Вісім ознак Заходу за Гантінгтоном: так і ні
1. Античний спадок.
Так, ми маємо його в не меншій мірі, ніж Росія та Європа. Проте варто зазначити: зважаючи на тісні контакти між Київською Руссю та Візантійською імперією, а також нашу православну духовну спадщину, можемо вважати своїми витоками саме давньогрецьку античність. З одного боку, це зближує Україну з Росією, де домінує міф про Москву як Третій Рим і спадкоємицю Константинополя, а з іншого — не варто забувати про нашу серйозну Києво–Могилянську школу, багатьох учених середньовіччя, як–то Русин чи Котермак, котрі черпали свої ідеї з латинського спадку та були професорами європейських університетів. Зрештою, і та плеяда могилянців на чолі з Феофаном Прокоповичем, яка реформувала Росію за Петра І, робила це, як модно зараз казати, за «латинськими лекалами».
2. Католицизм і протестантство.
Тут одразу зрозуміло, що все не так гладко. Хай там як, а велика частина України, і то тривалий час, належала унії, а Галичина й досі зберігає греко–римський обряд. Згідно ж з останніми історичними дослідженнями, зокрема Наталі Яковенко у праці «Паралельний світ», релігійне протистояння в Україні було геть не таким бурхливим, як ми звикли собі уявляти. Згадаймо хоча б фанатичного католика й борця з козаччиною Ярему Вишневецького, який водночас опікувався православними храмами. З іншого боку, потрібно затямити: нам ніколи й нікуди не подітися від православного світогляду, який плекали на більшій частині України наші провідні уми ціле тисячоліття. Це один із наріжних каменів нашої ментальності.
3. Європейські мови.
Найпотужніші з них мають германо–романські витоки. Латинський алфавіт — основа їхньої писемності. На цій ознаці Гантінгтон робить особливий акцент, ніби окреслюючи рамки Західної цивілізації тісними мовними зв’язками на основі латиниці. У нас ситуація кардинально відмінна.
Утім, якщо структурно українській мові найближчі білоруська та російська з кириличним алфавітом, то лексично — білоруська та польська з латиницею. У мовному плані ми знову–таки ніби роздерті між нашими сусідами.
Хоча можна глянути й інакше: не роздерті, а чимало дали сусідам. Це, до речі, погляд окремих польських мовознавців, котрі вважають, що польська мова формувалася під впливом української. Зрештою, можна влаштовувати нескінченні мовні диспути, але нерозривний зв’язок мови й мислення — давня лінгвістична аксіома. Мова — це самі ми.
4. Поділ духовної та світської влади.
Тут можемо упевнено поставити «плюс». Зрештою, тут ми взагалі особливі. Нам ніколи не був властивий ані деспотизм пап над світською владою, ані зворотна деспотія царської влади над Церквою, ані поєднання духовного та політичного лідера в одній особі, як у мусульман або юдеїв.
5. Панування закону.
Знову суперечності. Звісно, ми ніколи не мали розвиненої системи права, як у давніх римлян. Це й одна з відмінностей між латинським «раціо» та давньогрецькою містичністю, спадкоємцями якої можемо себе вважати. Але з іншого боку, і «Руська правда», і «Литовські статути», і Конституція Пилипа Орлика, що були в нас на озброєнні, — це аж ніяк не дрімучий російський деспотизм. Тим паче, якщо додати до цього дію Магдебурзького права в наших містах.
6. Соціальний плюралізм.
Здається, знову можемо ставити «плюс». Безперечно, питання впирається в наше селянство, а воно — здобуток чи не для всіх колонізаторів. Проте самим українцям, як нації насамперед селянській, не було властиве міжкласове гноблення. Авжеж, саме тут народилися перші анархо–селянські республіки. А хто були втікачі на Січ, як не звичайні гречкосії? Історична взаємоповага та гармонія між станами — одна з основних рис українства, звісно, безвідносно до післясовєтських реалій, коли новим внутрішнім колонізаторам лозинським дозволено все.
7. Представницькі органи.
Так, у нас не було власного сейму, як у поляків, ми не мали з ХІІІ ст. парламенту й «Білю про права», як англійці, і не діждалися Вашингтона. Однак саме в Україні обиралися кошові та гетьмани, яких через ті ж вибори могли скинути хоч наступного дня. Випадки безпрецедентні як для наших східних та південних сусідів.
