Марія Євтушенко: «На місці цього пам’ятника стояла хата тітки Харитини». (Фото автора.)
Давня мрія черкащан, яких насильно переселили з рідних сіл, коли на їхніх землях розлили Кременчуцьке водосховище, здійснилася. У селі Худяки Черкаського району встановлено пам’ятник затопленим селам. Тепер на горі, за кілька метрів від Дніпра, посередині лісової галявини сумно стоїть камінь із написом — «Селам Худяки і Талдики, затопленим 1959—1961 рр.». Внизу на пам’ятнику викарбувана висока хвиля. Вона несе в небуття людські хати. Удар тієї «хвилі» досі в серцях не тільки дорослих переселенців, а й їхніх дітей.
Ініціатором установлення такого пам’ятника стала 61–річна жителька Худяків Марія Євтушенко, яка раніше головувала в цьому селі. Коли її рідне село Сагунівку переселяли з рівнини, де планували водосховище, вона була ще підлітком. І хоча відтоді скільки років промайнуло, а важкі спогади дитинства досі їй болять. Бо все, що тоді відбувалося, відклалося в серці жінки смутком і тугою. Марія Іванівна показує вдалині від берега острів і каже, що там був центр її села. «Мені було дев’ять років, коли нас почали переселяти сюди, на гору. Пам’ятаю, що села тоді у нас були великі та гарні — навколо луки, заплави, а Дніпро — чистий–чистий», — згадує жінка.
Вона розповідає, що її рідна батьківська хата стояла під горою. У Сагунівці люди жили дружно — хати не замикали, а біля будинків не було ні тину, ні хвірток. Перед їхньою хатою «бігла» сільська стежка. Її односельці протоптали навпростець, щоб швидше дістатися до сільського базару. Марія Іванівна каже, нерідко бувало, сидить родина у дворі, мати їсти готує, а люди тією стежкою йдуть та запитують, що, мовляв, таке смачне варите. А їм у відповідь: галушки, заходьте та будемо вечеряти. І заходили, і вечеряли.
Батьки самої Марії Іванівни в купленій хаті менше десяти років прожили. Свого часу, щоб ту оселю придбати, її батько не пошкодував продати на базарі свою єдину куфайку та материні весільні хромові чоботи. Пізніше не раз, було, мама зізнавалася, що аж душа боліла, коли бачила, як у її чоботях інша жінка ходить. «Ніхто не питав, чи хочемо ми переселятися з насиджених місць, — зітхає Марія Іванівна. — Були плани п’ятирічки. Тоді й надумали будувати Кременчуцьку гідроелектростанцію. Нашим людям як сказали, що доведеться переїжджати, то вони на вулицях збиралися й плакали від безвиході».
Коли ж настали часи розбирати хати, то все це було схоже на похорон — навколо одні сльози та розпач. Особливо тяжко було переселятися старим людям. Вони не хотіли переїжджати, казали, будемо тут у куренях жити. Але виселили всіх, навіть кладовища попереносили.
Марія Євтушенко каже, що в Сагунівці було кілька цвинтарів. Ті поховання розкопувала спеціально привезена бригада «гробокопів з числа ув’язнених». «Це дуже страшно було. Викопані черепи з кістками викладали великими рядами. Їх бризкали вапном. Люди, котрі знали, де останки родичів, забирали їх. Ми з сестрою принесли додому кістки свого діда. Батько наш зробив невеличкий ящик і оббив його білою тканиною. Він гірко плакав, і ми біля нього плакали», — зі сльозами на очах пригадує пережите в дитинстві Марія Іванівна.
Невідомі останки перепоховали в братській могилі, а дуже старі поховання зрівняли із землею. Дотепер, коли вода у водосховищі спадає, у ґрунті видніються вимиті нею людські черепи та кістки.
На новому місці люди важко приживалися. Де саме будувати хати, вирішували жеребкуванням. Одні побажали поселитися своїм родом, щоб по сусідству жити з батьками, братом чи сестрою, інші будувалися кутками, як звикли жити в старому селі. На зведення нових хат брали будівельний матеріал зі своїх старих будинків і перевозили його на гору, у «степ, де не було жодного деревця». На фундамент копали каміння біля Дніпра, витягували його вручну віжками. За старі хати людям видали компенсацію. Марія Іванівна пригадує, що ті кошти були невеликі, адже її батькам довелося брати на нове будівництво ще й кредит у колгоспі. Хати зводили толокою. До двох ночі мазали хату одному сусіду, вранці йшли на роботу, а ввечері знову — на толоку до іншого. Від недосипання і важкої роботи трохи з ніг не падали — так томилися.
