Путівник «Жадан»

Щойно вийшла книжка Сергія Жадана «Лілі Марлен» (Х.: Фоліо, 186 с.). Немає жодних підстав назвати її новою — тут подано лише десяток справді «свіжих» віршів (приблизно стільки принагідно друкують журнали або й «Літературна Україна»). Плюс чотири прозові тексти, з яких перший підозріло знайомий своєю фабулою. Тобто — класичне PR–видання.

Здавалося б, нема про що писати: ринок є ринок. Проте книжка ця, коли придивитися, є не лише видавничим гачком для ловитви додаткових адептів Жадана, а й неабиякою цікавинкою для його давніх поціновувачів. Прикметна вона принаймні під трьома оглядами. По–перше, Жадан із тих письменників, яких не буває забагато. По–друге, її структуру вибудувано так, що бачиш усю «історію хвороби» його творчості. І по–третє, ця книжка дає знати, чого очікувати від автора надалі.

Життя як пісня

Перший пункт пропустимо: я, наприклад, вважаю Жадана топ–письменником, а дехто може триматися цілком протилежної думки. Як сам він справедливо каже в недавньому інтерв’ю: «Письменник завжди має бути готовим до того, що деякі читачі будуть його ненавидіти» (Українська літературна газета, 06.11.2006).

А от другий пункт — головний: «Лілі Марлен» містить короткі релізи з усіх попередніх поетичних збірок автора, і тим самим перетворюється на такий собі «путівник по Жадану». А оскільки цей автор, гадаю, упевнено входить до першої десятки найкращих сучасних поетів — це ще й путівник по «больових точках» новітньої української поезії. Спробуймо реконструювати їх.

П’ятнадцять років тому Сергій Жадан видав збірку «Цитатник», якою, власне, й увійшов до сонму обраних: по її з’яві стало ясно, що тодішні хедлайнери від поезії мусять потіснитися. Чи не вперше у нашому поетичному просторі прозвучала думка про потребу адекватного сприйняття пострадянської реальності: «Патологічна відсутність Єгипту / унеможливлює спробу втечі». А це, нагадаю, був 1995–й — рік російського дефолту, який отверезив багатьох українських симпатиків сусіднього «братства». Перед громадянами — і поетами, ясна річ, також, — постала дилема: триматися руїн імперії чи розібратися з власними національними комплексами. Відповідь Жадана була така: «Дефолт позбавляє надлишків, проте нічому не вчить, всі й далі вірять у банківську систему, проте не вірять у любов та пристрасть».

«Любов та пристрасть» — це стрижень поезії взагалі. Не дивно, що ставлення електорату до цього стрижня опиняється у фокусі поета. У «Цитатнику» С.Жадан — весь у непевних рефлексіях. Він тут — як біолокатор: «За хвилину до того, як випаде дощ, / ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском / ще не випалих крапель». А вже у наступній своїй збірці «Пепсі» (1998) поет фіксує доконечний розпад ілюзії щодо повернення на круги своя «братерської» ідеології: нічого в цій Україні не зрушиться на краще, «допоки будуть нам стояти в головах / великі небеса великої держави». Але це — почування кращого з українців; інертні маси читачів ще тільки належить розворушити (до того ж, зважаючи на всі небезпеки такого руху): «Розхитуєш містки, якими подались, — / так легко перейти, така спокуса впасти».

2001–й український рік — вершина національного «застою». Усе стаґнує у болотяній стабільності. Держава намагається поставити під контроль кожний порух своїх громадян. Суспільство у відповідь стрімко атомізується. Кожна людська одиниця шукає власну територію недоторканості. Для Жадана це — «твій ранок — довгий і коштовний, / немов збирання урожаю» (збірка «Балади про війну і відбудову», 2001). Але чим наш поет відрізняється від більшості співвітчизників (і від більшості тих, хто проголошує себе поетами), так це неуникненною увагою до широкого світу поза власним внутрішнім «Я». Заштампованою мовою така поетична якість зветься соціальністю. Найліпше це видно у найкращій збірці Жадана «Історія культури початку століття» (2003).

Тут ми щокроку спостерігаємо невпізнані ландшафти, де «зникли старі кінотеатри / і молочні магазини», та зустрічаємо ніби зомбованих людей, чиї емоції далі не відбиваються «в очах випадкових метеликів». Навкруги коїться якесь дежавю, «наче час повертається назад, щось забувши». Суспільно–побутова ірреальність набуває фізичної щільності аж так, що «слід іноді стулити повіки, щоби побачити, / з якого боку сновидіння ти знаходишся». На Жаданову творчість насуває важка Кафкіанська хмарність. Але песимізм — це радше те, чого Жадан прагне позбутися. І поборює він сумну метафізику спалахами діонісійських радощів a la Емір Кустуріца: «Життя тобі дістанеться рівно стільки, / скільки ти зумієш зігріти / власним подихом і долонями».

А ще за рік виходить збірка «У.Р.С.Р» (2004), котра є ніби доважком до попередньої книжки і водночас — її концептом. Якщо для раннього Жадана головною формулою самоідентифікації було «ми = двоє», то тепер її рішуче витісняє аксіома «ми = всі, всі, всі». Публіцистичної концентрації сягають почуття соціальної причетності до цілком нового покоління з відрізаним минулим, якому нема куди подумки вертатись. Поетична лексика рясніє протипоказаними ліриці заперечувальними частками «не»; думка обертається навколо проблеми «пам’ять/забуття», котра виходить далеко за межі поезії. Фраза «пам’ять заповнює те місце в тобі, де знаходилась ніжність», — непомильний індикатор поетичної кризи жанру. А головне, автор уперся у проклятуще питання «навіщо?», вже геть не притаманне поезії. Отже, без прози Жаданові уже було ніяк.

