Дмитро Лаленков: Актор — це втілення чиєїсь мрії

Одного разу Дмитрові Лаленкову приснився сон. Начебто він помер: вінки, траурна церемонія, якась жінка з трагічним підвиванням у голосі читає епітафію, перераховує нагороди, фільми... І резюмує: цей артист залишиться в пам’яті як актор кіно і другосортних телесеріалів. «Я аж обурився в труні, — не без гумору переказує свої враження від побаченого уві сні Лаленков. — Чуєш, що значить другосортних, наче бувають першосортні телевізійні серіали!» Такі сни сняться на довге життя. А серіалів у житті Дмитра і справді вистачає: в його машині — паперові гори сценаріїв, паралельно актор знімається в кількох «мегасерійках»... До цієї складової своєї професії він ставиться по–філософськи. Мовляв, є романи Толстого, а є щоденна газета, яку також потрібно видавати. Хоча і без «романів Толстого» Лаленков обійтися не може. Нещодавно він дебютував на сцені Театру драми і комедії, зігравши Плечового у виставі «Граємо Чонкіна». Після чого мистецька громада полегшено зітхнула: нарешті після багаторічної перерви цей цікавий актор знову повернувся в театральну обойму.

«Тіло і мозок були зайняті професією щодня»

— Дмитре, п’ять років тому ви пішли з Російської драми, де пропрацювали чотирнадцять років, і увесь цей час перебували поза театром. Чи скучали за сценою і чим заповнювали цю театральну паузу?

— Увесь цей час я знімався. Знімався багато. Якщо говорити про результат — то це вже моє питання, особиста претензія до себе. Був також і досвід антреприз — через три роки після того, як залишив Російську драму, вийшов на сцену. Не без страху: а раптом уже забув, що таке театр? І як там говорити, який маю бути за об’ємом — внутрішнім і зовнішнім? Але нічого подібного — організм усе пам’ятає. Так що без спілкування з театром я провів три роки, професіональної ж паузи у мене не було й мінімальної. Я учив тексти, читав книги, грав, клеїв носи — і тіло, і мозок були зайняті професією щодня.

— А до Театру російської драми за цей час заходили?

— Звісно, був навіть на виставах... Не буду приховувати, за театром скучав шалено, він мені ночами снився. А коли проходив повз Театр імені Лесі Українки, то не скажу, що відчував якийсь душевний біль... Як і не відчував захоплення на виставах Російської драми, хоча я себе вважаю дуже вдячним глядачем. Враження від побаченого не мали нічого спільного з тією ейфорією, яка панувала в цьому театрі на початку 90–х років, коли там ставили Віктюк, Пазі, Петров. У цей же час на виставах в інших театрах, які ставили Одинокий, Лісовець, Богомазов, Малахов, я захоплювався багатьма речами. І це мене заспокоювало. Бо до театру актор приходить не лише отримати задоволення, а ще й чогось навчитися. І досить часто у цих театрах мене принижували моїм якимось певним невмінням. Я бачив акторський, режисерський вищий пілотаж, але не в Російській драмі. Звідти я ішов із тим, з чим і прийшов.

«А чому ти не у нас?»

— Кому і коли спала ідея запросити вас до Театру драми і комедії? Чи ви самі напросилися?

— Ця ідея витала в повітрі. Я неодноразово зустрічався з Едуардом Марковичем, і завжди він запитував: «А чому ти не у нас?». Я постійно був зайнятий, але одного разу подумав: і справді, чому ж я не у них? Прийшов подивитися репетиції «Чонкіна», зустрів там надзвичайно талановитих людей, молодих... А я завжди відчував особливу симпатію до талановитих людей. Вони такі легкі, кмітливі, рухливі — внутрішньо і зовнішньо — яскраві, незалежні!.. Я був приємно вражений і ще раз подумав: і чому це я не у вас?

— Роль Плечового у цій виставі вам запропонували чи ініціатива ішла від вас?

— Запропонували... Ролі обирають Елізабет Тейлор, Роберт де Ніро. До актора, який репетирував Плечового, було багато питань під час репетицій. А я прийшов, коли до прем’єри залишалося десять днів. І саме ця роль не була зроблена — режисери, Кобзар та Самінін, чомусь її відкладали. У результаті за десять днів до прем’єри у виставі вже означилося все, крім цієї ролі. Костюм — питання, персонаж — питання, енергія — питання... Надзавдання — усе було під питанням. У цю чорну діру мене і кинули.

