Пам’ятник чекiстам досi є у Києвi.
Стандартний штамп «РОЗСТРІЛ» на документах, написаних від руки, — найбільш моторошний у справах убитих у 1930-ті роки українських педагогів. Носії знань у той час постраждали чи не найбільше. Часто люди з їхнього ж середовища під тиском пропаганди і заохочені винагородою за зраду, вказували на безневинних і вимагали: «Розстріляй!». Злочин тривалий час приховували — спершу за ширмою райдужних байок про «побудову справедливого суспільства», потім — за глухими стінами секретних архівів. Сьогодні майже всі спецсховища відкриті для дослідників, хоча недоступні «нірки» ще залишаються. У 1995 році німецький історик Хілліг Гьотц, який понад 40 років досліджує педагогічну спадщину Антона Макаренка, вперше отримав можливість оглянути у київському центральному архіві невідомий доти фонд — особисті справи педагогів. І підготував книжку про 28 учителів з оточення Макаренка. Виявилося, що кожного другого з них було репресовано. Тоді й виникла ідея разом iз київським істориком Василем Марочком написати книгу про репресії проти педагогів в Україні.
«Тільки нещодавно я дізнався з документів, що у вересні 1933-го не відбулося навчального року, — розповідає доктор історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Василь Марочко. — Нікого і нікому було вчити: 70—80 відсотків дітей не сіли за парти. У вузах на сесії 1932—33 навчального року зібралася третина студентів. Відомий український педагог Григорій Ващенко, який працював тоді в заочному педагогічному інституті підвищення кваліфікації в Полтаві, сам їздив по району, щоб приймати у своїх знесилених студентів заліки». Однак учити не стало кому не тільки через голод. На той час уже розкрутився маховик радянських репресій. Учителів просто вбивали. У 1934 році 10 відсотків українських педагогів визнали «контрреволюційними елементами». Невдовзі «авторитетні особи» зазначали, що таких уже третина. У 1933—37 роках школам постійно бракувало понад 30 тисяч учителів, незважаючи на щорічне збільшення випускників вузів. У звіті про репресії серед освітян, опублікованому в 1935 році у книзі «На фронті культури» наводяться цифри про «ліквідацію» усіх директорів українських педагогічних (тоді учительських) інститутів. Було знищено 229 співробітників Наркомосу (Міносвіти): на 1934 рік з його кадрового складу 20-х років не залишилося нікого. На тюремних «кладовищах без могил» залишився прах 100 відсотків працівників обласних і 98 відсотків — районних відділів освіти.
Книгу «Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929—1941)» (Київ: Науковий світ. — 2003) Василь Марочко і Хілліг Гьотц писали за архівно-кримінальними справами з Одеси, Харкова, Сум, Полтави, Києва, яких дослідили близько 500. «Ми не прагнули дати кількість репресованих, — каже пан Марочко. — Ми намагалися показати глибину внутрішнього потрясіння основних груп педагогів. Читач, ознайомившись iз книгою, збагне трагедію цілого покоління». Ця книга стала вінцем дослідницького проекту, що тривав упродовж 1997—2000 років за підтримки фундації Фольксвагенштіфтунг європейської програми вивчення соціально-демографічних наслідків панування тоталітарних систем у ХХ столітті. Василь Марочко, який уже понад 15 років досліджує історію і наслідки репресій в Україні, переконаний, що у 1930—1950 роки діяла свідома і спланована система народовбивства за національними, релігійними та політичними ознаками. Тобто геноцид. Про це свідчить і фізичне винищення — під корінь — цілих педагогічних династій: родин Єфремових, Слабченків, Чехівських... Десятків інших учительських родин, зокрема Бондарів — братів Павла, Івана й Тимофія... Славетних Крушельницьких (родичів співачки Соломії Крушельницької), що приїхали в УРСР iз Західної України, аби працювати для українського народу. Усі вони — міністр освіти Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) і його дорослі, освічені діти — Антін, Іван, Тарас, Богдан і Вольдемара — були знищені. Дочка, за фахом лікар, загинула на Соловках. В'язень Ю. Чирков згадував: «Того дня я простудився і пішов до медпункту. Його провадила Вольдемара Антонівна Крушельницька — тендітна фігура в білому халаті, ніжна лілея серед бур'яну...» З роду Крушельницьких залишилася тільки донька Івана, Лариса Крушельницька, яка написала спогади про свій рід: «Ліс рубали».
