Користувачі несвідомого

Харківські психологи, проаналізувавши технологічні ходи учасників президентської гонки, зробили дуже невтішний висновок. Маючи невеликі шанси сподобатися виборцям конкретними справами чи кандидатською програмою, вони взялися агресивно атакувати підсвідомість виборців. Такі прийоми, як правило, застосовують у суспільствах із низьким інтелектуальним та культурним рівнем, бо лише там можуть пройти (не викликавши відрази та різкого спротиву) ігри у печерне месіанство.

Месії, на перший–другий розрахуйся!

Проникнути в нашу підсвідомість і силоміць сформувати на цьому глибинному рівні якийсь образ чи бодай асоціацію з ним піар–технологів змушує тотальне розчарування українського виборця у чинних політиках. «Якщо на минулих президентських виборах електорат був «заведений», він брав участь у мітингах, на щось сподівався і на нього можна було легко впливати, то зараз ми бачимо зниження політичної активності, — каже доктор психологічних наук, професор Національного університету ім. Каразіна Олександр Кочарян. — Ніхто ні в що не вірить! А особистості, яким можна було б сказати «так», або відсутні, або не цілком відповідають ідеалу, або й мають риси, близькі до антиідеалу».

З погляду психологів таке ставлення до виборчих перегонів можна порівняти зі страхами п’ятирічної дитини, яка вперше розчарувалася у рідній матері. До цього часу мама була для малюка фактично месіанською фігурою. Вона годувала, захищала, втішала, визволяла. А тут раптом виявилося, що подбати про себе дитя мусить ще й саме. Далі одне з двох — або дитина росте, розвивається і стає більш самостійною, або впадає у страх, наживаючи купу комплексів та болячок.

Країна — це теж одна велика родина, що мусить розвиватися за конкретним планом. І якби наші політики на даному часовому етапі були мудрими батьками нації, то за допомогою своїх виборчих програм дохідливо пояснили б виборцям, як і що ми робитимемо разом далі, куди рухатимемося, за рахунок чого сформуємо сімейний бюджет. Але оскільки наше розчарування в державних «батьках» по–дитячому дуже велике і ми більше не ймемо віри їхнім словам, то політики взялися активно розігрувати так звану «месіанську» карту.

Учасники перегонів особливо не надто й намагаються сподобатися вибор­цям розповідями про те, чим вони кращі за опонентів або чим ті гірші за них, а через підсвідомість, несвідоме нав’язують нам свої образи. Унаслідок чого проти власної волі, може, хтось і справді повірить (або принаймні не буде заперечувати подібне навіювання активно), що тільки «Вона» в Україні працює, що тільки «Він» може вислухати твій плач по телефону, що тільки «Йому» можна довірити країну, що тільки «Він» веде нас у Європу. Можливо, відповідь на запитання «кому — йому?» знайдеться й не одразу. Але цей передвиборчий месидж на те й розрахований, щоб людина, впустивши у підсвідомість ключове слово агітки, далі наполегливо підбирала до нього потрібний образ. А підібравши, довірила країну саме «Йому» чи «Їй» шляхом демократичного волевиявлення.

Та чи буде в такому разі цей вибір по–справжньому вільним? «Складається враження, що вся боротьба розгортається на суто несвідомому рівні, — каже психолог Кочарян. — Але це характерно для нерозвинених суспільств, суспільств із низьким інтелектуальним та культурним рівнем. Там можна гратися у месіанство: «Я прийшов!», «Я тебе поведу!».

Теперішня кампанія боротьби з грипом, схоже, ідеально вписується у виб­о­р­чу «месіанську» матрицю, оскільки більше нагадує феєрично–віртуальну акцію порятунку від «вселенського зла», аніж конкретну реалізацію чітких інструкцій ВООЗ. Отже, напевно, виборці не дуже здивуються, якщо на «трупах» переможеного вірусу вздовж вітчизняних доріг з’являться бігборди з написом на кшталт: «Вона врятувала Україну». Причому знайдеться немало співвітчизників, які в це справді повірять. Адже від старих людей, наприклад, і досі доводиться чути сакраментальне: «Зате Сталін виграв війну!» у відповідь на докори про організовані диктатором репресії та голод.

