Лесь Танюк: Із тоталітарною владою маю особисті рахунки

По суті, «Меморіал» став першою моральною «партією» в Україні. З нього згодом «виросли» всі українські партії демократичного спрямування. Починався він з довгоочікуваного в колах репресованих дослідження масового зневаження людських прав у СРСР. У 1987 році у совєцькі часописи вперше були допущені публікації про сталінський терор. Органи комуністичної влади були не проти повести перед у справі відновлення історичної справедливості». Однак були вже трохи не ті часи. Горбачовська перебудова і смертоносний Чорнобиль пробили розщелину в мурі слухняно–застрашеності, що відмежовував «радянських людей» не лише від зовнішнього світу й правдивих знань про минуле, а й одне від одного. Вперше почала відновлюватися спільнота, вперше на площах міст і сіл стали збиратися велелюдні мітинги, організовані спонтанно, а не «згори». Колишні репресовані та їхні однодумці змогли об’єднатися і разом обстоювати свої права.

Імпульс тієї сили і сьогодні відчутний. 20–річчя «Меморіалу» в Україні відзначається згідно з указом Президента України. 7 грудня заплановано урочистий вечір у театрі ім. Івана Франка, а в Національному музеї літератури відкриється виставка «Мистецтво шістдесятників». «УМ» пропонує своїм читачам розмову з незмінним головою Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, шістдесятником, громадським діячем Лесем Танюком.

«З кожної області — по дві делегації»

— Лесю Степановичу, чому першу масову демократичну організацію назвали «Меморіалом»?

— Бо разом із пам’яттю відновлюється наша моральна основа. Якщо забути те, що було, воно, безумовно, повториться. Андрій Дмитрович Сахаров заявив восени 1988 року, що потрібні моральне об’єднання і моральна взаємопідтримка. Оскільки я працював із Сахаровим раніше, багато матеріалів з України ішли до нього через мене (зокрема, і Дзюбина робота), мене обрали до робочої колегії «Меморіалу» від України. Там були Євгеній Євтушенко, Алесь Адамович, Юрій Афанасьєв. До речі, в 1970–ті москвичі робили дуже багато для наших хлопців. Коли сьогодні почитати Сахаровські листи на захист Стуса чи Світличного, нітрохи не здивує, що «Меморіал» почався саме з того середовища. Ми роз’їхалися по місцях, аби створити осередки по всіх республіках. Почали складати списки репресованих. Колосальна кількість людей відразу до нас прийшла...

— І що, ніхто тоді не перешкоджав?

— Чому ж? Цікавими були маневри Компартії, що, звісно, захотіла очолити цей процес. Із «Меморіалу» невдовзі вийшла чимала група на чолі з Деко, яка не визнала синьо–жовтих значків, тризуба. Перший з’їзд ми провели 4 березня 1989 року в Будинку кіно. Уявіть, з кожної області приїхали по дві делегації. Одна наша, людська, «знизу» обрана, а інша — на чолі з секретарем обкому чи райкому. На бюро райкому «іх собралі і сказалі, что надо єхать в Кієв, помогать партіі дєлать реабілітационний процес». У тих групах справді було чимало ніби й репресованих, але вони в таборах «стукали» чи наглядали.

Мандати видавав я, тому райкомівці залишилися без мандатів. Прийшла міліція, почала нас бити. У «Правді України» згодом той же Деко написав, що, мовляв, фашист Танюк «нє дайот мандатов комуністам, а дайот националістам». Дисидента Матусевича арештували просто на сцені. Він штовхнув «репресованого» Рєзниченка, який щось почав говорити проти України. Той відкидає свою палицю, картинно падає на підлогу, кричить, що його «убілі». А перед тим гукав, намагаючись диригувати всіма: «Ми — єдіная страна!».

А посеред з’їзду раптом оголошують, що в приміщенні бомба! Могло початися стовпотворіння: у залі повно старших людей, дехто на милицях. Я зрозумів, що ніякої бомби немає, а димить толова шашка. Принесли води, полили на дим, і він затих. Якби ми втратили тоді самоконтроль, стався б скандал, хтось міг би й загинути. Але «Меморіал», якому ми по кількох роках присвоїли ім’я Василя Стуса, народився.

«Кожен метр — людські могили»

— Найрезонанснішими дослідженнями українського «Меморіалу» стали Биківня і Дем’янів Лаз. Відомо, що ще в 1987 році партійна верхівка щосили намагалася зберегти таємницю масового поховання під Києвом. На тому цвинтарі без могил навіть хотіли збудувати станцію метро...

