Погони прикрашають дам

«Я мріяла про МХАТ»

Ліля з дитинства мріяла стати народною артисткою СРСР. Інтелігентна столична родина, де завжди любили літературу й театр, феноменальна пам’ять та акторський талант — усе в дівчинки склалося. Сергій Миколайович, відомий у Києві правоохоронець, дуже любив «Наталку Полтавку» Котляревського, а надто — роль Возного у виконанні 8–річної Лілії. «Коли я, мала, починала співати: «Із юних літ не знав я любові», — всі гості лягали від сміху». Свою першу премію за читання віршів Лілія отримала в шість років, і жодна шкільна театральна постановка не проходила без неї... Однак життя вносило корективи: батькове заслання, далі — війна й евакуація з рідного Києва... Повернутися вдалося лише у 44–му — тоді вже не було батька (він загинув у перший же день війни). «Коли ми приїхали, я не могла йти без сліз по Києву: Хрещатика — нема, вокзалу — нема, Рейтарської, Прорізної — нічого не лишилося...».

А далі мрія про акторство зазнала нищівного удару — ослаблений сибірськими морозами та хворобами голос зірвався. «Виникло зімкнення голосових зв’язок, лікувала мене вся відома професура — толку ніякого, — згадує Лілія Сергіївна. — Але я мріяла про сцену — закінчувала ж школу, потрібно було визначатися з професією. А тут у Київ приїхав Малий театр. Я одразу побігла на прослуховування. У комісії — геніальна Віра Пашенна. Вона підзиває мене і каже: «Знаєш, у нас у Большому театрі є балерина — дуже талановита. Але у неї хворі ноги, і танцює вона один чи два рази на сезон. Так буде з тобою. Ти талановита, але голос твій не витримає». Я заплакала... Подружка Мілка написала замість мене заяву в університет. Так закінчилася моя кар’єра на великій сцені...».

Дівчат у міліцію не беруть!

Від долі не втечеш: Лілія Сергіївна пішла батьковими слідами — вступила на юридичний факультет найпрестижнішого Університету святого Володимира, а після навчання мріяла лише про чоловічу роботу — оперативну, як у батька. «Сказали нам, що дівчат у міліцію не беруть, — там працювали самі фронтовики. А я хотіла тільки туди, — згадує Лілія Сергіївна. — Ми написали листа міністру внутрішніх справ СРСР — він дозволив узяти не більше двох–трох дівчат на всю Україну».

І ось 22–річне дівча з косичками і 47–ма кілограмами «живої ваги» прийшло влаштовуватися столичним «опером». «Генерал Закусило подивився на мене і питає: «Ти хоч матюкатися вмієш?» — «Так точно!» — звітую. «А випивати?», — «Можу!». Подруга моя, Алла Ліньова, вже мене в бік штовхає. А генерал усміхається: «Добре, працюй». Ми ж одразу з Аллою форму одягли — і на Хрещатик, дефілюємо. Нехай усі падають! Аж тут їде автобус із футболістами «Динамо». Команда вся у вікна висунулася — дівки ж крокують у формі лейтенантів. Тут зупиняється автобус, і вся команда виходить. Кажуть: «А ви хто такі?» А я нахабно так відповідаю: «Ми юристи, слідчі! А ви — ледарі й нероби!»

Нічний склеп і «своя» в притоні

Байдикувати й справді не довелося. «Дільничний одразу кинув море справ, я днювала і ночувала на роботі», — згадує Лілія Сергіївна. Та й вчитися ж багато чому було потрібно. Слідчі 12–го Київського відділення були справжніми асами — колишні фронтовики, досвідчені. Хоч і сприйняли дівчину спершу скептично, та врешті допомагали. «Я не боялася роботи, — каже Лілія Сергіївна, — і крові не лякалася, зброї. Я пережила війну, відбудову Києва, госпіталі, бачила поранених, загиблих, бомбардування... Після всього, повірте, не страшно нічого...»

Щоправда, «по молодості» бувало часом і моторошно. «Якось нас «кинули» у склеп на Байковому кладовищі — там знайшли півтонни краденого шоколаду — хтось же за ним мав прийти, забрати чи принести решту. І ось я з покійним Петрицею сиджу цілу ніч у тому склепі, трушуся від страху, жаліюся: мама хвилюється, де я всю ніч, не попередила ж. На що він мені каже: «Знаєш що, дорогенька, хто хвилюється за маму вночі, той у міліції не працює». До речі, справу ми таки розкрили: шоколад до кладовища носили працівники з фабрики Карла Маркса».

