І що сало — ласощі

Колись трапилося написати винесеного в заголовок паліндрома з одного рядка. Паліндром — це вірш, який читається в обидва боки: зліва направо, і навпаки. Та зараз — про інше. Про саме сало, цей магічний продукт, цю квінтесенцію української кухні. Воно входить і до складу ковбаси, і до складу багатьох інших страв, часто у вигляді смальцю. Ним засмажують вареники і борщі — сало з цибулею є неодмінним інгредієнтом згаданих вище смакот. Але справжній патріот насамперед споживатиме сало в його чистому вигляді: нарізаним тоненькими рожевуватими плястерками, з цибулею і часто під чарку. А хіба забудуться коли–небудь ті ласощі дитинства: припечена шкуринка хліба, помазана зверху салом і натерта часником. Варто лише уявити — і слиновиділення починає переважати над усіма іншими процесами в організмі українця.

Проте не унікальні ми у світі. Сусіди–білоруси мають національного прапора з трьох смуг: двох білих і червоної посередині. Зараз цей прапор тимчасово замінено червоно–зеленим радянським з елементами змін. Проте колись же історична справедливість візьме гору, і біло–червоно–біле полотнище повернеться на належне йому місце в сусідній державі. Так ось, одного разу друзі з Білорусі розповіли прецікаву версію походження біло–червоно–білого прапора: мовляв, насправді це шмат сала в перерізі, з прожилкою м’яса всередині. Від такого символізму аж дух перехопило — виявляється, є у світі народ, що сало підніс над собою у рангу тотема нації. Що ж тоді нам казати? Адже це наша гордість, наш символ, наш об’єкт гордості й анекдотів водночас!

На межі 80–х і 90–х років минулого ХХ сторіччя двоє поетів із когорти вісімдесятників навіть провели таку собі заочну дискусію на сторінках літературних часописів. Один у своєму вірші назвав українців «народом–салоїдом», а другий майстерно відпарирував: «Хоч салоїди, та не самоїди». І це також чиста правда. Може, саме тому, що «салоїди».

У російського класика Івана Крилова є байка про двох мишей, котрі обговорюють різні закордонні наїдки. Закінчується цей повчальний текст риторичним вигуком: «А сало русское едят!» Завжди було цікаво, проти кого спрямовував вістря своєї сатири Іван Андрєєвіч? Бо ні українців, ні білорусів ці рядки вже точно не стосуються — сала свого вистачає. Інші народи Російської імперії були переважно мусульманами: від близьких татарів до далеких узбеків із таджиками. Тож сало їх не мало цікавити у принципі. Що ж до іноземців, котрі зрідка прибували на 1/6 земної суші, то навряд чи вони здійснювали далеку й важку подорож, аби насолодитися цим продуктом made in Russia. Так що «русское сало» — така сама напівміфічна річ, як і відомий у західних ресторанах Russian borsch. Нам, звісно, не звикати, бо й Микола Гоголь — письменник український, хоч про це й знаємо лише ми.

Сало для українця недаремно є символом життя і здоров’я. Письменник Олег Орач, на жаль, уже покійний, розповідав історію, привезену з крайньої Півночі. На одній із зимівок надто рано вкрились кригою річки, і корабель із продуктами не дійшов до робітників, котрі працювали у тундрі. Бригада з кількох десятків чоловік опинилась відрізаною від світу майже на цілих півроку. На щастя, вони мали солідний запас «українського стратегічного продукту», сиріч сала. Цілу зиму робітники харчувались винятково ним. «І уявіть собі, в жодного зуби не посипалися! — гордо й повчально закінчував свою розповідь Орач. — Сало, воно навіть цингу здолати здатне. Так що не один тільки жир у ньому. Вітаміни також є. Не знаю, де. Може, у шкірці».

Так це, чи ні, мають відповісти хіміки та медики з біологами. Нам же з вами, читачу, лишається тільки дбайливо розгорнути вийнятий із холодильника кусень, акуратно нарізати його рівними та охайними шматочками — і зануритися у глибину відчуттів, смакових та патріотичних. Наша сила — у нашому салі. Доки воно є, нам не страшні ані фінансові кризи, ні політичні пертурбації. Бо сало — понад усе!