«Проблема існує на вході»
— Степане, перед прем’єрою довелося почути, що «Сойчине крило» ви готували до показу фактично два роки. Чому так довго і чи є насправді комерційним ризиком для Харкова вибір твору українського класика?
— Два роки тому «Постскриптум» започаткував інноваційну програму «Україномовний театр на Сході». Розуміючи певні особливості регіону, ми шукали матеріал, який міг би бути товаром, тому що вистава — це теж товар, який мусить продаватися. Так у репертуарі з’явилися «Монологи. Вечір слова» за творами Лесі Українки. Але ця вистава не мала масового глядача, хоча ті, хто її подивився, відгукувалися дуже схвально. Особисто я вважаю її однією з найкращих наших постановок. Вона й досі залишається у репертуарі як фестивальний спектакль.
Звідси, власне, і відповідь на запитання: «Чому так довго ми ставили Франка». Тут є і об’єктивні, і суб’єктивні причини. Оскільки це повість, тобто проза, написана у формі спілкування через лист, треба було створити п’єсу. Ми також довго шукали актора на головну роль, бо я не повинен був грати. Були також проблеми з художнім оформленням, костюмами. І оскільки від самого початку щось не задалося, виникла пауза, під час якої ми випускали інші вистави.
А чи є комерційним ризиком для Харкова українська класика? Думаю, що так. Робити такий театр у Львові чи Тернополі — природна річ. Там притулиш до будинку, і воно тримається. А в Харкові чи Донецьку переконувати когось у тому, що українська культура, українська традиція, українське слово — не менш вартісне, справді непросто. Але я впевнений, що кожен на своєму місці повинен робити свою справу і робити по можливості талановито. Люди, які приходять до нас, у своїй переважній більшості вміють оцінити наші зусилля. Проблема існує на вході, тобто до моменту, поки глядач вирішує — піти до україномовного театру чи ні. На виході вже такої проблеми немає. Як правило, прийшовши до нас на виставу вперше, люди залишаються з театром і стають нашими постійними глядачами.
— Як вас прийняв російський глядач, адже і в Пітері, і в Москві ви грали українською?
— У Санкт–Петербурзі було простіше. Там прийняли дуже добре. А в Москві зал ніби хотів менше чути. Принаймні мені так здалося. Ми зробили коротко синопсис, але, оскільки ставили моновиставу, де один актор і багато тексту, глядач напевно щось пропускав. З іншого боку, якщо бути відвертим до кінця, то далися взнаки і певні наші теперішні стосунки. Ми ніби відчували запитання на кшталт: «А, це з України приїхали? А що, там є театр?». Чи було воно настільки видно, як я вам про це кажу — не знаю. Але в Санкт–Петербурзі цього відчуття не було.
«У нас своя історія»
— У виставі «Сойчине крило» одразу кілька ролей чудово виконує Сергій Москаленко. Із моновиставою за його участі «Постскриптум» також успішно виступив на двох фестивалях у Росії. А як виник ваш творчий союз, що триває вже більше десяти років? Тобто стільки ж, скільки існує театр.
— Коли ми з Сергієм та ще групою теперішніх акторів «Постскриптуму» вчилися в інституті мистецтв (вони на акторському факультеті, а я на режисерському), то зробили виставу «Місьє Амількар, або Людина, яка платить». І на певний час у місті вона стала культовою. Навіть був створений однойменний клуб. Люди листувалися в інтернеті. Одні захищали одного героя, інші другого. Харків ніби прийняв цей спектакль. Він і зараз є у нашому репертуарі. Правда це нова, видозмінена версія, яка називається «Повернення Амількара». І власне з того часу ми з Сергієм працюємо в кожній моїй роботі. Він — актор, який може дуже точно виконати задум режисера, а з іншого боку — привносить у роботу щось своє.
— Коли думаєш про назву «Постскриптум», то природно уявляється текст, після якого йде уточнення, що іноді буває важливішим за написане вище. Театральна канва Харкова викликає ту ж саму асоціацію. Є шість академічних театрів, є «парасолька» Театрального центру в Будинку актора, що прихистила одразу кілька комерційних театрів, і є «Постскриптум», який окремо. Що для вас ця окремішність — принципова позиція, претензія на особливу думку чи може частина концепції?
