З 11-річним Антоном ми зустрілися на столичному Бессарабському ринку. На відміну від решти тутешніх продавців хлопець заробляє на життя жебрацтвом. Каже, милостині багатих покупців вистачає на те, щоб раз, а коли пощастить — двічі на день поїсти. Одяг теж купує собі сам — на секонд-хенді. А ще Антон разом із п'ятнадцятьма друзями-однолітками наймає квартиру. Хлопця двічі збивала машина, а минулої зими він ледь не замерз на вулиці. Його батьків суд позбавив батьківських прав, відправивши неблагополучну дитину до інтернату, з якого малий одразу втік, бо «вихователі били, а однолітки плювали в суп». Тоді Антон зарікся, що підроблятиме як прийдеться, але в стіни притулку не повернеться.
Скільки таких дітей у Києві, вам не скаже ніхто. Лише минулого року правоохоронці забрали зі столичних вулиць більш як тисячу бродяжок. Але як тільки дітей пробували перевиховувати, у більшості випадків вони одразу втікали. І не дивно — на кишенькові витрати вихованцям тут дають 57 копійок на місяць...
Вилікуйте, бо так хочеться їсти, що ніде переночувати...
За останні роки бомжів на київських вулицях стало майже вдвічі бiльше, а столична влада, яка обіцяла розв'язати проблему ще восени минулого року, поки що здобутків має мало. Міліція ж, яка тоді зголосилася взяти на облік усіх жебраків і завести справу на кожну бабцю, що стоїть із протягнутою рукою, змушена була визнати, що їй не під силу навіть назвати точну кількість таких людей у Києві, не те щоб їх контролювати. Тож велике реформаторство на якійсь стадії «зам'яли» і спустили на гальмах. Це питання вже вкотре порушували у київському прес-клубі, де столичні чиновники, які відповідають за цю проблему, говорили про можливі шляхи її вирішення.
За даними офіційної статистики, неповнолітніх безпритульних в Україні близько 134 тисяч чоловік, тоді як таких же дорослих значно менше — 40 тисяч. Фахівці соціальних служб заявляють, що і цим цифрам до реальних дуже далеко, бо лише через Дарницький розподільник щороку проходить 10 тисяч бомжів. Водночас постійно діючих притулків для бездомних у Києві нема. Їх заміняють реабілітаційні центри тимчасового утримання: чоловічий на триста місць і жіночий на вісімдесят. Туди хворих із вулиці кладуть на короткий термін, після якого одну партію пацієнтів замінюють на іншу. «Самі безпритульні до лікарів звертаються дуже рідко, і лише тоді, коли розуміють, що без чужої допомоги більше не протягнуть», — розповів «УМ» голова постійної комісії з питань охорони здоров'я та соціального захисту столиці Михайло Салюта.
Карета «швидкої», чи «вулик» для бліх?
Михайло Юхимович як практикуючий лікар проблему лікування столичних бомжів знає зі щоденної роботи. За його словами, часто бомжів доводиться підбирати просто на вулицях і терміново везти у лікарню швидкої допомоги, щоб урятувати життя. «За один такий маршрут медперсонал ризикує «набратися» від бомжів бліх, вошей, корости...» — констатує Михайло Юхимович. Після транспортування безпритульного бусик «швидкої», де побував такий клієнт, умить перетвоюється на блошиний «вулик». Спеціальних же боксів, у яких можна швидко позбутися кусючих комах та обробити спецодяг лікарів, у столиці України поки що нема. Тому кожен наступний пасажир машини з червоним хрестом ризикує підхопити педикульоз просто по дорозі до лікарні. «Коли до нас потрапляє безпритульний, ми намагаємося спалити його старий одяг, білизну і трохи підлікувати, бо на тривалу реабілітацію грошей нема», — розповідають співробітники лікарні швидкої допомоги. А якщо такий пацієнт помре на лікарняному ліжку, медзакладу доводиться хоронити безрідного небіжчика власним коштом. «Раніше тіла бомжів ми передавали в наукові інститути, а тепер, як не дико це прозвучить, там такого «добра» повно», — констатує Михайло Юхимович.
Бомжеві в палаті сусіди не раді
Те, що до бездомних пацієнтів ставляться без особливого трепету, не приховують і самі лікарі: курс реабілітації таких пацієнтів може розтягнутися на кілька місяців і зрештою обійдеться у кругленьку суму, чого не може собі дозволити ані хворий, ані лікарня, де він перебуває. До того ж звичайні хворі просять не підселяти до них у палати таких сусідів. Що й зрозуміло: раптом жебрак «ненароком» одягне чужий одяг, чи «пригоститься» передачею з дому. А місць для всіх бомжів у окремих «апартаментах» у столичних лікарнях знайти не так уже й легко, тому бездомні знову ж повертаються на вулицю. Хоча перезимувати в лікарняній палаті — мрія кожного бомжа. Принаймні чисту піжаму, тарілку гарячого супу і шматок хліба йому тут забезпечать. Улітку ж, як запевняють представники кримінальної міліції в Києві, проблема з бомжами-жебраками трохи спадає — останні «мігрують» у південні регіони України: поближче до моря і щедрих туристів.
Подайте, не минайте... на номер у готелі
«Українське законодавство не вказує, хто належить до категорії осіб без визначеного місця проживання, а слово «бомж» ми просто вживаємо на побутовому рівні», — розповідає начальник Головного управління соціального захисту населення в Києві Сергій Бичков. Багато людей, які бомжують у столиці, насправді мають прописку в селі, і коли міліціонери намагаються депортувати їх до притулку чи розподільника, вони показують документи і кажуть, що їм просто більше подобається жити на вокзалі. «У них є хата, город, цi люди можуть працювати на своїй землі, невже копирсатися в київських смітниках цікавіше?» — дивується Сергій Іванович. І додає, що для багатьох бездомних таке вештання нічогонеробіння» — стиль життя. «Якось знайомі розповіли мені, що найкращі номери в готелі «Ленінград» знімають...бомжі, які вільно платять по 70-80 гривень за свої апартаменти, а в театральному інституті імені Карпенка-Карого викладачі беруть за один урок жебракування 12 доларів, — розповідає Сергій Іванович. — Бомжів учать, з якою інтонацією треба виголошувати текст, робити жалісливішу міміку, допомагають вибирати «кращий» одяг». У самому інституті таку інформацію, зрозуміло, одразу ж спростували. «Що ви! — заволала у трубку схвильована жіночка. — Наші викладачі — люди старого гарту, вони ніколи б не взялися за таке, а якби і вчили, то жебраки принаймні професійніше грали б, ніж те, що ми бачимо зараз на київських вулицях, і люди давали б їм більше грошей», — обурилась вона. А зрештою, чим чорт не жартує?
