Шукай здоров’я не за морями

Створити санаторій поблизу Зінькова колись спало на думку одному з обласних керівників. Тут був піонерський табір, тож посадовець подумав: чого добрій базі простоювати взимку? «Доброю» базою був будинок адміністрації, спальний корпус на шістдесят місць та харчо­блок. Для того щоб довести все до розуму, довелося неабияк попрацювати. І в грудні, сорок років тому, нова оздоровниця прийняла перших пацієнтів. Тривалий час вона мало чим відрізнялася від аналогічних закладів — скільки таких було розкидано по Україні... А сьогодні санаторію «Сосновий бір» є чим похвалитися, і не лише в порівнянні з сільськими санаторіями.

«У нас головний лікар — глобаліст»

Поки є час до обіду, відпочивальники сходяться до бювета з мінеральною водою. Сосни шумлять над ошатними доріжками, і в тебе виникає відчуття острів’янина, відірваного від метушні «великої землі». Напевне, саме для цього й потрібні сільські санаторії... У зовні спокійному житті санаторію не відразу помітиш напружений ритм перемін. Власне, люди й не повинні його відчувати. Коли ж бачиш те, що відбувається «за лаштунками», розумієш: заклад справді живе, бо постійно щось напрацьовує.

Ось тут завершують облаш­товувати приміщення, де розташувався новий басейн для підводної «витяжки», гідромасажу та розробки суглобів. Відкриття незабаром, тож треба обладнати лікарський та масажні кабінети, — хто ж із знаючих не в курсі, що на «витяжку» добре йти, «розігрівшись» масажем! Ще створюють можливість для проведення процедур опісля того.

«У нас головний лікар — глобаліст, — жартує заступник головного з медичної частини і мій гід по санаторію Володимир Вірченко. — Йому якщо робити, то тільки за вищим розрядом. Або не братися зовсім».

Утім і сам Володимир Вікторович, схоже, вникає не лише в лікувальні проблеми. Поки триває наша «екскурсія», він вітається до зустрічних і відразу намагається щось нагадати чи вирішити.

Ми заходимо до майбутнього спортивно–культурного комплексу, де зазираємо у глибину вже цілком уявного плавального басейну. Це будівництво було довгенько законсервованим, тепер сподіваються завершити. Окрім басейну, тут розмістяться спортивний та кіноконцертний зали... Забігаємо до лабораторії — туди закупили сучасне обладнання, і саме йде навчання персоналу на нових апаратах... «Ось тут апарат УЗД, денситометр, думаю, єдиний в області, — показує Володимир Вірченко, — виявляє остеопенію та робить ранню діагностику остеопорозу... А тут стоматкабінет. Звичайно, у Феофанії, може, й кращий... І доріжки оці покладено недавно. І альтанку нову поставили...»

За жартівливим тоном — справжня гордість. Що й казати, далеко не всім відомчим санаторіям, які входили колись до системи міжколгоспних, удалося не те що розвинутися, — бодай просто вижити. В об’єднанні «Полтаваколгоспоздоровниця» таких було шість. Сьогодні існують три, і вже не в системі. Наприклад, «Сосновий бір» два роки тому пройшов важку, але неминучу для нормального виживання процедуру приватизації. Є в Україні санаторії, які й існують, але й близько не можуть позмагатись із зіньківцями лікувальною базою. Такі «домашні» санаторії відігравали в державі велику роль, оздоровлюючи людей. Недалеко їхати, ціни помірні. А головне, відпочивальник уникає стресу від зміни клімату та адаптації, яку всі ми переживаємо, подаючись за оздоровленням на моря чи за моря. Здавалося б, такі заклади дійсно перспективні в новому часі, коли ми вчимося жити за можливостями гаманця та освоюємо поняття здорового способу життя. А втім цю перспективу «Сосновому бору» довелося виборювати.

«Крім нас, доріг тут ніхто не чистить»

Ми стоїмо з головним лікарем санаторію Миколою Безпалим на порозі поліклінічного корпусу, а поруч пробігають співробітники, перериваючи нашу розмову привітаннями. Микола Олександрович вітається у відповідь, і за десять хвилин помічаю особливість спілкування: «Здрастуй, Танечко... Добрий день, Валечко...» Всі — на ім’я у лагідній формі.

За словами Миколи Безпалого, кадри — це другий із пунктів формули виживання у несприятливих умовах. Перший — титанічна праця. «Ми в ті роки з Володимиром Вікторовичем спали практично на колесах — шукали клієнтів, контакти, ресурси. Бо клієнта переконаєш, він приїде. А яка тут база? Потрібно було водночас робити реконструкцію. І допомогла, певно, селянська кмітливість, — сам я селянин. Коли вся та веремія почалася, система ще діяла. І ми намагалися вкладати кожну копійку, що з’являлася. Купували плити, труби, електросковорідки, папір... І коли стало зовсім сутужно, у нас виявився запас, який допоміг працювати...»

