Людмила Шевченко: «Довіряти тигру не можна». (Фото Укрінформ.)
«Тупий, ледачий, хитрий», — таку несподівану характеристику дала символу 2010 року всесвітньо відома дресирувальниця Людмила Шевченко, яка знає тигрів як ніхто інший. Адже більшу частину свого життя вона разом із чоловіком Володимиром дресирує хижаків. Через руки цієї пари пройшли близько 150 хижаків. Володимир Шевченко, відколи очолив Національний цирк України, вирішив «зав’язати» з роботою на манежі. Про це ж тепер подумує і пані Людмила, яка продовжує виступати, але намагається передати максимум досвіду своїм молодшим колегам Юлії та Миколі Козирєвим...
— Людмило Олексіївно, з вашим чоловіком усе зрозуміло — він із династії дресирувальників. А як ви стали представницею такої рідкісної для жінок професії?
— Рецепт простий — вийшла заміж за дресирувальника. Здебільшого так представниками нашої професії й стають: або народишся в родині дресирувальника, або заміж вийдеш. Бо нашій професії в жодному навчальному закладі не вчать — усе пізнається на манежі.
— Пам’ятаєте, як уперше ввійшли в клітку з хижаками?
— У Володиного батька були чотири молоді левичики. Він каже: «Іди!» Ну раз іди, думаю, значить гарантію якусь дають. Я й пішла. А вони як кинуться до мене всі! Обійняли за ноги, дряпають. А я стою, поворухнутися боюсь. Що мені з ними робити, кричу. Це вже зараз я мудріша й навіть до чужої собаки не підійду. А тоді... Коли вже мала намір працювати, то спочатку ходила за спиною Володі, щоб звірі звикли. Прима, левиця, коли бачила мене за чоловіковою спиною, робила такі здивовані очі. Мовляв, а ти тут що робиш? Отак ми поступово звикали одне до одного. Важливо не втрачати дистанцію. Бо якщо хижак лапою потрапить десь по тілу... Шкіра рветься приблизно як тканина — звук такий — трісь. Чоловіки — Володя та його батько: «Що, тебе зачепили?» Ні кажу, це кофтинка. А те, що під кофтинкою вже кров цибенить, мовчу. Я чоловіків боялася ще більше, ніж звірів. Бо крику в таких випадках було — не переслухаєш! А рани у нашій професії — звичайне діло, без них ніяк. Все таки професія, пов’язана з ризиком.
— Хижаки кого більше слухаються — жінок чи чоловіків?
— Жінка для хижака — взагалі не авторитет. За кожною дресирувальницею обов’язково стоїть чоловік. Навіть за відомою Маргаритою Назаровою, яка знялася в «Смугастому рейсі», був її чоловік Костя Костянтиновський. А Костя помер і все, закінчилася її кар’єра. Звірі відчувають різницю між чоловіком і жінкою. Як лев сприймає жінку? Моя подружка, моя левиця, я її люблю. Але спробуй з ним зачепитися! У жінки немає фізичної сили, щоб упоратися з левом, якщо ця туша раптом на тебе попре. Із тигром можна впоратися, бо це все таки кішка, яка всього боїться. Так, ми можемо з Юлею (молода напарниця пані Людмили. — Авт.) з п’ятьма–шістьома хижаками відпрацювати номер. Але однак відчуваю, що лев трудиться, а потім починає огризатися, бо я, жінка, його на трюки гоню. Він махнув лапою, і моя палиця, що допомагає тримати дистанцію, полетіла в глядачів. У мене все життя ті палиці літали. Тут треба вчасно показати, що ти — начальник!
— Ваші тигри навіть на конях їздять! Як вам цього вдалося досягти, адже в природі такої дружби між конем і хижаком не буває?
— Сумістити несумісне — це вважається вищим пілотажем у дресурі. Пригадую, в 60–х роках дресирувальник Тихонов створив атракціон, в якому працювали зубри, болонки й тигри. Там був трюк, коли тигр тримав у зубах морквину, а зубр підходив і брав її в нього з пащі. Досі не можу зрозуміти, як йому це вдалося. Правда, номер був недовговічний. Бо зубри виявилися більш хижими, ніж тигри, вони вбили кількох людей. Номер закрили...
Наш атракціон із кіньми був єдиний у світі. Але іншим братися за це не раджу. У нас спочатку був металевий макет коня, ми тягали його по арені, привчали тигрів застрибувати на нього з тумб. Коли ж взялися саджати тигрів на коней, то довго нічого не виходило. Наші уссурійці важили кілограмів під 350, коню важко і такого «вершника» він терпіти не буде. Довелося взяти дівчаток–тигриць. Загалом ми дуже довго возилися з цим номером, років два витратили.