— Про Биківню ми опублікували 12 різних книжок. Вони вийшли невеликим накладом, кожен — не більше тисячі примірників. Серед авторів — і Микола Лисенко, і полковник Андрій Амонс, який колись за службовим становищем не дуже шанував дисидентів, потім змінив погляди і взявся за реабілітацію. У 1988 році після наших вимог встановили у Биківні пам’ятник, проте з написом — «жертвам фашистів». Коли постановили організувати ще одну комісію для розслідування Биківнянської справи, міністр внутрішніх справ Гладуш заявив у пресі, що покладе «партійний квиток, якщо там знайдуть кістки хоч одного репресованого більшовиками». Через місяць ми довели, що там поховані репресовані. Він, звісно, квитка не поклав. Але справа зрушила з місця. Почали робити ексгумації. У Биківнянському лісі кожен квадратний метр — людські могили. Багато тіл енкаведисти поскидали в озеро, в якому відмивали від крові машини. А з іншого боку озера радянська влада побудувала «зразкову» свиноферму. Свині там харчувалися людським м’ясом.

Спочатку в’язнів розстрілювали у Жовтневому палаці, ховали за ним і на схилах, де зараз квітники. Ми там пам’ятну дошку поклали, але її вкрали комсомольці. Потім ми поставили меморіалівський хрест. Комсомольці переконували, що у Жовтневому «нікого не розстрілювали». Хоча старенький зав­госп ще у 1950–ті роки показував мені, студенту, великі підвали, просякнуті кров’ю.

Тепер, після кількох капітальних ремонтів, того вже немає. Коли ми запропонували віце–прем’єр–міністру Іванові Васюнику на виконання указу Президента розмістити Український інститут національної пам’яті й музей страхіть тоталітарної доби у Жовтневому палаці, то йому показали там блискучі гардероби і концертні зали. Та ще й десяток наших «зірок» на чолі з Ніною Матвієнко написали листа, що «не можна віддавати концертні приміщення на поталу меморіалівцям, бо артистам не буде місця для співу»...

— Ще в 1960 році ви, очолюючи славнозвісний Клуб творчої молоді у Києві, зініціювали «комісію» і стали збирати відомості про розстріли 1930–х. У цій неофіційній комісії були Алла Горська і Василь Симоненко. Звідки ви дізналися про Биківнянський ліс?

— Якось до нас на вечір Курбаса (який, як ми знали, загинув на Соловках) прийшла жінка і розповіла, що, окрім північних Соловків, є ще й «українські Соловки». Вона була завучем школи в Биківні. Тоді ми й створили комісію. Та жінка з нами не пішла, послала дідуся. Він за пляшку горілки поводив нас по всьому тому лісу. Був вогкий вересень, земля вгиналася під ногами. Дідусь каже: де вгинається — там і яма. Десь на середині нашої подорожі Василь бере мене за руку і каже: «Подивись, що там!». Кажу, діти грають у футбол. «А ти придивись, чим!». Підійшли поближче і бачимо, що діти грають маленьким дитячим черепом, простреленим ззаду. А на воротах у гравців лежать інші черепи. Те поле видалося засіяним смертю... Аллі стало погано, ми вирішили йти вже додому. Василь дорогою прочитав такі вір­ші:

Ми топчемо і ворогів, і друзів,
О бідні йорики, всі на один копил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Чому йорики? Бо дід сказав: «Отут лежить група Реденса (харківського чекіста. — Ред.). Вони спершу розстрілювали, а потім і їх розстріляли. Отже, і ті, і ті тут лежать».

Ми тоді склали Меморандум до влади, мовляв, є такий цвинтар, слід зібрати державну комісію, обстежити місцевість і облаштувати меморіальну територію. Я його підписав один і подав у міську раду. Зрозуміло, ми тоді вже знали набагато більше. Уже поверталися люди з тюрем. Ми шукали таких людей, організовували з ними зустрічі. Знайшовся один чоловік, якого свого часу возили в Биківню закопувати, а потім не встигли розстріляти. Журналістка Анна Бєгічева, яка працювала колись із Курбасом, переповіла розповідь якогось лікаря, що коли слідчий допитував арештованого, то казав: підеш по 23–й статті. А такої статті не було — то був маршрут трамвая, яким вивозили трупи в Биківню. Ці записи є у моїх щоденниках.

— Вам, напевне, було страшно на те все дивитися, читати, слухати...

