Володимир Просін. Від журналіста до дорожника. Із проміжними зупинками.
Сьогодні уже немає колишньої потреби доводити очевидне: українці завжди були готові захищати власну гідність. Аж до збройного повстання. Утім є можливість додати нові штрихи до загального історичного полотна наших визвольних змагань. І вони, ці штрихи, іноді прорізаються несподівано, здавалося б, без будь–якого зв’язку з темою, якою ти в даний момент займаєшся. А може, це, навпаки, закономірність? Натяк на те, що все в цьому житті тісно пов’язано.
Ім’я Оляни, що свого часу наводило жах на колгоспних активістів Сватівщини, зовсім випадково спливло під час нашої поїздки із Володимиром Просіним дорогами району. Сьогодні Володимир Володимирович очолює Сватівський райавтодор (саме як очільник він показував своє господарство), а порівняно недавно (до 2004 року) він працював головою райдержадміністрації, потім пішов на підвищення до Луганська. Найцікавішим же в його біографії є поворот, коли головний редактор районної газети «Новини Сватівщини» Просін на початку 1994 року висунув свою кандидатуру на виборах голови райради — і виграв кампанію. Точніше, цікавим є не сам факт тієї перемоги, а те, що він залишився на посаді навіть після того, як Луганщину з подачі Кучми захопило угруповання так званих «комсомольців».
Річ у тім, що голова району не тільки розмовляв мовою своїх батьків, у тому числі з обласним начальством — він на своїй території проводив повномасштабну політику українізації... місцевого чиновництва (народ тут і без того український). Причому часто ігноруючи недвозначні натяки безпосередніх шефів припинити «неподобство». Очевидно, рятувала Володимира Володимировича та обставина, що район під його головуванням усі десять років залишався одним із найкращих в області. У тому числі за показниками соціально–економічного розвитку. І, очевидно, його особиста популярність серед населення. Принаймні його, тепер далеко не першу в районі особу, й досьогодні радо зустрічають у найвіддаленіших куточках, згадуючи, як він тут дорогу до села підвів, а там газогін проклав...
Про Оляну Володимир Володимирович, ще журналістом, уперше почув у селі Круглому від... секретаря парткому місцевого колгоспу Івана Ганнусенка. Причому, наскільки я зрозумів з просінської інтонації, секретар такою своєю землячкою пишався. Можна уявити розпач тодішніх акул пера: ще залишаються живими свідки подій — а записати, тим більше оприлюднити їхні розповіді — зась! Сьогодні історія про «Праникову хмару» занесена, принаймні, в паспорт села, але вже з переказів дітей та онуків безпосередніх її учасників.
Історію Уляниного бунту нам розповіла землевпорядник сільради Тетяна Широка (за дивним збігом, голову сільради Анатолія Козуба саме на той день викликали на якісь збори до обласної ради). Землевпорядник зачитала, із власними коментарями, деякі сторінки «Паспорту Круглівської сільської ради». Оригінальний документ, у якому з рутинних розділів про природно–кліматичні особливості чи соціально–економічний стан громади різко виломлюється глава, що так і називається: «Праникова хмара» (спогади очевидців)».
«У 1929 році, — розповідає круглянський «Нестор», — у село Кругле Сватівський райком партії направив активістку для організації колгоспів. Жінку Оляною звали. Виділили їй хату. Вона сама в ній жила. З селянськими активістами колгосп стягала. А одній жінці, Софії, не хотілось, щоб артіль у Круглому була. Вона зібрала сорок жінок і двох чоловіків; довго сперечались, як з активістом боротись і хто керуватиме бунтом. Так бунтівний бабський загін назвали «Праниковою хмарою», бо озброєні жінки були здебільшого праниками...». Для тих, хто звик до машинного прання: праник — це такий «пральний автомат» наших предків. Дерев’яна рейка із зубцями. Як бачимо, багатофункціональний. Однак — слідуємо за літописцем.
Історія замовчує, хто перший висловив ідею закликати активістку під знамено повстання, але думка здалася слушною. Та й у політичній компетенції Оляни сумніватися не доводилося. То ж попрямували до її хати. Оляна не схильна була приймати в той момент гостей. Довелося заходити через солом’яну стріху...
— Від імені Праникової хмари наказуємо бути нашим командиром!
«Оляні коня дали. Озброїлись хто чим міг: кочергами, лопатами, чяпліньками...». Спочатку розігнали артіль у власному селі; потім заходилися допомагати сусідам. Першим був рейд на Коплянівку (сьогодні це сусідній Білокуракінський район), потім посунули на Дем’янівку та на Маньківку (знову Сватівщина). До Маньківки вислали в розвідку двох вершників: один із рушницею, другий — із люшнею.
«Біля воріт школи стояли уповноважений ЧК Волков, чекіст у шинелі, учитель Снагітський і спеціаліст з ліквідації собак. Вершники запитали у чекіста:
Ти комуніст?
— А ти хіба не бачиш, хто ми такі?
Бунтівники у відповідь нічого не сказали, а поїхали до своїх».