Не оминули репресій і викладачі освітніх закладів нацменшин: німецької школи, трьох національних педагогічних інститутів — Одеського німецького, Київського польського педагогічного і Польського інституту культури, де працювали також відомі українці. «Сумна сторінка — долі вчителів, які загинули через доноси, — розповідає Хілліг Гьотц. — Три учительські колективи Харківщини майже цілком розстріляли у 1937 році: після дружнього візиту заступника директора однієї з шкіл до консульства Польщі арештували усіх працівників його школи. Через 2 місяці ув'язнили ще 20 осіб iз сусідніх шкіл. З протоколів відомо, що учителів розстріляли в одну ніч наприкінці жовтня 1937 року. Кожні 7 хвилин розстрілювали одного з них. Жінки нічого не знали про долі чоловіків і ще багато років думали, що вони живуть у концтаборах».
Формування «гвинтиків системи» — справа надзвичайно важлива. Будь-кому її не довіриш. Хіба зможе людина, яка мислить вільно, закласти у свідомість малюка потрібні стереотипи? І як переконуватиме юнаків у істинності матеріалізму професор, який силою знань може вмить розвіяти байки про «переваги» марксівської теорії? Отож усіх не здатних до клонування «павліків морозових» — від вихователів дитсадків до керівників вузів і науковців-теоретиків — «забирали». Не всі освітяни корилися. У книзі Василя Марочка і Хілліга Гьотца згадується про педагога з Сумщини Івана Піотровського. Як і багато його сучасників, він на початку 20-х брав участь у так званих «бандах» і був ув'язнений за збройний опір радянській владі. Згодом до ГПУ потрапили його вірші, які стали причиною смертного вироку вчителю. Утім більшість педагогів не брала до рук обрізів, а протестувала пасивно. «Освітяни відчули, що мають стати «буравчиками», щоб проносити в суспільну думку ідеї «соціалістичного виховання», і почали покидати школи, — розповів Василь Марочко. — У 1931 році всі установи освіти були зняті з центрального продовольчого забезпечення. «Виручений» таким чином хліб Сталін продавав за кордон. Це спричинило ще більший вихід інтелігенції з освітніх закладів. І восени 1934 року уряд видав постанову про повернення педагогів, які працюють не за фахом: виїхали на новобудови п'ятирічок, займаються торгівлею». Організованого спротиву режимові серед інтелігенції не було. У суспільстві, що перестало бути структурованим, громадянським, доля життя і смерті тисяч людей вирішувалася міжособистісними взаєминами: «Ти мені не подобаєшся — отже, назву тебе «ворогом народу». Сталін застосував принцип римських імператорів — поділяй і владарюй. Він використав найгірші якості людини, а також страх: сексоти, які або самі були в українській армії, або мали родичів-повстанців — «працювали» старанніше.
Страх за себе і своїх близьких вкоротив глузду мільйонам «радянських» українців. Водночас, тодішні ЗМІ, цілком підпорядковані «всемогутній» владі, творили феєричний образ майбутньої Країни Справедливості, будувати яку заважає «опозиція»... Хілліг Гьотц згадує, що, дослідивши історію арештів працівників однієї з місцевих шкіл, він переглянув районну газету за ці дні. Виявилося, що цілі її сторінки були відведені опису планет Сонячної системи: Сатурна, Марса, Плутона. Преса, звісно, писала і про арешти. Але — задля насаджування страху. «Кожен номер загальнополітичних газет тих часів, скажімо «Правди», і відомчих часописів «Шлях освіти», «Радянська освіта», починався переліком викритих «фашистів», «ворогів», — розповідає доктор педагогічних наук Ольга Сухомлинська. — Усі вузівські газети описували, як викорінювали шпигунів. Судові процеси над «ворогами» широко висвітлювали у пресі. Постійно проводили збори, на яких люди з ентузіазмом кричали: «Смерть!». Це була певного роду істерія. І найжахливіше, що громадськими звинувачувачами арештованих педагогів виступали їхні колеги, з якими вони трудилися пліч-о-пліч».
Чи ж винні ті, які «за завданням партії» брали участь в азартній грі «знайди ворога»? Це питання надто складне. «Коли дивишся справи в КДБ, чітко видно, що людина, яку арештували, спочатку пише пояснення з гідністю, чесно описує свої заслуги і думає: те, що її забрали, — це якесь непорозуміння, яке швидко мине, — каже Ольга Сухомлинська. — Коли гортаєш далі, то бачиш, як вона ламається, точніше, як її ламають від допиту до допиту. І коли кожен новий запис починається словами: «Так, я згадав ще ось це...», — це жахливо. І тоді випускають залякану, зламану істоту, яка вже не здатна на вчинок».