— Звичайно, страшно. Але коли залишаєшся сам на сам, попіл Клааса стукає в тобі. З тоталітарною владою в мене є особисті рахунки. Мій брат помер, ув’язнений у психушці. Він мав нещастя в 1965 році бути в Новочеркаську на тих будовах і бачити ті розстріли. Того дня вони схопили полуторку і втекли. Але ж їх вичислили як «стройотряд», брата арештували, почали лікувати якимись антидепресантами і зовсім згубили. До того ж, з 20 років, що я жив у Москві, я 10 літ був безробітним, не міг в Україні нічого надрукувати. Мені пощастило — в мене були гарні друзі: Алла Горська, Чорновіл, Стус, пані Орися, Микола Лукаш, Кочур — високого класу люди. У мене збереглись їхні листи, документи. Все це, а також самвидав, спогади, газетні вирізки зібрані у понад 200 переплетених зошитах–альбомах, які зараз видаю друком.

У мене дід розстріляний у Биківні лежить. Київський адвокат. Коли я вже в наші часи знайшов у архіві його розстрільну справу, то був шокований. Мені завжди здавалося, що в 1930–ті роки життя було якесь дурне, осовіахімне, «утро красіт нєжним свєтом»... Але з документів я побачив, що жили тоді дуже напружено. Слідчий запитує діда: «Чи правда, що ви, захищаючи обвинуваченого, сказали, що він «із банди кулацкой пєрєшол в банду совєтскую»? «Так. А хіба те, що відбувається навколо, не бандитизм?» — каже дід у 1937 році! Наступного дня слідчий питає: «Правда, що ви, виступаючи на політінформації на заводі, сказали, що «бєз фашизма Лєніна і Сталіна не било б фашизма Гітлєра і Муссоліні»? Отже, в 1937 році, коли ще не було Аушвіцу, війни й усього, що ми знаємо сьогодні,старий український інтелігент, німець за походженням (його так і розстріляли, як німецького шпигуна) лише на підставі власних міркувань збагнув, що коричневий і червоний фашизм — брати.

«На Соловках зараз ситуація страхітна»

— Коли ви почали усе це з’ясовувати для себе?

— Із 1956–го. Цим роком у мене починаються щоденники. А закінчуються 1966–им. Клуб творчої молоді тим і був цікавий, що осмислюючи художні, мистецькі речі, ми намагалися зрозуміти: а що ж сталося? Чому загинули кращі з кращих? У моїх щоденниках є близько 20 тисяч прізвищ репресованих та їхні історії. Влітку 1961–го ми з режисером Борисом Головатюком і художником Василем Вечерським вперше поїхали на Соловки. Там тільки–но зробили музей — звісно, не репресій, а краєзнавчий. Ми знайшли дідуся, що служив там підводником після війни. Він розповів, як бачив страхітливий підводний цвинтар, де серед водоростей стояли, похитуючись, скелети, прив’язані до каменя. Думаю, що такий цвинтар у Білому морі не один... На жаль, зараз на Соловках ситуація страхітна. Музей репресій викинули за межі кремля. Гадаю, все йде до того, щоб стерти пам’ять про концтабір і розстріли.

— У 1990–ті «Меморіал» організував низку громадських відкритих «Нюрнбергських судів» над злочинами тоталітаризму в різних областях України. Якою є доля матеріалів цих судів?

— Якби ми від держави мали якусь підтримку, то могли б видати до 100 томів таких документів. Матеріалу справді багато і, здається, що в Інституті національної пам’яті було б що робити, аби вони з нами співпрацювали.

— До речі, чому не співпрацюють?

— Гадаю, у них ще немає сформованої стратегії. Минулого року вони мали кошти, але змушені були повернули їх у дер­жаву — замість того, щоб використати за призначенням. Ігор Рафаїлович Юхновський, до речі, був одним із перших голів «Меморіалу» у Львові. Але все таки він фахівець із цілком інших питань, теоретик високого кшталту. І в окремих моментах як нормальний консерватор намагається об’єктивізувати процес. А в цій праці слід іти на випередження.

«Як би чого не зробити радикальнішого...»

— Знання про реальну дійсність у 1970—80–ті було доступне для кількох відсотків суспільства. А маси, які не читали діаспорних часописів і не слухали «ворожих» голосів, перебували під впливом гіпнотичної радянської пропаганди. От зараз багато хто каже: «А ми цього не знали...»