Разом із рідними хатами селяни «переселяли» у степ і дерева зі своїх садків. За бузком їздили в Чигиринський район, там, на території колишнього панського маєтку, накопували його стільки, що вистачило для багатьох односельців. Марія Євтушенко розповідає, що в них у Сагунівці був старенький учитель–біолог Макар Боровик. Коли в середині 50–х років пішли чутки про можливе переселення, Макар Михайлович висадив плантацію кущів та плодових дерев із тих кісточок, які приносили йому школярі. Коли прийшов час переселятися, кожному двору вчитель видав по груші, яблуні, абрикосу та сливі.
«Ми дітьми були і так чекали, коли ті дерева почнуть плодоносити, — каже Марія Іванівна. — Якось моя мама привезла додому ягоди черешні, трішки гіркуваті на смак. Які ж вони мені були смачні та солодкі!»
За старим селом люди сумували. Навіть діти, й ті не могли довго звикнути до нового житла, їх постійно тягло в старі місця. Марія Євтушенко пригадує, як її менший брат Віктор плакав, просився додому й казав: «Не хочу в чорній хаті жити». Тоді в місцевій школі було майже 800 учнів. Після уроків діти нерідко йшли у старе село, обходили свої колишні двори. Село тоді вже було розваленим та порожнім. На одному обійсті піч залишилася, на іншому — тільки комин. Важко було все те бачити. У селі була одна ціла покинута хата, і діти наївно мріяли наварити в ній їсти та залишитися ночувати.
Пані Марія каже, що воду в Кременчуцьке водосховище пустили тільки 1 листопада 1959 року. До них хвилі підійшли через рік. А через два роки вони повністю затопили усі переселені черкаські села.
«Знаєте, я й тепер пам’ятаю нашу грушу, річку Сагу, де і в яких місцях були п’явки, які чіплялися до босих ніг, у якому місці на горі росли дзвоники, суниці, горицвіт, крокуси», — сумно веде далі Марія Євтушенко.
За її словами, щодо того, скільки сіл було затоплено тоді Кременчуцьким водосховищем, існують різні дані. Дехто казав, що тих сіл було зо дві сотні. А місцевий краєзнавець Василь Квітка дослідив, що хвилі водосховища затопили тоді 85 населених пунктів. Із тих переселених сіл адміністративну назву одержали лише двадцять, а 65 — канули в Лету. Немає тепер Талдиків, Ломоватого, Мудрівки, Гусакового. Славилося колись і велике районне містечко Бужин, куди селяни їздили торгувати ряднами та картоплею. Його теж тепер немає. А за літописами, стверджує Марія Євтушенко, у цій дніпровській низині люди жили ще з 648 року.
Тепер Марія Іванівна живе в Худяках. У цьому селі нині близько 1200 хат.
Установити пам’ятник затопленим селам вона мріяла давно. Тож коли Черкаська обласна організація виборців оголосила конкурс малих грантів, Марія Євтушенко взяла в ньому активну участь. Вона три ночі писала проект і була впевнена, що виграє. Гроші — 6200 гривень — на ініціативу громади виділив Фонд імені Стефана Баторія.
«Черкаському скульптору Єгору Тєрєхову я сказала: за роботу можу заплатити тільки 2950 гривень. А він каже, що за такі гроші лише літери можна вибити. Тоді я переказала йому свої спогади про село. І він так пройнявся пережитим нами, що зробив пам’ятник. Люди з села також нам допомагали — каменем, технікою, встановленням», — розповідає пані Марія.
Пам’ятник затопленим селам установили на лісовій галявині на горі, за кілька десятків метрів від Дніпра. Марія Іванівна каже, що саме на тому місці стояла хата тітки Харитини. Там вони побудувалися відразу після війни — усі люди жили внизу, а їм захотілося на горі. Коли почалося переселення, тітка Харита сильно просила владу, щоб їм дозволили залишитися жити на горі. Її хата не заважала водосховищу, але жінці відмовили, бо це охоронна зона.
«Тепер, коли мене запитують, де ви пам’ятник затопленим селам поставили, я й кажу, що в Харити на печі», — підсумовує свою розповідь Марія Євтушенко. У її подальших планах звести з каменів і дерев цілу алею затопленим селам. І написати назву кожного затопленого населеного пункту та рік, коли він зник під хвилями Кременчуцького водосховища. Пані Марія каже «УМ», що вона вже виграла грант у Наддніпрянського благодійного фонду на створення цієї алеї і тепер працюватиме з науковцями Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького над дослідженням про усі без винятку затоплені села Черкащини. Пізніше вона планує також видати книгу спогадів.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