8. Індивідуалізм.
У цьому плані нам однозначно не властиві ані російсько–радянський колективізм із їхнім як не кріпацтвом, то колгоспами, ані ізраїльські кібуци, ані азійські ординські інстинкти. В українців і по три гетьмани на двох козаків, і головна приказка — «моя хата скраю», і що не інтелігент — то власна концепція світобудови.
У пошуках своєї конфігурації
Що маємо в підсумку? З одного боку, сильні релігійно–мовні зв’язки з Росією. З іншого — історію та ментальність, які неабияк зближують нас із Європою. Фактично аналіз «європейських ознак» Гантінгтона вкотре переконує, що Україна стоїть на роздоріжжі у своєму геополітичному виборі.
Та чи не варто змоделювати ситуацію навиворіт? Якщо поглянути на мапу, то здається абсурдним, що така величезна країна посеред Євразії щось має вибирати. На жаль, за два десятиріччя в Україні було запропоновано украй мало геополітичних проектів альтернативних, по суті, двом офіційним: або ЄС, або ЄЕП. Хоча два з них мали би заслуговувати на більшу увагу бодай у формі дискусій.
Кілька років тому політолог Станіслав Бєлковський висунув ідею, що для України, зважаючи на її історію, органічним було б відродження Речі Посполитої. Мовляв, саме єдність прибалтійських країн, Білорусі, Польщі та України могла б створити нову, «проміжну» конфігурацію в Європі та захистити наші національні інтереси. Проект цікавий хоча б своєю нестандартністю та зазиранням в українське минуле XIV—XVII ст.
З іншого боку, на початку 1990–х років ширилася «унсовська» концепція, спроектована у ще глибше минуле — в епоху Київської Русі. Згідно з нею, стратегією України мав стати проект реанімації «імперії» з центром у Києві.
Усе це, звісно, не може й не повинно перекреслити нашого теперішнього курсу на інтеграцію в євроатлантичні структури, особливо зважаючи на останню агресію Росії проти Грузії та загрози, що з цього випливають. Але поміркуймо: чи може й чи повинен євроінтеграційний курс перешкоджати нашим альтернативним геополітичним стратегіям?
Приєднання Румунії, Болгарії або Греції до ЄС не обернулося для цих країн зреченням власної культури, мови та релігії. По суті, вони й далі, за моделлю Гантінгтона, залишаються приналежними до православної цивілізації. Кордони, союзи та блоки, особливо на тлі глобалізаційних процесів, стають дедалі хиткішими та примарнішими. Скажімо, не секрет, що українські праві ставлять собі за мету українізацію держави та піднесення національної культури. Гаразд, тепер змоделюймо ситуацію: ми вже інтегровані в західні структури, є членами НАТО й нарешті можемо полегшено зітхнути. Та де пролягатиме кордон нашої українізації й побутово–родинних зв’язків між Україною та Росією? Невже можна собі уявити, що в селі на Харківщині розмовлятимуть українською, а за кілька кілометрів у селі на Курщині — російською? У тому то й річ, що ні. Провести мовний кордон надзвичайно складно. Тому якщо ми хочемо, щоб українською заговорила Харківщина та Донбас, то автоматично маємо ставити за мету, аби нею щонайменше забалакала й Курщина та знову — наша етнічна територія Кубань.
Такий погляд підводить нас до не менш цікавого уявлення: тисячолітня імперія нікуди не зникала, вона існує й існуватиме, однак наразі ми всі — свідки перетягування й мовної, й історичної, і геополітичної ковдри між Києвом та Москвою.
Старий центр повертає собі свої права. А без нас Росія просто приречена на загибель: як демографічну (через натиск азійських народів), так і культурну. Ми, ніби Ірландія для Англії, сотні років були основними постачальниками російської інтелектуальної потуги. І якщо, згідно з ученням російського історика Гумільова про пасіонарні сплески націй, ми нині перебуваємо на початковій точці свого підйому, зародження нової або переформатування колишньої нації, то завершення цього процесу має відбутися щонайменше за межами нашої країни.
Про те, що насправді це точка згасання, гадаю, мало кому хочеться вірити. І на Донбасі, і в Галичині.