Чудовий колектив теж формувався не за два дні. Лікарів часто добирали з місцевих: ще студентами відстежували, запрошували. І зараз Микола Безпалий із гордістю каже, що в Полтаві їхні діагнози проходять практично стовідсотково.

Важливим є й середній, молодший персонал. Багато співробітників живе в селі Власівка, на околиці якого розташувався «Сосновий бір». Для сільчан така робота — подарунок. І санаторію добре. Особливо якщо негода, і з райцентру, де багато хто мешкає, не відразу доберешся. («Крім нас, — пояснює Микола Олександрович, — доріг тут ніхто не чистить»). Електростанція власна, люди з села прибіжать на роботу — сніданок вчасно готовий, процедури почалися...

«За два сигнали про хабар звільняємо»

Тут, певно, не втримаюся від неліричного відступу. І для цього відкрию секрет: ще не думаючи про цей матеріал, за порадою знайомих приїхала влітку на двотижневий відпочинок до «Соснового бору». Пригадуючи перебування в інших санаторіях, вирішила з’ясувати передусім, скільки, крім коштів, сплачених за путівку, тут заведено класти додатково у санаторну книжку. Що приховувати: багато де стосунки побудовані за такою схемою. Не покладеш — не отримаєш повноцінної процедури. Від сусідки за столиком у їдальні почула: «Ой, не треба! Я за звичкою спробувала, так потім увесь день незручно себе почувала. За платні процедури заплатите в касу, а решта — за путівкою».

Пам’ятаючи про це, вирішила поцікавитися, як удалося втриматися на таких засадах порядності у наш не завжди порядний час. «Знаєте, — посміхається Микола Олександрович, — риба гниє з голови. А коли ми поставили питання так, що за два сигнали з такого приводу звільняємо співробітника, то кожен замислився, чи варто ризикувати роботою. Тому ми до клієнта ставимося по–чесному. У цьому — теж запорука нашого майбутнього».

Третя складова виживання: медичне обладнання. Його тут намагаються замінювати через кожні п’ять–шість років. Це дає широкі діагностичні можливості, а звідси — й лікувальні. Тож санаторій має водогрязелікарню, інгаляторій, добре оснащені кабінети електросвітлолікування, кінетотерапії, пневмовакуумпресингу, іонізації.

Хтось може сказати, що санаторію пощастило: базу зберегли, знайшли інвестора... Але коли я слухаю розповідь про те, як все це було, розумію: пощастило перш за все тому, що мали таке керівництво. Яке нічого не розпродало, не погналося за одноденною копійкою, думало про збереження закладу і його перспективу, вибудовувало стратегію розвитку.

До речі, цього року до 40–річного ювілею «Соснового бору» варто додати ще один ювілей: тридцять років тому стоматолог санаторію Микола Безпалий погодився стати головним лікарем. І сьогодні він добре уявляє, що ще потрібно санаторію і що таки буде — «як ситуація в країні не погіршиться».

«Гарно у вашій хаті»

Такі щирі слова адресував Володимиру Вірченку один із пацієнтів, коли ми проходили коридором поліклініки. Не розраховуючи на свідків, харків’янин зупинив заступника головного лікаря, аби подякувати: «Видно, що господарі тут є».

«В інший санаторій я не поїду», — категорично заявив ще один пацієнт, Василь Дейко з Охтирки, якого ми застали за процедурою КВЧ–терапії. Уже десятий рік він приїжджає сюди, щоб рятуватися від ускладнень цукрового діабету. А ще розповідають, що кілька років поспіль приїздять сюди з Криму — до тиші й спокою...

Збільшувати кількість відпочиваючих у санаторії не планують, хіба що мінімально. Адже саме великі заклади опинилися в час перемін у найскрутнішому становищі. Для санаторію ж важливо напрацювати стабільну клієнтуру. І, власне, ті, хто потребує підтримки рухово–опорної, серцево–судинної, дихальної систем, про «Сосновий бір» уже знають.

ДО РЕЧІ

Основні засади роботи санаторію прості й водночас ефективні. Розвивати базу— окрім лікувально–діагностичної, будувати й відпочинкову інфраструктуру. Поліпшувати якість обслуговування та лікування і при цьому утримувати ціни, доступні для «середнього» українця. І не здавати напрацьованих позицій.