«У 1920-х роках ми мали класну історію педагогіки і педагогічну науку. Це спадщина, яку ми не повинні приховувати у кримінальних справах, нею ми маємо пишатися», — переконаний Василь Марочко, який, порівнявши набутки тодішньої української педагогіки з зарубіжною і дореволюційною, виявив, що українські вчені ще тоді досліджували реалії, які стоять перед педагогами і сьогодні: проблему «важких дітей», комплексне навчання, тести. Доктор педагогiчних наук, академiк-секретар вiддiлу теорiї та iсторiї педагогiки АПН України Ольга Сухомлинська (яка тривалий час вміщує нариси про репресованих педагогів на сторінках часопису «Шлях освіти») нагадала, що вчителі «старого гарту» навчалися не тільки у Харківському, Київському чи Новоросійському (Одеському) університетах, а й у Дерпті, Берліні, Варшаві, Мюнхені, Сорбонні. У книзі Марочка і Гьотца розглянуті біографії українських педагогів, які мали диплом Сорбонни і працювали, скажімо, в Черкаському вчительському інституті. Навіть на початку радянської влади вчителі мали можливіть закордонних відряджень для ознайомлення з різними педагогічними напрямами.
Певна частина педагогів щиро повірила в ідеали «соціальної справедливості». Однак більшість у 1930-х роках були змушені маскуватися «під совєтських», аби вижити. Як не дивно, час жорстокої німецької окупації виявився не таким небезпечним для педагогів і митців, як роки «радянського щастя». У 1941—43 на теренах України діяли, щоправда обережно, школи, музеї, церкви. Отож згодом кадебісти ревно відслідковували тих, хто «був під німецькою окупацією». Цікаво, що класик радянської педагогіки О. Попів — автор Декларації про соціальне виховання (згідно з нею, радянських дітей мусила виховувати не родина, а суспільство) — під час окупації одержав сан священика, емігрував до Німеччини, згодом до Америки. Утім нацистському режимові було чого повчитися у радянських завойовників світу: чекісти всього за кільканадцять років разом з освіченими педагогами — носіями інформації — знищили один з найважливіших духовних пластів народу, скосили покоління, яке не передало свій досвід молоді, не залишило спадкоємців твореної віками освітньої системи.
Хілліг Гьотц вважає, що подолання наслідків такої страшної акції, як позбавлення суспільства прошарку вчителів, неможливе без перегляду і оцінки діяльності радянського режиму на теренах України. «Нацистський режим був засуджений і визнаний однозначно злочинним, — розповідає Хілліг Гьотц. — І я свідомо вирішив стати учителем, щоб працювати на те, аби він не зміг повторитися. Через 20 років після Другої світової війни у нас розпочався Аушвіцький процес: суди проти начальників концтаборів. І досі, якщо стає відомо, що або в нас, або в Південній Америці, Африці, Сирії ще живуть такі люди, наші власні органи безпеки вимагають перевезти їх до Німеччини на суд. У вас ситуація інша: люди, які ставили свій підпис у документах про смерть тисяч безневинних, — не засуджені, а їхні діти зацікавлені, щоб правда про них не була оприлюднена».
Сьогодні нам не завадило б проаналізувати: хто й чого навчав наших попередників і нас самих у школах і вузах. Адже минуле живе в нас, а послідовники чекістів і сьогодні продовжують використовувати поселений у нас страх. Щоправда, інакше: джерелом страху вже є не державна машина, а особиста безпека людини. На наших очах чиниться ціла низка незрозумілих убивств. Але люди знову мовчать. «Той страх, який мали наші батьки, передався і нам, — вважає Ольга Сухомлинська. — У всіх у роду є репресовані, ті, хто пережили голодомор. Я гадаю, що і ми, їхні діти і внуки, десять разів подумаємо, перш ніж висловити свою точку зору. Тому перед тим як планувати виховання в сучасній школі, треба подивитися на нас, дорослих: як ми чинимо в житті, чи докладаємо зусиль для того, аби створити умови для виховання критичної, вільної особистості?». На запитання, як протистояти страхові, Василь Марочко «з висоти» дослідженої епохи відповів, що для цього є відомий, але складний у виконанні рецепт: треба пам'ятати про власну гідність. Та ще — знати правду. Адже вона не тільки відновлює справедливість, а й допомагає звільнитися від страху.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