— Чому не в Будинку актора? Вони там теж окремо. Але там одне приміщення, і куди б ми ще на голову звалилися? Проте справді завдяки Театральному центру, завдяки директору Будинку актора Сергію Бичку — людині, яка кладе своє життя для того, щоб театр у Харкові розвивався і рухався в різних альтернативних, будь–яких сміливих класичних проявах, — вдалося буквально за кілька років із «дома вахтьора», зробити Дім актора. На сьогодні — це театральний молодіжний центр, куди ходить глядач.
У нас же своя історія. По закінченні інституту ми за якимсь дивним збігом обставин потрапили до Будинку архітектора, де директором був Юрій Петрович Горовенко. Я побачив ці розкішні зали — і Білу, і Зелену з якоюсь абсолютно своєю, своєрідною атмосферою, і зрозумів, що це театральне приміщення. Синтез живої архітектури, світла, слова і дії справляє неабияке естетичне враження.
— Колишній особняк купця Рижова з його найбільшими у місті дзеркалами, розкішними колонами і мистецьким оздобленням справді важко не оцінити. Але, оскільки ці стіни прихистили не лише «Постскриптум», а й купу гуртків за інтересами, ви, напевно, не можете не мріяти про свій власний дах над головою. Якщо ця мрія здійсниться, яким буде ваш театр?
— Мені подобається принцип гри з простором, коли він може змінювати себе за рахунок рухомості. Сьогодні глядач заходить в одну історію, просторову, завтра потрапляє в іншу. Він бачить, що це не класична коробка, накрита зверху. Потім важливо, щоб той театр, яким займаємося ми, зберігав контакт із глядачем незалежно від кількості місць у залі і щоб ця нитка була максимально збереженою.
«Потрібні точні форми»
— Щось подібне ви вже робили на Малій сцені театру імені Шевченка, де спочатку були актором. Потім після звільнення Андрія Жолдака працювали там художнім керівником і головним режисером, а вже ось два місяці як знову в ранзі просто актора. Про причини таких різких змін запитувати, напевно, некоректно, і все ж таки — як почуваєтеся без посади? З іншого боку у вас тепер з’явилося більше свободи. Це якось вплине на розвиток «Постскриптуму»?
— Напевно не розрахував свої сили. Театр — це територія, яка насправді (не знаю чи є щось подібне в інших професіях) інколи породжує і провокує в людях негативні риси. Така специфіка. Тому сталося так, як сталося. Що ж стосується «Постскриптуму», то ідея одна: працювати так, щоб нас більше знали, щоб до нас більше ходили, щоб у театрі не було вільних місць, щоб ми колективом думали не однаково, а в один бік. Це нормальне бажання, яке нам під силу реалізувати.
— Ваші вистави справляють двояке враження. З одного боку — це добротна класика, в якій форма не витісняє змісту. З іншого — ніби претензія на експеримент, проте без зайвого авангардизму. Складається враження, що від традиції ви вже відійшли, а з естетикою молодих експериментаторів не зовсім погоджуєтеся.
— Мені щось подібне закидають із моменту постановки першої вистави. Крок вліво або вправо від класичного сприйняття чи класичної побудови, — і театрознавці починають називати це новими формами. Я тоді це заперечував. Мені це не подобалось. Вважаю, що не потрібно ніяких нових форм, бо це приводить часом до формотворчості. Потрібні точні форми. Якщо режисер бере матеріал і каже: «Я з ним буду експериментувати», то треба добре усвідомлювати навіщо, для чого, щоби що? Якщо ми говоримо про театр репертуарний, тоді треба писати: ця вистава робилася як експеримент, розрахований на те, чи вдасться тут режисеру та акторам подолати думку автора і саме на це кликати глядача, щоб він знав куди і для чого йде. Тоді береться матеріал, розглядається під іншим кутом зору і під це шукається точна форма. Не заради експерименту чи заради того, аби глядач сказав: «О, Пасічник і так вміє», а для того, щоб точно прозвучав задум.
— Степане, у «Постскриптумі» давно два режисери — ви і ваша дружина Світлана, яка зараз готує вже четверту прем’єру. Чи легко вжитися під дахом одного театру двом творчим особистостям?
— Світлані я вдячний не лише за творчість, а й за те, що навантажила на себе усі організаційні проблеми і повністю цей процес контролює, веде, я туди не втручаюся. Тобто це її парафія. За рахунок того, що ми разом, все вирішується набагато простіше. До того ж нам уже доволі багато років, щоб ми не могли порозумітися. На це, по правді, просто немає часу.