Пісня як документ

У двох перших прозових книжках Сергій Жадан лише розминався новими техніками. «Біґ Мак» (К.: Критика, 2003) нагадував постановочні ескізи; «Депеш Мод» (Х.: Фоліо, 2004) — етюди на пленері. В обох руку майстра видно хіба в деталях, які мало піддаються проясненню. Наприклад, таке поверхово–глибинне спостереження: «Горілку ми п’ємо просто так, розумієте?».

Філософський квест «Навіщо?» передбачає подолання двох нижчих, аналітичних рівнів: «Як?» і «Чому?». Підкорити ті попередні рівні з перших спроб авторові не вдалося. Третьою спробою стала книжка «Anarchy in the UKR» (Х.: Фоліо, 2005) — література як есей, як дослід. Це так, ніби публіцистику писали почергово Борис Віан із Мішелем Уельбеком або Оксана Забужко з Євгеном Пашковським. Гримуча суміш веселих замальовок, скептичних коментарів та парадоксальних висновків мусила зобразити в образах те, що соціологи іменують «рештками радянської ментальності», котра нині неабияк кермує масовою підсвідомістю. Коли цілій ґенерації «потрібно було школярем класти квіти до пам’ятника визволителям, знаючи, на чиїх кістках цей пам’ятник побудовано», — як це змінило психологію сучасної молоді? Відповіді автор не знайшов і навіть у психологічно–переломній, здавалося б, Помаранчевій революції письменник побачив лише «купу відбитої прикольної публіки, яка просто прогорала крізь шкіру власним драйвом і адреналіном, що їй було реально насрати на рішення будь–якого цвк».

Отже, для автора «релігійний, бл..., дурман» не розвіявся і після цієї книжки. До того ж, квазіпубліцистична стилістика Жадана не задовольнила. Він пише «Гімн демократичної молоді» (Х.: Фоліо, 2006), своєрідну баладу про час, що (не)належить нам, — і тим самим демонструє вихід на орбіту Андрєя Платонова та Ільфа і Петрова. Конкретним завданням постає омовлення нової людини (саме так, як це розумів Мартін Гайдеґґер, кажучи, що «мова — дім буття») та новітніх, «непівських» пріоритетів цієї людини. З точки зору образотворчого мистецтва Жаданові це вдалося блискуче, а от «філософія питання» знов–таки йому не далася. «Пам’ять відмовляється співпрацювати з тобою», — зазначає він. А відтак підступні, але бажані питання «як?» і «чому?» лишилися нерозгадані (не кажучи вже про «навіщо?»).

Три роки визнаний поет не публікував віршів, аж поки «після усього цього мозго...ства» прозою вийшла збірка «Марадона» (2007). Дивна збірка, по суті — ембріональна проза. Ці тексти — не так інтуїтивні прозріння, як умоглядні конструкції. Хоча й парадоксально–вишукані, як–от: «Любов — це бажання мати дітей після дефолту»; «Триматись тебе, це ніби дотримуватись правопису» тощо. Поет важко відходив від прозової залежності, й лише у сьогорічній «Ефіопії» нібито повернувся до себе колишнього — «подалі від своєї тривоги, / подалі від цієї країни. / На золоті вогні малярії». І знову «до ранку було тихо, і тиша була такою, / що чути було, як їм сниться море».

Далі буде не так

Остання Жаданова книжка «Лілі Марлен» містить поряд з «ефіопськими» віршами ще й частину найновішої збірки «Лесбійки». З цього сусідування видно, що «Ефіопія» — це туга за собою, а «Лесбійки» — туга за нею; очікування повернень («монстри й рептилії її відсутності», — писав він про це прозою). Тут він — володар часу, який витікає; контролер сполучених судин настрою. Так звану «соціальність» відверто виставлено за двері. Очевидно, що поезія для нинішнього Жадана — це територія приватності. Майже закрита територія, бо поезія вимагає граничної відвертості з читачем, а «довіра загалом річ підступна, вона розкриває тебе, мов порножурнал, на найбільш невідповідній сторінці, і спробуй тепер пояснити, що саме ти мав на увазі і в який спосіб» («Гімн...»). А це означає, що укладачі «Лілі Марлен» припустилися єдиної помилки: умістили прозові тексти під титлом «Бонус». Насправді ж, здається, бонусом для Жаданового читача віднині буде не його проза, а навпаки — чим далі герметичніша поезія.

Наразі відомо, що С.Жадан пише великий роман і паралельно — п’єсу для франківської сцени (а драматургія — це така собі конспективна проза, чи не так?). Потверджують висновок про нинішній (і подальший) прозаїчний пріоритет також «бонусні» тексти. Автора тепер неабияк цікавлять «позитивісти, котрі не мають почуття міри й гумору», — а таких персонажів важко уявити поміж поетичних рядків. Схоже, що далі будуть і захоплюючі дорожні нотатки — майже загублений в модерній українській літературі жанр. А в радянській літературі цей жанр був вельми популярним і мав своїх корифеїв — росіянина Андрєя Бітова та латиша Імантса Зієдоніса, приміром. Здається, своїм ранішим нарисом «Атлас автомобільних доріг України» (2006) Сергій Жадан упритул наблизився до цього рівня.

Те, що в цьому матеріалі розкидано чимало класичних імен — не випадково. Наш автор залюбки грається прихованими алюзіями на хрестоматійні сюжети. А у вище згаданому інтерв’ю безпосередньо радить читачеві: «Побільше читайте класики, скоріше зрозумієте сучасників». Додамо: читайте Жадана, аби зрозуміти, чого хоче молодша за нього літтусівка.