Аеродром воскрес. Підтверджено командувачем

Аби бути вояком Збройних сил України сьогодні — теж треба мати мужність. Про ці сили, як іронічно висловився один із вітчизняних політиків, можна говорити або добре, або нічого. Але доки військову службу нестимуть командири, такі як Микола Козачук, Україну голими руками ніхто не візьме. Перебуваючи певний час поза штатом через реформування своєї військової частини, пан підполковник із товаришами по службі не тільки вберіг цілісний військовий майновий комплекс від розкрадання, а й зумів згодом вивести його на рівень бойової готовності. «Цьому офіцерові, — підтвердив «УМ» співробітник Західного інформаційного центру Міноборони, підполковник Тарас Грень, — в умовах обмеженого фінансування вдалося зробити майже неможливе: спочатку він не піддався тиску з боку деяких вищих керівників і не дав знищити військовий аеродром «Коломия», а потім повернув його в стрій. Тепер на цю злітну смугу можуть сідати всі типи літаків та гелікоптерів, які є на озброєнні Повітряних сил України, а в разі потреби — й пасажирські авіалайнери».

Охоронці — добровольці

Прикрита легенькою ковдрою снігу чимала, понад 400–гектарна територія коломийського військового летовища нині нагадує куточок зимового царства: довкола — тиша і благодать. У службових приміщеннях — тепло й затишно. П’ять років тому така ж сама груднева днина для тутешніх військовослужбовців була схожа на початок апокаліпсису. Наче грім серед ясного неба тоді прозвучало повідомлення про розформування їхньої військової частини, яка за СРСР обслуговувала розвідувальний авіаполк. Одним розчерком чийогось пера всю обслугу летовища вивели за штат — майже півроку ніхто не отримував платні за посади. Тоді гуляли небезпідставні чутки про те, що цей ласий шматок території разом зі спорудами може перейти у власність чи то місцевої влади, чи комерційних структур. Якби аеродром не охороняли добровольці, звідси вивезли б усе, що піддавалося демонтажу.

На щастя, не розікрали. А потім підоспіло розпорядження про формування невеличкої військової частини (108–ї авіаційної комендатури), на яку поклали зобов’язання реанімувати летовище. Очолив її Микола Козачук. «Перший рік ми трималися, як могли, — пригадує він. — Не було ні світла, ні тепла. Взимку грілися біля буржуйки. Робили все можливе, аби зберегти кваліфікований персонал, з яким згодом можна було б братися за виконання складніших завдань. І товариші по службі не підвели».

Усе можливе з неможливого

Справді, в наш прагматичний час працювати майже безоплатно такий тривалий період — явище унікальне. У це не могли повірити навіть мешканці Коломиї, котрі ще з радянських часів добре знаються на військовій авіації. «Якось у місті я випадково почув розмову про те, що аеродром уже розікрали, що на злітній смузі виросли берези, а його командир розжирів, як поміщик, — посміхається пан підполковник. — «А ви того командира бачили?» — запитую «обізнаних» чоловіків. «Аякже, бачили», — відповідають. — «Мабуть, ні, кажу, бо ось він стоїть перед вами. І все, що стосується розкрадання та беріз на смузі, — неправда».

Готувати летовище до прийому бойових літаків розпочали майже з нуля: замінювали пошкоджені плити злітної смуги, заливали смолою щілини, відновлювали кабельну мережу та радіотехнічну апаратуру. «Було дуже важко, — підтверджує заступник командира частини, начальник вузла зв’язку капітан Вадим Білик. — Комплектуючі вишукували скрізь буквально по деталях. Але якою була спільна радість, коли змогли це зробити!».

Бойове хрещення тут відбулося 8–9 жовтня цього року за участю командувача Повітряних сил Івана Руснака. У багатоцільових навчаннях уперше за останні п’ять років узяли участь вантажні літаки та штурмовики з іншого військово–повітряного з’єднання. Командувач високо оцінив готовність коломийського аеродрому, зазначивши, що його в повному обсязі використовуватимуть найближчим часом. Дехто з вищого командування не приховував захоплення побаченим. Мовляв, ви зробили неможливе!

Невдовзі скромних військових трудяг знайшли перші нагороди. До Дня української армії Миколу Козачука першого серед військовиків краю нагородили медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям». За підсумками 2009–го навчального року очолюваній ним авіаційній комендатурі, за рішенням військової ради, вручили вимпел «Кращій частині логістики повітряного командування «Захід». Навряд чи про це можна було мріяти ще рік–два тому.

І син — поближче до авіації

Підполковник Микола Козачук носить погони вже три десятиліття. Літати мріяв з дитинства. Ріс у сім’ї сільських інтелігентів: мама була педагогом, батько — агрономом. Мрія, як не дивно, зміцнилася тоді, коли біля його рідного села Киянка, що на Житомирщині, впав військовий літак. «Він упав, — каже, — а мені захотілося в небо. Та пілотом стати не судилося. Не пройшов медкомісію — підвів зір. Тому вступив у Воронезьке авіаційно–технічне військове училище, після закінчення якого майже десять років прослужив на Далекому Сході. Як справжній українець після розпаду СРСР повернувся на Батьківщину».

В Україні служба теж була пов’язана з військовою авіацією. У Коломию перевели 13 березня 2001 року на посаду командира військової частини, яка забезпечувала життєдіяльність розвідувального авіаполку. Що сталося в грудні 2004–го, ми вже знаємо.

Нинішній статус військового ветерана дозволяє Миколі Козачуку перейти від ратної праці до заслуженого відпочинку. Та такий варіант поки що не обговорюється: з усього видно, що цей порядний, відданий військовій справі чоловік готовий ще послужити Вітчизні. Батькову естафету вже підхопив і 25–річний син — також Микола Козачук, який служить під Києвом заступником командира роти з технічної частини. І теж — поближче до авіації.