— Якими будуть наступні ролі актора Дмитра Лаленкова на сцені Театру драми і комедії?

— Зараз у мене два розподіли. Про те, яке ще не репетирується, говорити зарано. Скажу лише, що це цікава головна роль. Таку драматургію я не дуже люблю, але давайте ще раз згадаємо, що я не Тейлор і ролі не вибираю. Якщо мені довіряють, значить, режисер щось бачить у мені, тож і я йому повинен довіряти. Я вже репетирую в Театрі драми і комедії «Декамерон», режисер — Андрій Білоус. Теж незвичайний матеріал, який, до речі, мені ніколи не подобався. Адже глядачеві завжди подавали його як еротичний роман із ста новел... Я вперше прочитав «Декамерон» років у шістнадцять—сімнадцять. І мені більше сподобалися новели, в яких ідеться про достойних людей, які страждають, мучаться... А про те, як хитрий монах прокрався в монастир і дуже тісно там спілкувався з монашками... Ну, Бог йому суддя. Що в цій вульгарності цікавого? Я й анекдотів таких не люблю, мені подобаються більш витончені. Але репетируємо. Сподіваємося, прем’єра буде в цьому сезоні.

— Тривалий час ви були таким самостійним птахом, який сам прокладав свої маршрути, зараз Дмитро Лаленков — творча одиниця театрального колективу, де позиція «сам собі господар» уже не спрацьовує. Ніякого дискомфорту з цього приводу не відчували?

— Довге перебування в замкненому колективі навчило мене не жити його інтересами. Хоч у цьому я схожий на Качалова. Прийшов, попрацював на репетиції, відіграв виставу, із задоволенням усіх побачив, попрощався — і до наступної репетиції. Така позиція дозволяє уникати появи ворогів чи заздрісників, спілкуюся лише з людьми, яких поважаю.

«Якщо можеш не писати — не пиши» — це про мене»

— Яка доля вашого сценарію, який ви писали для французів?

— Зняли фільм, я у ньому знявся, це був дуже цікавий для мене досвід. Картина справедливо була записана у розряд авторського кіно, хоча я й боявся цього визначення, все народжувалося досить спонтанно. Колись у розмові з одним продюсером я сказав, що пишу сценарії, хоча сам ніколи цим не займався. Просто була така розмова, всі розповідали про якісь свої хобі. Слухаю — той картини пише, той автомобілі збирає, той кібернетикою займається, той у космос літає. А я лише на риболовлю їжджу і багато читаю. Читати — хіба ж це хобі? А перед тим мені наснився дуже цікавий сон і я розповів його, видавши за сценарій. Усім сподобалося. Потім уже оформив цю історію у сценарій. У нас ця картина, назва якої перекладається як «Сходження», або ж «Рух угору», не йшла. Я вдячний тій своїй півторахвилинній брехні, яка дозволила мені поглянути інакше і на професію, і на себе.

— Було бажання продовжити літературну діяльність, написати ще щось?

— Я не відчуваю в собі літературного обдарування. І у моєму випадку вислів «Якщо можеш не писати — не пиши» дуже доречний. Я дуже любив російську поезію ХVІІІ—ХІХ століття, у дитинстві сам писав вірші. І читаючи Пушкіна, Блока, Бальмонта, думав, ну що ж це я таке пишу? Зараз я також не бажаю поповнювати армію посередніх літераторів. Краще вже топтатиму сцену з такими ж товаришами, як і я. Писати вони не вміють, але вміють дарувати радість людям. Мені ця компанія подобається.

— Не всі такі самокритичні, як ви. Ось ваш товариш Лев Сомов, наприклад, активний не лише на сцені, але і в драматургії — написав уже чотири п’єси і, з усього, зупинятися не збирається.

— У нас із Льовою був навіть досвід спільного написання п’єси. Це був «Гіркий роман», який ми грали сезонів десять, отримали за нього кілька «Київських пекторалей». Льова — об’єктивно всебічно обдарована людина — я його знаю з юності. Сомову складно перебувати в одному акторському тілі. Тіло у Льови міняється — то він худий, то не дуже, то знову худий. А творча суть його залишається — він дуже талановита людина від природи. До речі, коли він написав «Гіркий роман», я був обурений. Бо свою роль довелося писати самому разом із режисером–постановником Юрієм Одиноким. А зараз я бачу: те, що пише Сомов, є досить добротною драматургією.