— Коні боялися?
— Коні не боялися, бо це дуже розумна істота. Тут є інші професійні нюанси. У нас була Ляля, уссурійська тигриця. Вона сама вийшла в тайзі до мисливців і вивела братика, ймовірно, їхня мати десь зникла, а тигри голодувати не можуть. Братик Лялі загинув, був надто виснажений від голоду. А її виходили. Про цей випадок написала одна з газет, ми розшукали її й забрали до себе. Ляля була зовсім ручна, на повідку ходила! Унікальне явище. Здебільшого буває так, що ростиш тигреня, а воно виростає і стає агресивним. Все закінчилося тим, що вона нам зіпсувала трьох коней. Ляля гратися любила, мала манеру підбігти до коня, поточити кігті об чепрагу — «одяг» жеребця. Ми завжди намагалися впіймати цей момент. А пару разів пропустили — вона кидалась до коней і обіймала їх за ноги. Один із них — Кристал, білий красивий кінь. Він злякався, може дряпнула вона його, і поніс Ляльку по манежу. Після цього він перестав пускати тигрів. Ми нічого не могли зробити — кінь повертався і так дуплетом лупив смугастого «вершника»... Ми взяли в номер іншого жеребця, а тигри до нього не пішли — не сприйняли його специфічний галоп. А перенавчати — це нереально. Простіше взяти нового коня і нового тигра.
— Хто працездатніший, дівчатка чи хлопчики?
— Однозначно дівчатка. Це стосується всіх тварин, крім собак. І розумніші, й органічніші, як правило, самочки. Хлопчики — це так, антураж.
— Скільки років зазвичай працює тварина на манежі?
— По–різному. Але чим здібніша тварина, чим більше в неї мозкових звивин і чим більше трудиться, тим менше живе. Тигри ж узагалі дуже ніжні. І в догляді, й в утриманні. Вони часто хворіють на епілепсію. Якщо тигр злякався, то все, цього вже не виправити. У нас був випадок, я можу розповісти, бо пройшло вже багато років. На «Научпопі» — була така ленінградська студія науково–популярних фільмів — знімали серію фільмів про тварин. Все з натури, в умовах живої природи. От тільки уссурійський тигр знімальній групі ніяк не траплявся в тайзі, а знімати треба було. Ми якраз у Києві працювали, в нас була ручна тигриця Пуся. І її попросили для постановочного відео, де вона нібито в тайзі їстиме косулю. У Святошині (якраз сніг випав) загримували під тайгу ділянку лісу, обнесли сіткою. Кіношники привезли маленьку косульку. Пуся кинулася граючись на неї, але ж вона ручна була, інстинкти приглушені... Кілька крапель крові на сніг бризнуло — і все. А режисер вимагає більше крові. Нам же косулю шкода, їй ніжки зв’язали, бо тварини граються, і ніяких кровожерливих постановочних кадрів не виходить. З третього разу наче все вийшло, режисер був задоволений. Навіть косуля жива залишилася, ми її потім до себе забрали, щоб виходити, у неї невелика ранка на шиї була. Але, на жаль, вночі тварина померла, дався взнаки отриманий стрес. Потім ми ще раз знімали з Пусею постановочне відео про пожежу в тайзі. А після цього наша тигриця зіпсувалася. Вона перестала йти до рук, стала агресивнішою, почалися приступи епілепсії. Пуся загинула. Якби ж ми могли передбачити такий фінал...
— Чи можливе «кохання» між різними видами, наприклад, тигром і левицею?
— Ще й яке! Тигрицю Тарзашу ми взяли зовсім маленькою в одному зоопарку за кордоном. Нас запевнили, що це хлопчик, Тарзаном назвали. А тільки через півроку з’ясувалося, що це дівчинка. Росла вона разом із левом Кубіком. Зараз вони вже дорослі, ми їх розселили. Але в них до цих пір таке кохання! Ви б бачили, як вони переглядаються між собою, як дві закохані людини! У неї й очі з поволокою, слина тече, зітхає. Ми їх не зводимо разом, бо від таких шлюбів і діти народжуються. Їх називають «ліграми». Як правило, це дурні тварини, тому ми такого потомства не бажаємо...
— Кажуть, що за кордоном хижакам, які працюють на манежі, видаляють ікла та кігті. Це справді так?
