Через Голод — до Життя

«Неперспективні народи мають піти зі світової сцени», — таку думку розвивав ще Карл Маркс у своїх текстах. Про зникнення націй за комунізму писав Фрідріх Енгельс у «Проекті комуністичного символу віри» (1847). Ленін розмірковував над тим, що ринковий капіталізм нерозривно пов’язаний з етнічністю, отож, щоб перейти до наступної «суспільної формації» — комунізму — потрібно ту етнічність вгасити. Сталін, який керував національною політикою більшовицької партії від її початків, розвинув теорію про три етапи вимішування на «червоних» теренах «комуністичної біомаси», названої ласкаво — «совєтскій народ». Спершу слід було стимулювати розквіт національних мов та культур, потім їх зближення (коли поряд з національною мала використовуватися спільна мова), і на третьому етапі — злити усі нації в одну… Через десятиліття після початку реалізації цього «проекту» відомий історик Джеймс Мейс зазначав, що саму суть формули «зближення і злиття націй» можна трактувати як прогеноцидну.

«Національне питання»

«Українська нація надто багатолюдна, щоб легко її цілковито знищити, — писав Рафаель Лемкін, автор терміну «геноцид» і відповідної Конвенції ООН. — Однак її релігійний, інтелектуальний і політичний провід — добірні і вирішальні частини її нації — є доволі нечисельними, тож їх легко ліквідувати. Саме тому радянська сокира з повним розмахом ударила по цих групах. Якщо вдасться «знешкодити» інтелігенцію, священиків і селян, Україна «втратить ту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру, вірування, її об’єднавчі ідеї, які прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням».

Сталін навчав: «Селянство є основною армією національного руху, ...без селянської армії не буває і не може бути потужного національного руху. Саме це і мають на увазі, коли кажуть, що національне питання є питання селянське». Павло Постишев у своїй промові у листопаді 1933 року підбив підсумки «кампанії зі знешкодження» і тішився, що вдалося розгромити «націоналістичні елементи, які засіли на різних дільницях соціального будівництва на Україні».

У цей час можна було підбивати й підсумки першого етапу підготовки українців до «злиття націй», а саме — «стимулювання національної культури». Адже завершувалася «радянська українізація». Як зазначає провідний спеціаліст Державного архіву РФ Костянтин Дроздов, стихійна українізація 1917 — початку 1920–х років була поза контролем партійного апарату. Треба було поставити її під контроль і забезпечити радянськими кадрами. У доповідній записці до ЦК РКПБ «Про необхідність організації і посилення партроботи серед українського населення Росії» говорилося, що неможливо знищити українські школи і бажання українців вчитися рідною мовою, отож необхідно рахуватися з цим і дати цьому відповідний напрямок. Такою ж була мета українізації в УСРР. У 1933 році вона була «завершена». І в журналі «Більшовик України», № 7 за 1933–й подано списки українських слів, заборонених для вжитку. Починався другий етап «злиття» — поступовий перехід на «мову міжнаціонального спілкування».

Зброя ненависті

Наприкінці жовтня 1932 року в українських селах було удосконалено систему «спеціальних бригад по видобуттю зерна». Вони одержували певний відсоток від награбованих харчів (тому виживали). «Ваше завдання — дістати збіжжя всіма способами, — навчав «активістів» один із керівників геноцидом в Україні Мендель Хатаєвич. — Не бійтеся вживати крайніх методів. За вами стіною стоятиме партія».

Якщо людей переконати, що певну соціальну групу чи навіть цілий народ потрібно ненавидіти, люди так і чинитимуть. І, спричиняючи смерть «ворогам народу», щиро віритимуть, що цим вірно «служать Батьківщині». Цьому допомагали плакати, карикатури, фільми, вірші, пісні, шкільні підручники, «виховні заходи» для дітей і молоді. Також схвалені методи терору: розстріли, «виливання» шлангами з хат, викидання «куркулів» із хат у холод без речей; депортація до Сибіру. Та ще різновиди винагород для тих, хто погодився співпрацювати з більшовиками.

«Якими б огидними не здавалися нам адепти чекізму, та в етичних вимірах маємо виходити з того, що перед нами свого роду жертви — продукти жахливої метаморфози: люди стали недолюдками», — пише російський філософ Юрій Лінник. Він каже, що чекізм є однією з найнебезпечніших форм соціальної патології.

УПА — проти голоду

«Якщо не знати правдивої історії своєї країни, не розуміти причин Голодомору, то ніколи не зрозумієш причин виникнення українського визвольного руху. УПА воювала проти тих, хто в 1932—33 роках знищив до 10 мільйонів невинних дітей, жінок, чоловіків», — сказав голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко в інтерв’ю ізраїльській газеті «Вісті». Українська Повстанська армія, по суті, продовжила селянську боротьбу, що у Східній Україні тривала у 1920—30–х роках. Однак під прикриттям «боротьби з УПА» (як на сході — з «націоналістичними бандформуваннями») каральні загони знищували мирне населення. «Згідно з радянськими даними, у 1944 році в лавах УПА нараховувалося близько 90 тисяч вояків. Утім до січня 1945 року органи НКВС позбавили життя 103313 осіб. Кого ж убивали? НКВС «ліквідовував» мирне населення ще впродовж шести років», — каже львівська дослідниця Голодомору, громадська діячка Анна Семенюк. Із Західної України таки депортували загалом понад два мільйони осіб. За словами Анни Семенюк, переважна більшість вояків УПА були селянами. Саме завдяки спротиву УПА масовій колективізації в повоєнні роки збереглось українське село й українська нація. Завдяки визвольній боротьбі ми сьогодні чуємо українську мову, пісню й молитву.

ГЛАС НАРОДУ

66,3% громадян України вважають, що голод 1932—33 рр. був геноцидом, і ця політика нищення застосовувалася на теренах СРСР, куди входила й Україна. Третина опитаних — 32,3% — називають Голодомор геноцидом власне українського народу. І лише півтора відсотка ресопндентів сказали, що ніякого Голодомору не було. Такі результати опитування, проведеного Інститутом ім.Горшеніна. 36,7% українців розповіли, що в їхніх родинах були постраждалі від Голодомору. І, на жаль, лише чверть з опитаних даною соціологічною інституцією (25,1%), планують взяти участь у скорботних заходах, присвячених роковинам Голодомору в Україні.