем із Самбора.

Тож самбірському Джеймсу Бонду та його товаришу, вдягним у турецькі строї, вдалося прослизнути крізь облогу і ворожу варту просто до османського табору. Відчайдухам поталанило — їх перепинили молдавани, що воювали за Порту. Згодом до молдавської «контррозвідки» долучився і турецький офіцер. На руку нашим героям зіграла злива — турок запросив Кульчицького «на каву» до свого шатра. За цей час Юрій–Франц цілком зібрався з духом, розповівши туркам цілком вірогідну історію «про белградського купця». Довірливі турки «торгових людей» відпустили. Коли ж за пару днів Кульчицький із депешею таки дістався своїх, себто цісарських вояків, то ледь не нарвався на австрійські кулі. Перевтіленого Кульчицького варта сприйняла за шпигуна. Щоправда, за турецького.

За кілька днів Кульчицький повернувся до Відня, принісши «благу вість» про невідкладну військову поміч. Щоправда, слід визнати, згодом, крім Кульчицького, віденці висилали й інших посланців, адже самбірчанина турки запам’ятали — в них також добре діяла розвідка, котра донесла про походеньки галицького «кажана». Після повернення, під час оборони кріпосних мурів Відня від турецьких атак, Кульчицький також не пас задніх і був тяжко поранений. Виходжувала його Леопольдина Майер, донька хірурга, котра згодом стала другою дружиною Кульчицького.

Допомога Відню не забарилась. 12 вересня відбулася легендарна Віденська битва — в турецьке запліччя з гущавини лісу несподівано вдарила польська кіннота. Атака призвела до панічного відступу турків, котрі втратили 10 тисяч загиблими і 5 тисяч пораненими. Лишили турки й величезний обоз — зі стадами баранів, кількома папугами, однією мавпою та мішками з кавою. Християн у цій легендарній битві полягло близько півтори тисячі. Саме Віденська битва зупинила турецький наступ на цивілізовану Європу. І мимохіть настановила австріяків на шлях пиття кави. Хоча кав’ярні на той час уже були у Парижі, Лондоні та Бостоні.

Віденська кава по–самбірськи

У столиці Кульчицький отримав неформальний статус героя. У нагороду, крім будинку від магістрату і медалі від цісаря, рятівника ощасливили трьома сотнями мішків кави. Каву лишили в обозі турки, щоправда австрійці вважали ці зернята кормом для верблюдів, іменуючи «турецькою пшеницею». Хоча «полонені» верблюди кавові зерна навідріз відмовлялися їсти. Тож, якби не вроджена підприємливість Кульчицького, кава могла би так і лишитись прикрасою якогось етнографічного музею австрійської столиці.

Але Юрій–Франц, незле пообтертий на балканських базарах і чайханах, не розгубився і відкрив кав’ярню спочатку суто для власних приятелів, втаємничених у смак Сходу. І навіть дістав під шумок слави рятівника відповідний цісарський привілей. Сцена надання Кульчицькому кавового привілею зображена на старій цеховій «фані» віденських кавоварів, для котрих українець досі залишається патроном.

Віденцям кава засмакувала. Не останню справу у цьому відіграла колоритна постать рятівника Відня, котрий засолодив гіркий напій. Кульчицький, перебравшись у турецький одяг, особисто частував гостей кнайпи, корегуючи смак кави медом, цукром, а згодом молоком та вершками. За переказом, саме експериментатор Кульчицький і винайшов напій, що згодом дістав італійську назву «капучино».

Невдовзі «на каву» до Кульчицького почала заходити місцева аристократія, зокрема й керівник оборони Відня граф Штаремберг та герцог Савойський. До кави подавали й круасани, за легендою, винайдені сусідом–булочником, намовленим до цього Кульчицьким; тоді круасани мали й символічний геополітичний підтекст — у такий спосіб ласуни споживали імітацію турецького півмісяця. Зазвичай відвідувачі їх вмочували в каву, що згодом стало навіть певною віденською традицією. Розкрутивши справу, Кульчицький відкрив пару кав’ярень, найпопулярнішою з яких була «Під синьою фляшкою» — у ній частувалися кавою навіть Шуберт та Штраус. На назву кнайпи, за переказом, вплинуло те, що Леопольдина, котра виходжувала пораненого на мурах Відня Кульчицького, ліки тримала у синьому бляшаному пуделку.

Триста трофейних мішків із кавовою придалися. «Не піти» бізнес не міг, адже кавовий герой не лише отримав почесне громадянство, а й на все життя був звільнений від сплати податків.

Помер Кульчицький у розквіті слави від сухот 19 лютого 1692 року. Поховали героя–кавовара під кафедральним собором cвятого Стефана, одного з найбільших у Відні.

У 1862 році іменем Юрія Кульчицького назвали віденську вулицю, а у 1865 встановили і пам’ятник простому «шляхтичу з Самбора». Тож на Заході «скромний» галицький герой більш знаний, ніж вдома. Планується навіть зняти фільм про Віденську битву за участі Мела Гібсона, котрий грав би короля Яна Собеського, й подвиг бравого галицького шпигуна також мав бути екранізованим. Європейські кавовари, зокрема фірма «Якобз», певний час торгувала «кавою Кульчицького». Юрій–Франц навіть фігурував у творі за мотивами Й. С. Баха «Кавова карміна», поставленому у Відні у 2002 році.