Уже не перший рік спостерігаю за особою, яка іменує себе «Вона». Можна маєтки записати на рідню. Можна мільярди перегнати в офшори.
Та саму себе театрально явити люду: перелякані очі, зірваний голос, нескінченні обіцянки, в які ще вірять либонь старці–вітренківці.
Чого боїться ця жінка чи кого? Ще кілька років тому, як у Верховну Раду пробилось з півтора десятка «батьківщинців», Ю. Т. водила з собою чималу варту — ні збоку, ні ззаду, ні спереду не підійдеш. Для нас, людей простих, не злодіїв, було дико на те дивитись. Приїздив Лук’яненко, приїздив Марчук, Литвин. Та кого тільки не бачила благословенна Волинь. А такого дива не було. Не кажу вже про Чорновола, котрий, здавалося б, не знав, що таке небезпека.
Вона — боїться. Кого? Чи не заокеанського нині Лазаренка, свого колишнього хазяїна? Нікого не здає він. Сам відбуває. І мовчить. Українці вміють мовчати. Але він живий. Живий і ніби здоровий. Іще не старий і ніби при статках.
Колись давно в Ляшковій «Свободі» пан Павло назвав Юлю зрадницею. І все.
То, певно, був його вирок, його присуд. А в тих, що живуть «по понятіям», слово хазяїна — закон. Тож — пантруй!
Вона ж тримає себе в стані постійної бойової готовності. Не те, що Ющенко, на всіх заходах — цілим виводком.
Вона працює — нескінченні зустрічі, наради, розмови з найкращим «другом» України, головним кадебістом РФ. На очах усієї України тривають торги, відбувається змова, як найкраще затягнути зашморг на наших шиях.
Ото прокинемось одного ранку — а ми вже РФ! Там, на північ — Уфа з Уралом, Воркутою, Магаданом, Колимою — «санаторіями–профілакторіями» для незгодних і іже з ними. Тут, по центру, первопрестольна з канонічним патріархатом, очолюваним агентом КДБ. А тут ми, тепленькі і сонні, потягаємося, розглядаємося: а що ж це таке, а ми ж не хтіли, а вона ж казала...
Юля в білому на плечах своїх кентаврів під час інавгурації Президента — як дівка на столі в корчмі. То була перша заявка: наступна п’ятирічка — моя.
І полились помиї на Ющенка і його оточення. За всю його каденцію жодна політична сила не вилила стільки бруду, як учорашня соратниця.
Хотілося б запитати пана Ляшка, як йому нині ведеться. Чи не примарюються йому часом долі багатьох порядних людей, об які ця особа витерла ноги? Але як вам можеться, панове Шевчук, Мовчан і кількадесят чоловік у цій кунсткамері, де всі струнко, крок вліво і т. ін., як? Чи варте того, за що платите своєю свободою, людською повагою.
А вона — працює. Вона — не Україна. І ніколи нею не була й не буде. Як перекотиполе прибилося до нашого порога, так і віднесе її од нас у чисте поле.
Молімося до Бога, аби вберіг од усякої нечисті. Аби простив нам гріхи наші, очистив душі, одкрив очі. І благословив нашу Україну на многії літа.
Шануймося!