Григорій Герчак.
Григорій Герчак пробув у «зоні» чверть століття. У 1952–му ввійшов туди 20–річним, вийшов у 1977–му, ніби «в інший світ». Пройшов понад 30 концтаборів і тюрем, його звільнення домагався академік Андрій Сахаров. «У мене «вішак» був, розстріл, — розповідає пан Гриць. — Через те, що неповнолітній, замінили на 25 років таборів». Усі ці роки талановитому юнакові щастило на співв’язнів — видатних фахівців у різних галузях знань і мистецтв. Професори медицини й лінгвістики, історики, композитори, художники, вокалісти, віртуозні музиканти і цвіт визвольного руху багатьох поневолених в «імперії зла» народів охоче ділилися з допитливим хлопцем своїми вміннями.
«Як я художником став? Бабуся моя — писанкарка. Я сидів біля неї годинами, свічка горить, а вона виписує знаки: ото дерево життя, то зірочка... — згадує пан Григорій. — Любив слухати, як вона співає старовинних пісень. І лірник жив неподалік... Бабуся іде в поле, подивитися на пшеницю. У мене дерев’яна шабля, я козака граю. Іду, рубаю траву, червоний мак. Бабуся: «Та воно ж живе! Йому болить, воно плаче. Невже ти не чуєш його голосу?». Кожна зірка має назву, про кожне сузір’я є легенда... Мене отой вогонь, оті зірки більше тримають, як що інше».
Народився в селі на Тернопільщині, над Дністром. Батько воював в Українській галицькій армії проти «совєтів», емігрував. Збереглося фото, де маленький Гриць стоїть на стільці, в мазепинці. Таке фото послали батькові в Аргентину, щоб бачив, який у нього син. Мати натерпілася згодом, тривожачись за волелюбного одинака. Мамина молитва також тримала. У третьому класі пробив з рогатки портрет Сталіна. Пас худобу з дорослими чоловіками — лаштував з них хор і велів співати патріотичні пісні. Прийшли німці — проти них складав коломийки. Прийшли знов совєти — проти Сталіна складав.
Про опришків, Кармалюка, які не мирилися з несправедливістю, ходили легенди. «Думаю, мене покликали до тієї боротьби оті опришківські балади, отой дух наш бунтарський проти несправедливості, — каже пан Герчак. — Хочеш дров з лісу — заплати. А ліси ж наші. І гори наші. Або ж тебе називають «русін–кабан». А мадяри називали «дасно» — свиня. Мене досі то ріже».
Григорій Герчак із 14 років у підпіллі ОУН. Згадує, як з товаришем переховувалися від НКВД, що влаштувало на них облаву в лісі, вже почали пухнути з голоду. Зайшли в рідне село, товариш залишився, а Гриць майнув до однієї бабусі — та дала половину хлібини. Хлопець перейшов сад, сховався у кущах і з’їв свою частку. «У голоді вже й не знаєш, що робиш, — згадує. — Міркую, треба взяти трохи від Йосипового хліба. Я вже он скільки ховаюся, а він лише кілька місяців... Уже й відщипнув. А тоді раптом спохопився: «Що це я роблю?».
Хлопця шукали гарнізони з собаками. Засудили на розстріл. Деякі в такій ситуації переживають, аж сивіють. А Гриць мріяв про іншу карту світу. Замість Балкан море зробив Середземне, а на північний кордон України пересунув Карпати. Отже, клімат субтропічний, нема зими. Зробив у горах багато печер. Там хлопці–опришки і він з ними — воюють! Раптом: стукіт у двері! Згадав, що він у смертній камері.
На пересильному пункті неподалік Ленінграда почув, як якісь чоловіки про нього перемовляються: «Такой молоденький парень, крепенький, воры таких берут в оборот, наколки, шестерки». А інший каже: «Не бойся, там бандеровцы силу имеют: организация, служба безпеки. Они возьмут его под свое крыло». Утім бандерівська наука виявилася суворою. Якось у їдальні Гриць побачив, що на його місці сів «блатний». Не хотів сваритися, узяв свою пайку й відійшов до підвіконня. Це побачили вояки УПА. Один із них, «кум Слива» з Волині, підходить: «Грицько, як ти позволяєш, щоб тебе так... ти ж політичний, наш. Ми з тобою тоді говорити не будемо». Довелося стиснути кулаки і йти до «блатного». Той ударив Гриця, а він з підлоги застосував прийом, якого навчився в лісі. Хам покотився, а його «колеги» ножі дістають! «І наші вже тут, б’ються, — згадує Герчак. — Як чеченці. Хоч їх ріж — не поступляться».
На Воркуті, у величезному бараці, Гриць опинився на верхніх нарах поряд із трьома ленінградськими професорами, вченими світового рівня. Під головами в них книжки. А хлопець усім цікавився. А там на шахті що кілька днів — каліцтво, смерть. І ті троє мудреців навчили, як пережити 25 літ каторги. Є три шляхи: або всі роки «виробляти норму» (що фізично неможливо), або втекти (що теж нереально), або стати стукачем (за кілька років будеш на волі й матимеш квартиру). Утім є ще четвертий шлях: іти на штрафний і голодувати. Вісім місяців буде важко, а потім шлунок стане маленький... Герчак зважився. Вода, суп, хліб. Каже, майже не помічав голоду: на штрафному цікаві люди різних націй, художники, музиканти. Шість місяців — і вже можна було жити.