— Широка громадськість дізнавалася, коли сама цього дуже хотіла, на хвилях великих спалахів. Переконаний, Майдан–2004 був таким спалахом, що збудив розуміння і прагнення. Вони не погасли — перейдуть в інші форми, можливо, гостріші. Я не прихильник погляду, що ми стоїмо над прірвою. Кожна генерація так вважає.

— Але ж соціологічні дослідження свідчать, що українське суспільство сьогодні знає й цінує відомості про Щербицького і Брежнєва, але майже нічого не відає про Стуса, Горську, того ж Шелеста. Досі на державному рівні відзначають ювілеї комсомолу, партійних діячів...

— Це говорить про те, що наша влада, на жаль, не є стратегічною. Це здебільшого принципи випадкових уколів, ідеологічних заштриків. А Компартія має у своєму «війську» молодих хлопців, які ночують біля пам’ятника Леніну. Одурманення народу триває. Зрештою, сьогодні в нас знову критична ситуація, коли можуть бути репресії, переслідування. У Москві — повний погром демократичних сил, «Меморіалу» забороняють друкувати книги, кількох меморіалівців арештовано. До речі, ми від москвичів маємо всі їхні книги, газети.

— А де ви їх тримаєте, хіба у Всеукраїнського «Меморіалу» є офіс?

— Так, у мене на балконі (сміється). Упродовж двох років я знімав двокімнатну квартиру під офіс «Меморіалу». А коли був головою комітету Верховної Ради, то розмістив офіс організації в одній із кімнат комітету. За всі 20 років існування ми від держави не одержали ні копійки. Утім видали півтисячі назв книжок, організували понад 60 виставок, конференції.

«Вилизували пантофлю «папи»... чи «мами», ніби Сталіна прославляли»

— Людина змінює ментальність, коли має доступ до інформації. Як зробити, щоб книги і фільми нарешті стали набутком значної кількості людей?

— Лише через допомогу дер­жави. Міністерство культури має гроші для закупівлі книг, але не цікавиться книжками про шістдесятництво чи Биківню. Чому? Бо то блатна справа, що передбачає «відкат». У владі — не марафонці, а бігуни на стометрівку. Люди, які пильнують, як би чого не зробити радикальнішого. Думаю, що Україна прийде до більш ґрунтовної свідомості. От є, так би мовити, два лідери — Тимошенко і Янукович. Середній чоловік думає: треба вибирати між ними, хто менш поганий. Але ж якщо обидві позиції тобі не подобаються — не підтримуй їх. Май власну, хай і романтичну позицію. Візьміть наших співаків, які вийшли на площу 24 жовтня. Ніна Матвієнко... у неї ж ім’я є, за яке не має бути соромно через кілька років! Руслана — теж цікава, розумна жінка. Коли вона прийшла в парламент, я радів: артистка говорила англійською мовою з головою ООН як політичний діяч. І що, це випадковість сьогодні — «задрав штани, бєжать за комсомолом»? Вони не лише співали пісні, а ще й тексти читали. Так вилизували пантофлю «папи»... чи «мами», ніби Сталіна прославляли: ти наш вождь, наше сонце. Було б дивно уявити Василя Стуса чи В’ячеслава Чорновола, які б вийшли на трибуну з думкою, скільки їм дадуть гонорару, якщо виступлять за того чи іншого. У тих людей не було й подумки потягу до «солодкого життя». А то дуже небезпечне, розраховане на один раз: «Я досяг блага і більше нічого мені не треба». Це вже смерть.

— Напевне, «Меморіалу» буде що робити і через 10 років, і через 20. Власне, досліджувати вже нинішній період пристосування й опору, узалежнення і відчайдушної гідності...

— У суспільстві є цей розкол, де по один бік — лакейство, брак гордості, власного «я». Отакої «України» мусимо позбуватися. Маємо дивитися в очі тому ж Стусові, Чорноволу, Курбасу, ототожнювати себе з ними і рівняти себе за високими ідеалами. Приймаючи їхні цінності, ми прийматимемо відповідні рішення. Коли часом на зібраннях «Меморіалу» люди заговорюють про гроші, я згадую Аллу Горську. Вона ж, напевне, мала право дожити до сьогодні, виставляти свої картини, зрештою, й заробляти гроші. Але обрала інший шлях. І це є справжня Україна — жертовна, не вигідна з погляду сьогоднішнього моменту. Але вона переможе, бо розрахована на завтрашній день. Микола Куліш сказав: «Тільки того ідеї переможуть, хто за них на ешафот вийде і голову за них покладе». І от сьогодні, коли я кажу, що варто голосувати за Віктора Ющенка, то закидають, що «у нього малий рейтинг, він не пройде». А хіба в цьому проблема? Хіба питання не в тобі: чи ти підтримуєш Україну як таку, Україну в собі? Чи маєш голосувати за те, що не є Україною?