«Це просто неповага»

Те, що політики невисокої думки про інтелект своїх виборців, симптом досить тривожний. Але ж вони теж можуть помилятися. Обрана ними технологія створення виборчої реклами — це ще раз доводить. Олександр Кочарян, наприклад, не схвалює спробу «нашого молодого претендента» рятувати Україну в мілітаристському дусі. «Змальовуючи Яценюка такою незрозумілою фарбою, піар–технологи ніби намагаються дати йому те, чого в нього немає, — каже експерт. — А виходить, що при цьому дають те, що не потрібно народу. Принаймні не потрібно багатьом із нас».

Кандидат, на «гарячу лінію» якого можна зателефонувати й поплакатися у трубку, — теж, на думку психологів, не надто вдалий хід. Адже ми давно звикли, що нас прослуховують, але ніколи не слухають. Тому ця передвиборча сентиментальність радше дратує, аніж викликає позитивні емоції. А які емоції може викликати наступний крок команди технологів Януковича — культивація гасла «Україна для людей»?

Простенька гра у підбирання рими теж влаштовує далеко не всіх. А можливо, когось і обурить. «Це все штучки політтехнологів, які відпрацьовують ідею ненав’язливого тиску, — каже Олександр Кочарян. — Кампанія будується не на тому, щоб довести якусь інформацію через свідомість, розуміння, виразивши таким чином повагу до мене як до людини. А на тому, що мене намагаються обдурити ще й через гіперболізацію можливостей лідера».

«Голлівудизований» вибір

І все ж, якщо «підсвідома» реклама є, значить, можуть знайтися і люди, на яких вона матиме вплив. Кандидат психологічних наук, доцент Національного аерокосмічного університету ім. Жуковського «ХАІ» Максим Жидко звертає увагу на те, що в січневому голосуванні вперше братимуть участь ровесники нашої незалежності. Їхній вибір може стати справжньою несподіванкою, адже виросло нове покоління, виховане телебаченням та інтернетом. За словами психолога, молодим бракує мудрості, але натомість у них дуже розвинута чуттєвість, ідеологія споживання і потяг до сексу без еротики. Тому вибір американського підходу до піар–технологій (йдеться про спробу задовольнити людину швидко і так, аби вона нічого не помітила), найімовірніше, розрахований саме на «голлівудизоване» покоління, яке сприймає світ саме через простенькі попсові образи.

Відтак вибір 18–річних, крім усього іншого, очевидно, дасть відповідь і на не менш актуальне для України запитання: «Чи залишимося ми в майбутньому суспільством, що здатне мислити самостійно, а то й мислити взагалі?»

Чому вони в масках вождів

Світом править закон причини й наслідку. Тож якщо піар–технологи взялися за несвідоме, проігнорувавши мізки, значить, тут є і наша вина. «У ході цієї виборчої кампанії чітко спостерігається відхід від програм і раціональної аргументації на користь свідомого чи несвідомого ототожнення виборця з лідером, — вважає Максим Жидко. — Усі орієнтуються лише на те, до якого «вождя племені» належать. І це, на мою думку, відображає загальну соціально–психологічну тенденцію, характерну для розвитку українського суспільства: це життя поза будь–якою ідеологічною перспективою».

У результаті, на думку пана Жидка, державу ми ніби будуємо, але невідомо куди йдемо. Саме тому нинішня президентська кампанія, з його точки зору, нагадує вибір керманича корабля з незрозумілим курсом. А якщо ніхто не знає, куди пливе дер­жавне судно, то його команді не так і важливо, хто стоятиме на капітанському містку. Головне — наскільки сам капітан дозволяє реалізовувати їхні вузькі приватні інтереси. Звідси — масове ураження психологією «временщика», що спонукає керівну верхівку оцінювати власне життя винятково з погляду сьогочасної вигоди.

Вожді живуть так, ніби вони в гостях. Декому з них сумління дозволяє переконувати виборців навіть у тому, що «Вона — це Україна». Але ж, всупереч повсюдному магічному навіюванню, більшість із нас, слава Богу, й далі залишається переконана в тому, що Україна — це ми.