Іншого разу колеги разом із Лілею «брали» банду на Татарці, що наводила жах на місцевих мешканців: міліцейський автобус поступово наповнювався затриманими — туди ж підсадили й Лілю, у старенькій шубці–кацавейці (дарма, що під нею форма). «Мене вони прийняли за свою й одразу проінструктували, як поводитися, що говорити. Тут ще один сидить та й каже: хоч би щось почитать, бо сяду надовго. Ти, мовляв, попроси мого друга, як тебе «кинуть» десь поруч, хай передасть щось. Я кажу: нема питань, зробимо. Коли нас привезли до столичного міліційного главку, я до кімнати затриманих заходжу вже у формі й з книжкою, кажу: на, читай! Він, як би міг тоді, то роздер би мене — такий лютий був...» — сміється Лілія Сергіївна.

Було багато і комічних робочих ситуацій. «Міліціонер Мордвинов (чудовий хло­пець!) писав якось рапорт, — згадує Лілія Сергіївна, — який я досі пам’ятаю дослівно: «Данашу да вашему зведеній, што мною задержаний шпекулянтки Машка і Зінка на Владімірскій колхозний ринок, каторий шпекуліровал дрожжой, мукой і другой продуктой. При заджєржані виражався нецензурним матом (далі перелік згаданих матюків) і прізивал целовать в усє мєста. О чьом доношу рапорт». Я принесла начальнику. Він почитав, каже: а шо, нормально написав хло­пець. Сміялися дружно всім відділком».

А бувало й зовсім не весело: криваві вбивства, смерть колег, стрілянина, недоспані ночі, нервові перенапруження. Доводилося розслідувати і резонансні справи. Шукати навіть «Волгу», вкрадену в секретаря ЦК Петра Шелеста. Лілії Самойленко, до речі, випало навіть додому йти до Петра Юхимовича — заяву в потерпілого приймати. А «Волгу» таки знайшли, до речі, як і викрадача.

«Самойленко, ти —  людина!»

Лілія Сергіївна мала неабиякий авторитет не тільки серед колег, а й серед злочинців — а його непросто заслужити. Якось, згадує пані Лілія, затримали відомого рецидивіста — Путятін був визнаний Чернігівським облсудом як особливо небезпечний злочинець, відмовлявся давати свідчення. «Каже: що ти хочеш від мене, дитино. Я такі тюрми пройшов... — розповідає Лілія Сергіївна. — От тільки прізвище, мовляв, у тебе хороше, знав я начальника ДОПРу з таким. Ото була людина!» — «Так то мій батько», — кажу! А він не вірить. Довелося документи показати». Пізніше Лілії вдалося зняти з Путятіна титул «особливо небезпечний», а він допоміг розкрити кілька серйозних злочинів.

Через її «руки» й скромну однокімнатну квартиру пройшло чимало відомих в Україні людей, шанованих високопосадовців. «Гриша Омельченко проходив у мене практику, а ось тут, на твоєму місці, сиділа Віра Ульянченко — он ще й хустка її висить», — проводить екскурсію своїм скромним помешканням Лілія Сергіївна. І попри знайомства з сильними світу цього, Лілія Самойленко ніколи тим не зловживала: багатств не нажила, хоромів не набудувала: «Я ніколи не носила перснів, медальйонів — будь–яких прикрас. Окрім золотого годинника від міністра внутрішніх справ, подарованого за викриття банди на Татарці, — у мене жодних дорогоцінностей. Навіть улюбленій онуці немає чого подарувати». То було таке покоління правоохоронців: честь — перш за все. «Справжнє братство і чоловіча дружба: стояли один за одного горою, — згадує Лілія Сергіївна. — І звання давали лише достойним. Зате зараз генералів — тьма. Хоча справжні чоловіки у міліції і зараз працюють».

Тоді ж правоохоронці, каже Лілія Сергіївна, працювали не покладаючи рук (щоправда, тодішні й злочинці не мали нинішньої жорстокості та кровожерливості). «Я жодного Нового року вдома не зустріла. Навіть декрету в мене не було — я розписку написала, що в декрет не піду. Тому з сином Сергійком лише місяць побула вдома...» — згадує Лілія Сергіївна.

Її син теж підтримав родинну династію — пішов у правоохоронці, в «оперативку»: Сергій — ліквідатор на ЧАЕС, полковник, талановитий кібернетик, мамина гордість... От тільки не дожив він до свого 50–річчя, вкоротив віку інсульт... «Я досі не можу повірити, що його немає, — втираючи сльози, говорить Лілія Сергіївна і виймає синову міліцейську форму, — після його смерті мені принесли кілограм орденів... А я навіть не знала, що його нагороджували. Він такий був скромний, що ніколи не розказував...»