Шкода, що пригоди «Праникової хмари» описує не професійний історик і навіть не слідчий ОГПУ. У такій формі усе ж зазначаються мотиви «злочину», персональний склад «бандформування», послідовність їхніх дій. У «Паспорті» ж — як у Нестора: «Того ж року приходив хан Блуш із половцями. І вчинив Всеволод мир із ними, і повернулися половці до себе». Зате — який простір для інтерпретацій у пізніших істориків... До речі, про інтерпретації. Достатньо подивитися на мапу: від Круглого до Коноплянівки — з десяток кілометрів; звідти до Дем’янівки ще кілометрів із п’ять. Маньківка — ще далі. І все це — не по асфальту, а ярами та байраками. Тут і крос не пробіжиш за один день. А «Праникова хмара», завершивши марш–кидок до чергового села, мала ж іще провести операцію з деколективізації. До всього, коні були тільки у двох розвідників. Ну, можливо, ще в самої Оляни.
«З розповіді учасника подій А.Волкова, 1895 року народження:
«Почули в Маньківці гавкання собак, постріли, крики людей... Потім під’їхали два вершники. Один ударив чекіста по руці нагайкою і вибив у нього револьвер. Чекіст почав тікати до школи. Снагіцького побили. Мене і уповноваженого зі знищення собак збили з ніг і примусили лежати в пилюці. Хтось у нас вистрілив. За школою стояла трійка запряжених коней. У лінійку сів конюх Роман і галопом полетів у Покровське, що за 18 км від Маньківки. Черговий міліції зателефонував у Харків, Харків — у Сватове. Там був військовий гарнізон. По тривозі було піднято загін міліції».
Бійці «Праникової хмари» в той самий час проводили збори, при цьому качали діжки з керосином, щоб спалити приміщення школи, бо в ній сховався чекіст. Люди дуже просили цього не робити. Бунтівники пожаліли бідолах, сіли на коней і поїхали. Хтось сказав: «Тікайте! В селі кіннота із кулеметом «Максимом».
Нам не пощастило знайти в луганських архівах бодай якісь відомості про уповноважену Сватівського райкому, яку відряджали 1929 року до с. Круглого. І про «Праникову хмару» жодних документів. В обласному Управлінні СБУ сказали, що багато документів останнім часом забрав у них Київ, може, там щось є. Раніше до рук кореспондента «УМ» потрапляли інші матеріали про опір селян Луганщини колективізації. Відчувалося: потенційних народних вождів комуністи вибили заздалегідь.
Зрозуміло, протистояти регулярним військам «аматори» з праниками не могли. Дуже скоро «їх зібрали і підводами до Старобільської тюрми відправили». І все ж повстання в Круглому не слід вважати безпорадним. Сьогодні кругляни стверджують, що голоду в селі не було.
— Козуба Анатолія Івановича дід був головою колгоспу, — згадала розповідь шефа Тетяна Михайлівна. — Пам’ятаєте, він розповідав? — і от приїжджає той продзагін і сказав, що оддавайте... А в нас — каже — зостався тільки посівний ячмінь. І він дав приказ, і його бігом посіяли. А діда забрали в тюрму. Він не загинув. Бабуся, його дружина, пішки ходила у Старобільськ. Так от, кругляни — вони дійсно такі. Може, й вижили через те. Або тому, що ми далеко від райцентру...
Лише у квітні й травні 1921–го тут «від рук бандитів» загинуло шестеро більшовицьких емісарів. Взагалі в той рік на Подінцев’ї радянська влада трималася, в основному, в межах райрад, іноді вистачало «банди в три шаблі», аби її скасувати на певній території. Більшовики виявилися злопам’ятними. Сьогодні не секрет, що під час Другої світової командири Червоної армії «поповнювали» особовий склад своїх частин юнаками, яких мобілізували зі щойно «звільнених» українських сіл. Так їх і кидали в бій ненавченими й неозброєними. Кажуть, в такий спосіб дуже зручно було виявляти вогневі точки супротивника, які потім подавляли артилерією... Маньківчан, усіх хлопців молодих, хто лишався на території, підняли військові. Вночі їх усіх кинули під Сватове — і всіх знищили. Не дали зброї їм і під Гончарівку (село на підступах до райцентру. — Авт.). 16, 17, 18 років. О 6–й, о 7–й ранку матері вже знали. Хто візком віз... Зима була страшна, люта. Везли їх від Сватова, побитих, поранених. Це 1943–й рік, 31 січня.
З цього епізоду можна робити безліч висновків. Наприклад, сьогодні російські історики заходилися доводити, що бойові втрати Червоної армії знаходилися в межах розумного. При цьому вони оперують даними військкоматів: мовляв, стільки призвали, стільки не повернулося... А який військкомат призивав маньківчан, яких уночі підняли, а зранку їх, уже мертвих, оплакували матері? Хто їхні прізвища заносив до «гросбухів»? І скільки таких «призовників» поклали жукови з конєвими та ватутіними в українських полях від Дону до Сяну?
Чи не визнали вони цим Луганщину українською землею? З усіма наслідками...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
