Нескорена Настуня

30 жовтня по слизькій дорозі поволі рухалася вантажівка, оббита килимками, а за нею понуро ступав невеликий гурт людей, проводжаючи в останню дорогу сухеньку бабусю, що, тяжко наробившись і пекельно настраждавшись за свої 85 років, мовби прилягла спочити у труні серед квітів. Ховали Анастасію Петрівну Тарнавську, незламну українку, яка чесно пройшла відміряний їй Богом земний шлях і не раз умирала за рідну Україну.

Народилася вона 8 лютого 1925 року в селі Суходіл на Львівщині. У 14 років Настуня зголосилась піти в ОУН, а у 18 стала зв’язковою у сот­ні Чорного. Її знали по псевдо «Перепілка» й «Калина». Ходила від села до села, збирала цінні відомості для повстанців, харчі, одяг, медикаменти, які потім таємно переправляла до лісу. Енкаведисти встановили винагороду тому, хто допоможе натрапити на її слід. Була на п’ятому місяці вагітності, як у квітні 1946–го зрадник доніс на неї. Чоловіка Бублика Гриця (псевдо «Петро») розстріляли на очах у Настуні. На її чолі енкаведисти випекли тризуб. У в’язниці вагітну били шомполами, ламали пальці в дверях... Просила Бога дати сили витерпіти муки. Не видала жодного повстанця. На холодній підлозі народила доньку Ярославу. Матері суд виніс вирок: десять років виправно–трудових таборів і три роки позбавлення громадянських прав. В’язнів набили повний потяг. До Норильська їх прибула заледве половина...

Працювали по 12 годин: у мерзлій землі довбали траншеї, рили котловани — будували місто. Їх позбавили імен та прізвищ, лише табірний номер на куфайці (у Настуні був Ж–224). Терпіти приниження не стали. Із найавторитетніших утворили комітети. Наприкінці липня 1953 року зона почала страйк. Жінки відмовились від їжі, не пішли на роботу. Невдовзі дізнались, що в сусідній зоні чоловіки вже давно протестують, і приєднались до них. Повстання очолив Євген Грицяк. Вимагали: більше давати хліба, дозволити листування з близькими, зменшити робочий день до 10 годин тощо.

Урядова комісія з Москви пообіцяла задовольнити деякі вимоги. Та як тільки вона поїхала, над людьми почалася розправа... Жінки посеред зони викопали глибоку яму–могилу, поставали навколо неї й міцно вхопилися за руки: «Смерть або воля!». Жінок били солдати, струменями крижаної води збивали з ніг. Активістів опору відправили до штрафного табору. Настуню посадили на електричний стілець. Геть кволу, послали виносити з кочегарки гарячий попіл. Якось, несучи відра, вона знепритомніла і впала в щойно вигорнутий жар. Просмальцьована куфайка вмить спалахнула, і жінка перетворилась на палаючий факел. Але Бог заповів їй жити...

Анастасія Петрівна розшукала свою першу доньку, яка жила в Умані. Звідти поїхали до Кіцмані — саме там їм дозволено було жити. А невдовзі жінка навідалась у Львів до того, хто видав її, і спитала: «Михасю, нащо ти мене зрадив? Нащо відправив на такі тортури?» Через тиждень його знайшли повішеним в одному з сіл...

* * *

Михайло Ткачук, Шевченківський лауреат, встиг зняти фільм «Щаслива Настуня» — як продовження серіалу про Норильське повстання. «Боже мій, якби мені хтось сказав, що я таке переживу! Я би ніколи не повірила, що людина може бути сильнішою за такі тортури, — каже пані Анастасія у фільмі. — Але я щаслива. Вижила, витерпіла те, що, здається, людині зов­сім неможливо витерпіти; дочекалася онуків та правнуків і сьогодні радію життю...»