— Та ніхто в світі не працює з кігтями і зубами! Тварин усіх підряд стерилізують. Коли ми ще в 70–х роках приїжджали в Німеччину, нас називали «крейзі». У нас завжди було все натуральне. А захист тварин, про який так люблять говорити на заході, — це повна профанація.
Людмилі Шевченко доводилося дресирувати тигрів, левів і леопардів. Тож цікавлюся, чи відрізняються ці «кішки» за характером.
— Відрізняються, і навіть дуже. Левів я умовно зараховую до групи собачих. Своїми повадками вони справді більше схожі на собак. Це колективні тварини, які живуть великими сімейними групами — прайдами. Тому завжди один за одного заступаються. Це благородні тварини, хоча далеко не всі бувають ручними. У нас був лише один лев ручний — Юлік, ми його людиною називали — настільки розумною була ця істота.
Леопарди — це взагалі унікальні тварини, вони не схожі ні на тигрів, ні на левів. Я дуже люблю їх, але не в дресурі. Це високоорганізована кішка, індивідуалістка. У них стільки краси, котячої грації... До хазяїна дуже сильно прив’язується. От, наприлад, у нас зараз є два леопарди — Мира й Гіта, так вони, крім мене й Володі, нікого не сприймають. Перевчити їх слухатися когось іншого — нереально. Цікаво й те, що одного леопарда можна видресирувати й зробити ручним, а групу леопардів — нізащо. Якщо й вдається, то ненадовго: настане статева зрілість — і все. Ці кішки взагалі не терплять ніякого насилля над собою. Ламати їхній характер дуже складно. Бо ця кішка швидше «застрелиться», ніж піде в тебе на поводу.
Тигри теж індивідуалісти. Характер мають, як правило, стереотипний, хіба що один боягузливіший, інший лагідніший, а так це досить одноманітна примітивна «кішка». Але своєю тупістю, хитрістю, боягузством так можуть попити крові! А прикидаються як майстерно! Можуть удавати, що бояться якийсь трюк зробити. Коли, скажімо, на репетиції виникає конфлікт, тигр одразу відвертається, мовляв, я тут ні при чому, але боковим зором він «січе» всю ситуацію. І коли хтось буде беззахисний — він обов’язково накинеться. Ці інстинкти загасити неможливо. Довіряти тигру не можна. Ніколи! Вони не прощають панібратства. Коли їм довіряєш на 100 відсотків, вони за це, як правило, покарають. А от лев ніколи не нападе зі спини, атакує тільки в обличчя.
Про древню традицію випускати з кліток птахів на свято Благовіщеня, напевно, чули всі. А от мені все ж таки хотілося б розповісти про хлопця, який не тільки випускає птахів із кліток, а ще й попередньо лікує їх скалічені тіла та крила. Дмитру Максименку лише 21 рік, але своєю незвичайною волонтерською діяльністю він займається вже більше семи років. >>
Двадцять років тому колишній киянці, яка довгий час мешкала y Європі, Тамарі Тарнавській вперше на теренах СНД вдалося зареєструвати Міжнародне товариства захисту тварин SOS. Тоді за кілька років силами організації було закрито міську «шкуродерню» та відкрито на її місці притулок для безпритульних тварин. Не без участі товариства в Україні з’явився Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». >>
Ця історія встигла обрости стількома пікантними подробицями, що може претендувати на справжній детектив. Тут є все — і звалені в купу «жертви», і зацікавлені сторони, і навіть відкрите кримінальне провадження. >>
За ті півтора року, поки триває воєнне протистояння на сході нашої країни, меценат із Генічеського району Олексій Гетта прихистив у своєму сафарі-парку більше ста п’ятдесяти тварин із цирків та приватних зоопарків. Леви, ведмеді та інші тварини, як і люди, стали біженцями із зони АТО на сході України. >>
Зоозахисники Львівщини б’ють на сполох. Вони вже не перший рік намагаються визволити двох бурих ведмедів, які живуть у собачому розпліднику і яких використовують як живі «тренажери» для нацьковування мисливських собак. «Три роки тому до нас звернулися мешканці села Брониця Дрогобицького району. Власне там, неподалік, і розташований розплідник лайок «Енейко», — розповідає представник Асоціації зоозахисних організацій України Марія Трунова. >>
Скандально відомий директор Київського зоопарку Євген Кирилюк написав заяву про звільнення. Про це на своїй сторінці у «Фейсбуці» повідомив радник голови КМДА Дмитро Білоцерковець. Щоправда, у прес-службі Київського зоопарку, куди «УМ» звернулася по офіційний коментар, цю інформацію не підтвердили і не спростували, порадивши надіслати інформаційний запит на ім’я начебто вже звільненого директора. >>