«У житті багато печалі»

— Дмитре, ви один із небагатьох українських акторів, хто має досвід роботи в Голлівуді — ви знялися в трьох картинах. Гадаю, чимало б ваших колег використали цей шанс для того, щоб залишитися працювати там якнайдовше, а в ідеалі — оселитися за океаном назавжди...

— Цей досвід мені б хотілося повторити, але для того, щоб постійно зніматися в Голлівуді, там треба жити. Як російський актор Валерій Ніколаєв, який мешкає в Америці і багато знімається — йому вистачає і на життя, і творчого задоволення. Мені там не подобається. Я не можу нікому подзвонити, сказати: Олег, Серьога, Вовка, я під’їду, давайте зустрінемося. Ми ж збираємося не горілку пити, ми спілкуємося, ростемо духовно, вболіваємо за київське «Динамо», ходимо на риболовлю. Тут діти мої — як я без дітей?.. І таке життя для мене є повноцінним. Там і небо інше... До речі, я навіть у Москві жити не зміг би. Пам’ятаю, вийшов зі Школи–студії МХАТ, уже й іспити склав, а на душі так важко. А потім глянув на небо — воно ж зовсім не таке, як у нас. А що там уже говорити про Америку... Це зовсім інший світ, який не має до нас ніякого відношення. І те що в книжках пишуть про ностальгію — все правда, це я точно знаю.

— Ваш старший син Нікіта також обрав мистецьку професію, але не акторство...

— Так, він навчається на кінорежисурі в нашому Театральному інституті імені Карпенка–Карого. Йому подобається. Я у нього виховував такий погляд на мистецтво — не звужений, як це зазвичай буває у представників моєї професії, а більш об’ємний. Мені хотілося, щоб у кіно, на телебаченні, в театрі він звертав увагу на серйозні складові. А серйозні — це не актор, а режисер, автор сценарію... Я так вважаю, оскільки актор — це втілення чиєїсь ідеї, він може бути серйозним, а може бути й ніяким. На рішення Нікіти я не впливав, але коли він мені сказав, куди вступатиме, то вибір сина мені сподобався.

— А вас не бентежив той факт, що кіно сьогодні у нас, м’яко кажучи, не на підйомі?

— А що зараз на підйомі? Майбутнє, я вважаю, у будь–якому випадку за кіно і за телебаченням. І мені здається, що це дуже універсальна професія. Тут така амплітуда — від репортажної режисури на телебаченні до елітарного кіно.

— До речі, українські телепростори зараз також активно освоюють актори, сідають у кадр і намагаються вести якісь програми на ТБ. А вас це захоплення телебаченням, окрім, звісно, «Лесі і Роми», якось оминуло...

— Мене кликали у деякі проекти. Але у нас гарний ведучий який? Той, хто володіє українською мовою. Нехай нічого іншого він узагалі не вміє, не знає, коли народився Байрон, — виглядає награно і неприродно... Легко і невимушено бесідувати на різні теми — настільки українською мовою я не володію. І це завжди було перешкодою.

— Закінчився рік. Він для вас удався, не вдався, що із задуманого здійснилося, а що ні? Ви взагалі схильні до подібних аналізів?

— Ні, абсолютно не схильний. Як і в будь–якої нормальної людини, яка про щось замислюється, у мене багато печалі в житті. Не хочу печалитися ще більше. Я розумію, що із задуманого й запланованого не вдається відсотків 90. Звісно, я щось аналізую, але не з олівцем. У цьому світі, який тебе всіляко гнобить, гнобити ще себе самому... Хочеться радіти звичайним речам. Під’їхав — а на парковці є вільне місце, і паркувальник усміхнений. Це ж радість! Прийшов додому — а в тебе котлети. А могло ж і не бути! Хоча до себе я не лише цього року, але й завжди ставився досить вимогливо, критично. І театр мені дає таку можливість, коли треба і понервувати, і недоспати, і покопирсатися в собі, щоб знайти правильну відповідь на якесь запитання — це дуже серйозне мистецтво.