Малював портрети, листівки, краєвиди. В’язні допомагали: роздобували олівці, шматки ватмана, фарби. З Мордовії Герчака, смертника, забрали на «особий строк», у камери з рецидивістами, на понижений пайок і шкідливі роботи. Відібрали акварель, гітару. Сумно... Туди ж потрапив поет Ярослав Гасюк. Каже: «Є ще екслібрис». Дістав мені кілька латиських журналів з екслібрисами. Перший свій екслібрис молодий художник зробив Гасюку. Опанував техніку ліногравюри. Ковалем у робочій зоні був Микола Нездійминога з Севастополя. У нього палив гуму, сажу перемішував з оліфою, клав у банку з–під крему для взуття, щоб не забрали. Різці робив з металевого метра. Працював токарем на автоматичних станках, з дисидентами. «У камері — двадцять осіб. Гриць на верхніх нарах, де й не піднятися на повен зріст, — описував табірне життя Ярослав Гасюк. — Там він і спить, там його майстерня. Він щасливий і багатий: має огризок олівця, кілька клаптиків білого паперу і головне — творче бачення довкілля». У мордовських таборах Герчак познайомився з художником Опанасом Заливахою, знаним майстром екслібриса. Створив книжкові знаки Іванові Світличному, Миколі Горбалю, єврейському дисиденту Авраму Шифріну, польському священику Юліушу Кучиньські, естонському композитору–повстанцю Гавастіку. Малював Михайла Сороку, Володимира Горбового, Ігоря Калинця, Євгена Сверстюка.
«Коли ми з ним зустрілися в 1973 році в 36–му Кучинському таборі суворого режиму, Гриць сидів на верхніх нарах з гітарою і підбирав мелодії, не помічаючи нікого навколо себе», — згадує Євген Сверстюк. У таборі була його консерваторія, дякувати долі, поряд завжди були відомі музиканти — грузини, латиші, словаки, росіяни, литовці. Хотів навчитися складати пісні — українські романси про табірне життя борців за волю. Один із таких шедеврів — пісня на слова Зеновія Красівського «В боксах холодний, скорчений сон». Бокс — це шафа, де закривають в’язня, там можна тільки сидіти, не можна лягти і стати. Чимало склав колядок і щедрівок. Двадцять п’ять Святвечорів у концтаборі — чималий досвід. «Не раз на Різдво лежу на нарах і уявляю, як то ми колядували, щедрували. Сніг, ялинки... На столі Дідух, рушники вишиті. І я щедрівку складаю», — каже митець.
У таборі вивчив українську літературну мову. З середини 1960–х у таборах стали з’являтися дисиденти з вищою освітою, літератори. «От, група дисидентів стоїть, Сверстюк із ними, — розповідає пан Григорій. — Підхожу: «Вибачте, як перекладається слово «предпочитаю»? — «надаю перевагу». А Сверстюк: «Грицько, є таке слово мелодійне — волію». Записую, кладу до кишеньки коло серця і вивчаю. Ар’є Вудка також носить записочки з українськими словами». Спілкувався з поляками з Армії Крайової. У совєцьких тюрмах вони зацікавилися українським підпіллям, а колись билися з УПА. «Поляки дали мені вовняний светр і шалик, — каже Герчак. — Бо я нічого не мав. Як розстріл — то роздягають, а потім дають речі з якогось убитого».
Вивчав історію України, читав історичні книги різними мовами — польською, румунською, чеською, російською. «Я аналізував, хто ми є, — розповідає колишній політв’язень. — З басмачами подружився, з абреками–чеченцями, з литовськими повстанцями. Цікавився, як у них було, і як у нас. І хочу сказати: у нас був найбільш гуманний рух».
Вийшов на волю — не знав, як у трамвай сісти, як на кнопку дзвінка натиснути, що таке телевізор. Не міг вписатися в нормальне життя. Приїхав у село до Михайла Горбаля, де були українські партизани — а там уже колгоспи. Майже щоночі снилися сни сіро–сизі і тільки кров і прапор червоні; етапи або обшук.
Чимало малюнків із таборів збереглося, хоча багато що позабирали енкаведисти. «Один єврей мені радив передавати малюнки на волю для збереження, мовляв, Совєтський Союз розпадеться і буде музей, — розповідає художник. — І ми думали над створенням такого музею. І одежа є в людей, і навіть валізу з фанери табірну Богдан Чорномаз вивіз». Поки що, незважаючи на такі експонати, про Музей репресій і опору в Україні не йдеться. У 1988 році Герчак виїхав до Канади. Коли Україна проголосила незалежність, хотів повернутися, але йому відмовили в українському громадянстві. Останніми роками виставка Григорія Герчака «Совєтський ГУЛАГ очима в’язня» експонувалася у Києві, Торонто, Оттаві й Вінніпезі.
Якоїсь днини... до мене підійшов зазнайомитись високий інтелігент, «двадцятип’ятилітник», колишній підпільник збройного спротиву совєтському режиму і багатьох акцій непокори у концтаборах Тайшета, Іркутська, Мурманська Григорій Герчак... У зоні — авторитетний політв’язень, свідомо культивував мистецтво краси. Таємно вирізав екслібриси, замальовував портрети в’язнів, вивчав мови. Він був ревний католик, що живило моє почуття домашнім затишком дитинства. Григорій мав шляхетну мирну вдачу. Вмів поважати людей у таборі. У минулому сидів з великими людьми, зокрема священиками. Багато розповідав про близькі стосунки зі владикою Йосифом Сліпим.
Степан Сапеляк, радянський політв’язень, учасник «чортківської групи»
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
