Микола Руденко. Остання шабля Слова і Честі...

      1 квітня зупинилося серце Миколи Даниловича Руденка — одного з «останніх могікан» української літератури ХХ століття, правозахисника і просвітителя. Йому було 83. Залишились хороші книжки і добрі згадки... Шлях, пройдений Руденком, — від фронтів Другої світової і бараків пізнього брежнєвізму до читацького і громадського визнання, від марксизму до його повного і обгрунтованого заперечення, ще багато років викликатиме інтерес у тих, хто розуміє ціну Слова.

      Микола Руденко був справжнім письменником. Вважав за обов’язок кожен день писати сторінку за сторінкою у книгу свого і нашого життя. Унаслідок фронтових поранень і концтабірних катувань в останні роки майже не бачив (у 1991-му втратив зір, але згодом відкрилося ліве око, яке не бачило 63 роки!), але все одно продовжував складати з простих слів мудрі формули життя і поступу.

      Він родом із покоління, яке за фактом і часом свого народження було носієм тоталітарності. Ім’я Миколи Руденка в історії правозахисту в Радянському Союзі навічно поруч з iменами академіка Андрія Сахарова і генерала Петра Григоренка.

      Він був містком, який зміг поєднати орієнтований на Москву «загальнодемократичний» рух з носіями українських національно-визвольних традицій ХХ століття — Левком Лук’яненком, Іваном Кандибою, Зеновієм Красівським, В’ячеславом Чорноволом.

      Руденко-дисидент народився 49-го року, коли він, учорашній політрук, зміг сказати категоричне «ні» беріївському приятелю Олександру Корнійчуку. Руденко мав необережність заступитись за вислану у Казахстан авторку роману «Людолови» Зінаїду Тулуб. І тоді цинік і душогуб Корнійчук привселюдно кинув — «наш парторг уміє закохуватися у старих курв»... За кілька місяців товариш Сталін розпочав свою чергову диявольську гру проти інородців. Цього разу об’єктом переслідування стала недостріляна в 37-му та недозачищена у Бабиному Яру єврейська ідишистська інтелігенція. Руденко відмовився писати негативні партійні характеристики на Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера, Леоніда Первомайського та інших. Декого з «безродных космополитов» це врятувало, дехто все одно пішов етапом...

      Та й після цього син шахтаря залишається сталіністом. Руденко визнавав, що був засліплений образом великого Сталіна — протестуючи проти окремих «перекручень», вважав, що політика ЦК й особисто Йосифа Віссаріоновича — єдиноправильна. Навіть мав у доробку поему про вождя. І тільки ХХ з’їзд зняв полуду з очей. Відтак, виступаючи на одному з письменницьких форумів, гостро розкритикував «культ особи», і тоді до нього підійшов поет-академік Микола Бажан і порадив бути обережнішим...

      На початку 60-х років  Руденко пише листи до Хрущова, до ЦК партії, в яких викладає «таємницю партії». Читаючи й аналізуючи Марксів «Капітал» (а особливо четвертий том, виданий уже після смерті Сталіна), він прийшов до заперечення теорії додаткової вартості. Вважаючи теоретичну помилку Маркса «міною уповільненої дії», він пише твір «Енергія прогресу» та матеріали до «Економічних монологів», у яких доводить, що абсолютна додаткова вартість виникає не з експлуатації людської праці, а із самої природи.

      Зрештою, ці теоретичні пошуки та наступне знайомство з Андрієм Сахаровим привели Руденка до участі в радянській групі «Міжнародна амністія». Напередодні 30-річчя перемоги його заарештовують, але 9 травня 1975 року випускають за амністією (все-таки інвалід війни!). Невдовзі Руденко зав'язує тісніші контакти з генералом Петром Григоренком (членом Московської Гельсінкської групи), відомою правозахисницею Оксаною Мешко, письменником Олесем Бердником, які і стали членами-засновниками Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, через яку пройшов 41 правозахисник. З них один покаявся, один покінчив життя самогубством (Микола Мельник), а четверо — Василь Стус, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Олекса Тихий — загинули в радянських концтаборах.

      Треба буде обов’язково переслухати чотири або п’ять касет, де записані наші розмови з Миколою Руденком. Як і у написаних ним спогадах він не виправдовував свої помилки і завжди намагався жити «не по лжи». Таким ми його і пам’ятатимемо. Десь тиждень тому, спостерігаючи за клопотами дружини Раїси Опанасівни на пошуки лікарні і ліків, Микола Данилович сказав — це все суєта, не треба, прийшла і моя пора...

Вахтанг КІПІАНІ.