Думаю, Україна якраз тим цікава, що коли вже допече — то так бабахне, що весь світ здригнеться. Москвичі цьому завжди дивувалися. Казали, що вважали українців спокійними, але виявилося, що в таборах кожен другий — українець. Чому українці такі вперті, наполегливі, так тримають оборону? А то була зовсім інша нація, яка боролася не за свої вигоди, а за завтрашній день — за нас із вами.

— Можна сказати, що повернення нації до нормального стану відбудеться тоді, коли критична маса суспільства повернеться до людяних цінностей, почне шанувати своїх праведників?

— Так, коли ми станемо людьми культури. Згадаймо, як Курбас говорить: «Все моє життя — це підйоми світлого устремління, в чергу з ніччю безвілля. Коли чернь моєї душі бере верх і править державою Леся Курбаса. І після тридцятьох змагань, коли темне перемагало, я все таки вірю, що останнє слово скаже та моя частина, яка може бути свідомістю моря, гір, хмар, нації, людини взагалі. Сказано–бо: досягнена на підйомі ступінь осяяння не пропадає. Вона навіки наша власність, навіть в калюжі вона до нас повернеться, до неї ми будемо сліпо й навпомацки йти. Бо те що просовує нас, є бажання тривати на високому». Можемо вже відняти слова «сліпо й навпомацки». Але все одно йдемо до відкриття тих цінностей, які за всіх часів є високими.

ДОСЬЄ «УМ»

Лесь Танюк

Народився 1938 року в с. Жукин на Київщині. Дитинство провів із батьками в концтаборі в Німеччині (1941—1945). Вищу освіту здобув у Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого. Обраний президентом Клубу творчої молоді (1960) — основного об’єднання українських шістдесятників. 1965 р. через переслідування виїхав до Москви, де працював до 1986–го, зокрема у МХАТі, Театрі імені Станіславського. У 1986 р., через місяць після Чорнобильської катастрофи, повертається в Україну на посаду головного режисера Київського молодіжного театру, звідки його звільняють після серії протестних театральних вечорів.

У березні 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради України, член президії Верховної Ради, голова Комітету з питань культури. Один з ініціаторів заборони КПУ в 1991 році. Голова Народної Ради (демократичної опозиції у Верховній Раді) після І. Юхновського (1992—1993). У 1988—1989 — член робочої колегії Всесоюзного «Меморіалу» в Москві від України, один з організаторів Всеукраїнського «Меморіалу» імені В. Стуса, з 1993–го — його голова. У 1995 р. очолив Всеукраїнський Комітет із підготовки суду над КПУ «Нюрнберг–2», а в 1996 р. став координатором однойменного депутатського об’єднання у Верховній Раді України.

Народний депутат України п’яти скликань. Режисер, письменник, народний артист України. Керує Національною спілкою театральних діячів України. Професор. Автор понад 600 публікацій на теми мистецтва, соціології й політики. Сценарист фільму «Голод–33», автор 12 телефільмів про репресованих діячів культури «Розстріляне відродження».

ДОВІДКА «УМ»

Міжнародне історико–просвітницьке, правозахисне та благодійне Товариство «Меморіал» працює над збереженням пам’яті про політичні репресії в СРСР у XX ст. та правозахистом. Налічує десятки громадських організацій у Росії, Україні, Казахстані, Латвії, Грузії та інших державах. Створене 28 січня 1989 року в Москві. Перший голова — академік Андрій Сахаров. Цілями «Міжнародного меморіалу» є: допомога у побудові розвинутого громадянського суспільства та демократичних правових держав; участь у формуванні суспільної свідомості на основі цінностей демократії та права, подолання тоталітарних стереотипів; відновлення історичної правди та шанування пам’яті жертв політичних репресій. Напрями роботи товариства: дослідницький, просвітницький, правозахисний. «Меморіал» досліджує історії ГУЛАГу, ВЧК–ОГПУ–НКВС–МГБ–КДБ, політичних репресій у СРСР та історію дисидентського руху опору. Створено музейні колекції, документальні каталоги, електронні бібліотеки.