Про сучасну українську академічну музику відомо настільки мало, що виникає питання: а чи вона взагалі є? Імена Валентина Сильвестрова чи Мирослава Скорика відомі обмеженому колу українців, що вже говорити про молодих композиторів. Але вони є. І сьогодні ми дозволимо собі нагадати про одного з них — Данила Перцова. Тим паче що є суттєвий привід: Данила відібрали на стипендіальну програму Gaude Polonia, яку підтримує польське міністерство культури і національної спадщини.

Дуже цікаво порівняти те, що може розповісти про той чи інший предмет дослідник–чужинець та пересічний, проте зацікавлений свідок епохи. Це два різних знання, які доповнюють одне одного, іноді конфліктуючи між собою. У того, хто все це знає зсередини, виникає певна гординя, мовляв, я все одно знаю краще. Але, якщо бути чесним із собою, то доведеться визнати, що добросовісний, сконцентрований на предметі західний дослідник багато працював у архівах, чого не робили люди, які просто жили в той час. Та й безсторонній погляд збоку завжди цікавий. Бо ж завжди ефективно порівняти, що знаємо «ми», і що знають «вони».

Саме такі думки виникали, коли авторитетна французька русистка й совєтолог Сесіль Весьє презентувала у Французькому культурному центрі свою нещодавно видану книгу «Інженери людських душ при владі. Література й політика в СРСР (1944—1986)». Йшлося про речі, зрештою, дуже добре відомі всім нам, хто старший певного віку. І тому варто говорити не про те, ЩО розповідала нам дослідниця із Франції, а про те, ЯК усе це було переповідано. З цієї презентації можна зробити кілька висновків, цікавих для нас.

У Платоновому діалозі «Тімей» єгипетський жрець пояснює допитливому елліну Солону, що воно таке культура взагалі і трансляція культурного досвіду зокрема: «Яке б славетне чи велике діяння не сталось, усе це з давніх часів утілюється в записах, котрі ми зберігаємо у наших храмах; тим часом як у вас і в інших народів щойно з’являється писемність, знов і знов у призначений час із небес спадають потоки, немовби мор, залишаючи з усіх лише неписьменних і неуків. І знову ви починаєте все спочатку, немовби тільки–но народились, нічого не відаючи про те, що відбувалося в давні часи у нашій країні або у вас самих».

Підступний грип з усіма його свинячими варіаціями Романа Бончука не зачепив. Пів–Івано–Франківська ховалося від каліфорнійського монстра за марлевими пов’язками, а «український Глазунов», як його охрестили журналісти, виходив на люди з відкритим забралом. « Я подовгу працюю в холодній майстерні, стіни якої уражені метастазами плісняви, тому в мене виробився стійкий імунітет до вірусів», — стверджує автор «Мегаісторії України».